b_385_225_16777215_0_0_images_news_2017_06_kalyna.jpg

Так почуй же нашу мову, мову серця розкривання, як бандуру, як кленову українського звучання.

Ці чудові слова корифея українського поетичного слова Павла Тичини я обрав не випадково. Адже саме бандуру ще із сивої давнини і понині вважають душею українського народу, як і рідне слово, рідну мову. Це теж душа нації, її сутність, її характер. Прислухайтеся, і ви станете свідком того, що жодна мова світу так ясно не пломеніє, так зоряно не сяє і не звучить такою кількістю народних пісень у супроводі бандури, як наша, українська. І саме в них, безцінних перлинах народної пісні, закарбовано з дивовижною силою правду історії народу, правду його любові і болю, правду його буденності, правду нашої ментальності, нашого духовного обличчя, що ми собою являємо у цьому світі, якими ми були, які є і якими маємо бути.

На моє глибоке переконання, саме через пісню людина пізнає людину, один народ пізнає інший народ. Пісня ріднить і об’єднує душі, зближує і збагачує культури. Можна було б ще багато говорити про нашу українську пісню, її духовну красу і багатство, її значення в нашому складному, повсякденному житті. Але мені хотілося розповісти, навести конкретний приклад пісенного життя, його високого злету серед багатогранних виявів саме на теренах нашого Семенівського краю. Розповісти про яскраві постаті бандуристів, кого Господь наділив великим даром володіти досконало цим дивовижним інструментом, розуміти голос душі нашого народу, нашої землі квітучої, пісенної, щедрої, багатої на таланти. Ці голоси передалися їм від батька-матері, від дідусів-прадідів, від древнього роду, від совісті і честі народної.

Ще в студентські роки, гортаючи пожовклі від часу сторінки популярного видання «Киевские ведомости» з багатих архівів вузівської бібліотеки, в томі ХХІІІ за 1888 рік, на сторінці 21 я звернув увагу на цікавий матеріал про нашого земляка, відомого співака, бандуриста Григорія Михайловича Любистка (справжнє прізвище Черкасин), який народився в Прилуках, на той час Полтавської губернії, в міщанській сім’ї. Невідомо, у кого він навчився співати і грати, але популярність його як бандуриста-віртуоза була надзвичайно великою. У 1730 році, подорожуючи Україною, імператриця Єлизавета Петрівна на одному з численних прийомів на її честь почула гру та спів Любистка і була зачарована. Вона наказала слугам негайно забрати його в Петербург до царської капели. Доречно навести той факт, що бандуристи, яких запрошували до царського двору на службу, не завжди були цим задоволені. Їх улюбленою аудиторією був трудовий народ. Їм, як повітря, потрібні неозорі степи України. Співати для царедворців і самого імператора, то справжня мука, приниження людської гідності. Не витримавши цього, бандурист Григорій Любисток часто тікав із царського двору вже після першого року перебування, все намагаючись повернутися на Україну, рідну, милу його серцю Полтавщину. Але щоразу цариця розшукувала втікача, розсилаючи свої суворі укази про його негайне повернення під охороною до палацу. Найбільше припав йому до серця наш Семенівський край. Подорожуючи селами, він часто грав на ярмарках у селах, особливо в Худоліївці, на той час волосному центрі, де відбувалося по три великі ярмарки на рік. А на великі релігійні свята до Архистратиго-Михайлівської церкви в Худоліївці, в центрі села, щоразу прибувала сила-силенна прихожан з усієї волості на богослужіння, а також щоб послухати спів і гру бандуриста-віртуоза. Любисток часто виступав на святах і урочистостях, що відбувалися в маєтках місцевих поміщиків Родзянок у Веселому Подолі, Старицьких у Семенівці, Позенів в Оболоні, Сахно-Устимовичів в Устимівці. За виступи у царському палаці і на приватних сценах Григорій Михайлович зібрав чималу суму грошей.

1743 року Любисток був пожалуваний у дворяни, а в 1748 році отримав звання полковника. При дворі бандурист проживав 20 років, з 1730 по 1749 роки. За цей час він перетворився на заможного поміщика. У Петербурзі мав величезний, добротний кам’яний будинок, де під час великої повені збирався Сенат.

Григорій Михайлович багато років виношував ідею, щоразу прагнувши перетворити всій задум у життя. У 1762 році Любисток попросив виділити або продати на вигідних умовах йому землю на Полтавщині, саме в наших краях, де можна було б поселити хор, який він зібрав із земляків-українців. Давня його мрія невдовзі збулася. За 2600 крб. він придбав у нащадків лубенського полковника Савича село Худоліївку і так званий строкачівський степ. На цих землях Любисток заснував спочатку хутір, назвавши його П’ятихатки, а згодом хутір перетворився в красиве село, яке його жителі називали в честь засновника – Любистки, де і знайшли притулок учасники хору, друзі, колеги-бандуристи, співаки, побратими Григорія Михайловича Любистка. Після його смерті всі землі, придбані Любистком, перейшли у власність дійсного статського радника Марка Федоровича Полторацького, придворного півчого, а потім диригента хору, родом із міста Сосниці, діда «пушкінської» Анни Керн. Новий господар побудував у Любистках міні-підприємство по виробництву спиртних напоїв, так звану гуральню, куди робітників із навколишніх сіл і хуторів набирали на роботу на певний період – построково. За переказами, саме звідси і пішла назва сучасного села Строкачі (в минулому Любистки) Пузирівської сільської ради.

Кому не відомо, що перше враження від зустрічі з людиною найстійкіше, найпам’ятніше. При слові «кобзар» наша уява вимальовує образ старого-престарого, як правило, сліпого, з поводирем бандуриста – ту традиційну постать, що увійшла у свідомість одночасно з думами і давніми піснями, які доводилося чути ще з дитинства. Тут же була цілком інша постать і до того несподівана та вражаюча, що мені було аж незручно роздивлятися чоловіка, високого, стрункого, з елегантною борідкою, по-інтелігентному худорлявим лицем, зі жвавими карими очима. Таким я запам’ятав Віктора Лісовола в роки, коли його слава була в зеніті і приїхав він у своє рідне село Оболонь, а це був 1985 рік. Земляки запросили його виступити на звітному концерті-огляді, присвяченому 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Віктор заспівав відому чи не кожному пісню, в якій були такі слова: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші! Щоби Україна в путах не стогнала, щоби наша слава, козацькая слава по світу лунала. Бо козацька слава кровію полита, січена, рубана мечами ще й списами бита. Тож гуляймо, браття, поки є ще сила, поки до походу, поки до схід сонця сурма не сурмила».

Це була пісня «Козацького коша» на слова Вадима Крищенка, а мелодію до неї написав Віктор Лісовол, про що мало хто знає, вважаючи пісню народною, що є найвищою оцінкою для її авторів. Автор мелодії поміняв багато рядків слів, підсиливши цим самим її смисловий зміст, і пісня вже під новою назвою «Наливаймо, браття» зазвучала по-новому, величаво, гордо, урочисто, незабутньо, як і мелодії до багатьох пісень, написаних Віктором Лісоволом з Оболоні.

На його рахунку понад 80 авторських музичних творів. Він заслужений артист України, лауреат премії Українського фонду культури імені Івана Нечуя-Левицького. Був членом Всеукраїнської спілки кобзарів. Дуже близькою була для Віктора тема сучасності. Особливо приваблювала його наша дійсність, поетично відтворена у віршах поетів Бориса Олійника, Дмитра Луценка, Вадима Крищенка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Миколи Томенка, Віктора Женченка, Миколи Подоляна та інших. Лісовол одягав їхнє поетичне слово в чудові пісні, даючи їм крила для високого польоту. Народившись 21 лютого 1931 року, Віктор Іванович прожив 82 яскраві роки і відійшов у засвіти 5 квітня 2013 року, залишивши по собі світлу і святу пам’ять.

Семен Никифорович Русенко. Народився 10 січня 1895 року в селі Білоцерківка Великобагачанського району на Полтавщині. Разом із трьома дітьми подружжя Русенків на початку ХХ століття вирушило до Сибіру в пошуках кращої долі й окрайця хліба. Після смерті батька на чужині сироти надумали повертатися додому. Їхали довго. Восьмирічний Семенко застудився в дорозі, тяжко хворів і втратив зір. Старших брата й сестру доглядали люди. А меншого хлопця взяв до себе батьків брат у наші краї, у село Малі Липняги. Сорочинські кобзарі, які навідувалися в Малі Липняги, полонили Семена своїми піснями і грою на бандурах. Тож, напитавши й собі бандуру, юнак купив інструмент і самотужки оволодів грою на ньому, по кілька разів побував у всіх селах нашого краю. Запозичив у народу багато пісень, жартів, приказок. Згодом досяг високого рівня гри на бандурі і співу. Виконував історичні, ліричні, гумористичні твори. Разом із кобзарем Андрієм Саранчею обходили багато хуторів, сіл, містечок. Часто бував Семен Русенко на ярмарках, базарах. Під час окупації кобзар не залишав своєї справи. Струни його бандури, спів закликали до помсти й визволення. Він співав пісні і думи про Кармелюка, Підкову й Гонту, Морозенка і Байду. Його часто арештовували поліцаї в Семенівці, селах, кидали у в’язницю в Хоролі, але невдовзі відпускали додому.

По війні Семен Никифорович оселився в Строкачах. Мав дружину і п’ятеро дітей, працював у місцевому колгоспі і навіть заробив пенсію. Сьогодні в Пузирях проживає онука Русенка – Марія Андріївна Ночовна, а в Малих Липнягах – близькі його родичі Микола Іванович Рукавиця і Раїса Іванівна Мірошніченко.  Славетний кобзар прожив у наших краях 94 роки. Потім його забрала в Запоріжжя донька.

Помер Семен Никифорович Русенко 22 січня 1989 року.

Іван Федорович Кудін. Народився 12 листопада 1914 року на Лубенщині в селі Мацківці. У 1938 році закінчив Гадяцьку медичну школу, там під впливом учителя музики і співу оволодів грою на бандурі. Був учасником Великої Вітчизняної війни. Після її закінчення оселився в наших краях, в селі Худоліївці, де прожив 25 років. За цей час заснував у селі із талановитих, співучих односельців ансамбль бандуристів і всі роки був його беззмінним керівником. Іван Федорович автор багатьох обробок українських народних пісень для бандури, сам написав чимало власник творів, які подобалися слухачам.

Перлиною, гордістю і окрасою нашого краю є народна артистка України, лауреат багатьох мистецьких премій, престижних конкурсів і фестивалів Ольга Іванівна Калина. Їй дуже личить прізвище Калина. Вона схожа на свою розкішну тезку спокійною красою, задумливістю, глибоким корінням роду. Народилася Ольга Іванівна в Семенівці 28 серпня 1960 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, або Пречисту. Ще навчаючись у Семенівській середній школі №1, Оля була активною учасницею художньої самодіяльності. Закінчила дитячу музичну школу по класу бандури у педагога Валентини Саражин. За чотири роки блискуче опанувала п’ятирічний курс навчання. Валентина Степанівна вже тоді бачила в Олі велике артистичне майбутнє.

Після закінчення Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка Ольга Калина приїздить у Семенівку і працює вчителем по класу бандури в музичній школі. Успішно складає екзамени і стає студенткою Київської державної консерваторії. Під час навчання Ольга познайомилася з однокурсницями, теж бандуристами, Людмилою Ларіковою та Лідією Зайнчківською.

Так виникло відоме на весь світ тріо бандуристок «Вербена», один із найкращих колективів бандуристок України Черкаської обласної філармонії. Пісня не знає кордонів. Тріо чарівних україночок об’їздили з гастролями майже весь світ, маючи шалений успіх. Найпопулярніші видання планети вміщували на перших сторінках їх фото і не скупилися на слова, розповідаючи читачам про тріумфальний успіх «Вербени».

Нині Ольга Іванівна Калина із сім’єю проживає в Черкасах. За вислугою років  пенсіонер, але не сидить вдома, а продовжує активно працювати разом із чоловіком Олександром Сухановим, заслуженим артистом України, в минулому відомим солістом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, солістами і ведучими концертних програм Черкаського народного хору. Пісні у їх виконанні захоплюють і полонять сотні сердець вдячних слухачів різного віку і характерів, єднаючи їх серця в одне ціле, пройняте світлом благородства.

Валентина Степанівна Саражин – педагог по класу бандури Семенівської дитячої музичної школи. Родом із міста Кіровоград (Кропивницький). Закінчила Канівське училище культури, відділ хорового диригування і бандури, Київський інститут культури. В її родині всі гарно співали і чудово грали на музичних інструментах.

У серпні цього року виповниться 44 роки, як подружжя Саражинів живуть і працюють у Семенівці. За ці роки Валентина Степанівна підготувала понад 4 тисячі юних бандуристів, з яких понад 100 стали студентами Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка. Серед них Анна Черевишник, Анастасія Киричук, Ольга Миронова, Лінда Задорожна та інші. Закінчили Київську Національну музичну академію імені Петра Чайковського народна артистка України Ольга Калина, Анна Черевишник. Нині навчаються в академії Ольга Миронова і Анастасія Киричук.

Багато випускників Семенівської дитячої музичної школи після навчання в музичній академії та музичному училищі присвятили своє життя педагогічній роботі в училищах культури, музичних школах, педагогічних училищах, працюють у відомих професійних музичних і хорових колективах країни.

Наш дивовижний край має якусь особливу ауру, яка із сивої давнини до сьогодення притягує до себе людей, наділених магічною силою, здатною розуміти мову душі і серця нашого народу, нашу мову калинову, нашу пісню, чисту, прозору, як вода джерельна, що звучить у супроводі дивовижного музичного інструмента, лише одного, єдиного із глибини тисячоліть, здатного доторкнутися до найпотаємніших струн душі людської – кленової бандури українського звучання.

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Коментарі  

# sterva 05.07.2017, 20:02
Дякую! Дуже цікаво!!