Мільйони скалічених життів, людських доль, розбитих мрій, смертей і сирітства принесла народам Європи страшна війна минулого століття. Кажуть, що у війни нежіноче обличчя, маючи на увазі, що це справа суто чоловіча, а жінка народжена продовжувати життя. Сьогодні навіть важко уявити, скільки жінок-фронтовичок крокували разом із чоловіками дорогами страшного лихоліття, надаючи неоціненну допомогу в розгромі ненависного ворога. Статистика свідчить, що їх було майже 3 мільйони, 86 з них жителі нашого району. Серед них і жителька с. Біляки Наталія Родіонівна Пономаренко.
Народилася Наталія у далекому 1923 році в люту зиму, 15 грудня. Батько Родіон Бондаренко і матуся Олена все своє трудове життя пропрацювали в місцевому колгоспі на різних роботах. Сім’я бідувала і виживати допомагали невеличке домашнє господарство та клаптик городу, на якому з весни і до пізньої осені батькам допомагали діти – двоє синів і донька. У школі дівчина навчалася добре. Учителі її завжди ставили в приклад іншим учням, тому Наталія, як і її ровесниці, мріяла здобути вищу освіту. Але війна горем, слізьми і похоронками увірвалася неждано в її рідне село Біляки. Батька і брата мобілізували на фронт. Невдовзі родина отримала страшну звістку про смерть брата Павла. Фашисти в селі проводили масові облави на молодь, що переховувалася в очеретах, чагарниках, на городах. Наталку Бондаренко, Олександру Ковтун, Явдоху Туренко, Мотрону Бондаренко було відправлено в Німеччину на примусові роботи.
Жадане визволення з неволі принесла тисячам таких як біляківські дівчата Червона Армія. Наталії довелося служити в діючій армії, у військовій частині №24672. Коли війська Червоної Армії уже були на підступах до Германії, Наталію було призначено на роботу в евакуаційний госпіталь №3450. На передовій і в госпіталі дівчина щодня бачила жахливе обличчя війни. Згодом наказом начальника військового госпіталю Наталію було переведено в штат адмінперсоналу. Її роботу було високо оцінено. Вона була нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Серед нагород Наталії Родіонівни Пономаренко орден «За мужність», медаль Жукова «Захиснику Вітчизни» та інші, всього 12 медалей.
Демобілізувалася Наталія Родіонівна восени 1947 року. Повернувшись у рідне село, працювала в бухгалтерії колгоспу, продавцем у сільському магазині. Чоловік Михайло усе своє трудове життя працював у колгоспі механізатором. У сім’ї виростили і виховали двох синів – Павла, названого на честь дядька, і Михайла, який у дорослому житті успадкував професію батька і став механізатором. У Наталії Родіонівни 4 онуків, які гордяться своєю бабусею.
Валерій ЗІНЧЕНКО
Коментарі
Ой, і не говоріть! Важко тоді було!!!