Із давніх часів у православному світі відзначається Святе Воскресіння – Великдень. У цьому році він буде святкуватися 1 травня. Наші предки ще від діда-прадіда суворо дотримувалися церковного статуту, вважавши це «як празник празників і торжество із торжеств». І не тільки на землі, а й на небесах. Мені пригадуються дні, коли ми ще підлітками разом із батьками готувалися й проводили Світле Воскресіння Христове… Що найбільше приваблювало мене в ті дні? Коли я повертався зі школи, на вулицях нашого мальовничого села Дем’янівка із завмиранням серця вловлював аромати ванільної здоби, що доносилися то з однієї хати, то з другої.
А біля хвіртки рідного подвір’я найбільше відчував наближення Великодня. Без всякого перебільшення скажу відверто, що особливим на Страсному тижні був Чистий четвер. У той вечірній час у місцевій церкві Святого чудотворця Миколая збиралося чимало прихожан, як дорослих, так і дітей. Усі вони були зі свічками, які після служби потрібно було донести запаленими додому. Добре пам’ятаю всілякі пристосування для збереження тремтливого вогню, і свічка – горіла. Адже було повір’я: якщо донесеш свічку запаленою до своєї хати, то проживеш до наступного Великодня.
У Страсну п’ятницю жінки починали пекти паски, фарбувати яйця. Кожна господиня пекла святкові куличі за своїм рецептом, як їх мами, бабусі. Щороку, напередодні Великодня, у нашій хаті відбувалося якесь таємне дійство. Стіни оздоблювалися накрохмаленими і старанно випрасуваними вишитими рушниками. Столи та скрині застелялися свіжими скатертинами, на вікнах красувалися сніжно-білі гардини та фіранки. Святкова метушня захоплювала всіх. Наша, тепер уже покійна, матуся Оляна Іванівна готувала різні великодні страви та наїдки, які, на жаль, були небагаті. Хоча сім’я була велика і жили не в багатстві, однак були в ті дні і найсмачніші мамині паски, і пофарбовані крашанки. Коли наш батько Василь Герасимович разом із мамою йшли до церкви, здебільшого брали і мене, як найстаршого з дітей. У ніч святкової літургії у храмі збиралося багато людей не тільки з нашого села, але й із навколишніх сіл і хуторів, де вже не стало культових споруд. За браком місць, дехто розташовувався на східцях, очікуючи, коли ж дзвонар, дідусь Данило Харченко (по-вуличному Костриця), на всі лади заграє у всі дзвони. Мелодійний дзвін розносився по всьому селу. Святкова літургія зазвичай продовжувалася до вранішньої зорі, після чого відбувалось освячення пасок, крашанок і різних наїдків, які були виставлені у кілька рядів. Окрилені, осяяні внутрішнім світлом прихожани вітали один одного: «Христос Воскрес!» «Воістину Воскрес!», – чулося у відповідь.
Свято Великодня зазвичай родинне, тож усі домочадці розговівлялися вдома, христосувалися. Пам’ятається мені дитяча гра, в яку ми любили грати на Великдень, – розбивали одну крашанку об іншу. Вигравав той, чия крашанка залишилася цілою та неушкодженою. На жаль, сьогодні традиції святкування Великодня нинішнім поколінням призабуті. Хотілося б, щоб було повернуто всі святковості такого радісного й урочистого свята Воскресіння Ісуса Христа.
Іван Васильович МАЙСТРЕНКО,
учасник ВВв, м. Харків
Коментарі
Пам"ятаймо вірування і традиції наших батьків і дідів...