Ой верніться, літа молодії, та й до мене у гості... Не вернулися, вхопилися за гриви баских коней, промчали бродами життя, збивши піну на воді, прогуркотіли мостами та й полинули туди, звідки немає вороття... Яка прекрасна і мудра життєвою філософією пісня. Вона про кожного із нас і змушує зупинитися, поглянути назад, задуматися... Ця розповідь про людину, життя якої теж можна звіряти за цією піснею, бо наповнене воно здобутками, любов’ю до рідної землі та людей.
Любов Василівна Мазанько народилася і виросла в сільській родині в селі Заїчинцях. І хоч бідним було дитинство, як і у всіх сільських дітей, та все ж спокійно і затишно було у рідній батьківській хаті, аж поки життя не дало їй перший і чи не найжорстокіший урок. У 1942 році, у розпал війни, був схоплений фашистами і розстріляний батько, залишений владою для підпільної роботи. Арешт за доносом зрадника. Пізніше, після війни, навчаючись у школі, а потім і в Харківському педагогічному інституті імені Г. С. Сковороди, Люба завжди прагла досягти більшого і не тільки для себе, а й заради батька, його пам’яті, його самопожертви, біль від утрати якого не вщухав. Потім була захоплююча робота з дітьми піонервожатою в Семенівській СШ №1, директором Будинку школяра, учителем Семенівської СШ №2. Творчої фантазії вистачало на все: і на походи, і на збори, на вечори і свята, допомогу ветеранам і ще на багато інших дитячих справ, мало було тільки часу. А вдома завжди чекала родина, діти.
На початку 90-их років Любов Василівна очолює районний відділ культури. Суть її роботи кардинально змінюється, адже тепер потрібно було працювати з дорослими людьми, створювати умови для розвитку клубів, бібліотек у селах. Забезпечення молодими кадрами, придбання музичних інструментів, відкриття гуртків художньої самодіяльності дало позитивні результати. На обласній сцені зазвучали ансамблі Худоліївського, Криворудського, Оболонського та інших Будинків культури, створено було 18 народних колективів, духові оркестри, а звіти художньої самодіяльності стали справжніми мистецькими святами. Вона була ініціатором проведення Свята Веселої мудрості у Веселому Подолі, «Козака Худолія» – у Худоліївці, «З глибини віків» – у Горошиному, де люди заново відкрили для себе історію свого села, свого роду... Та найбільшою мрією Лобові Василівни було створення краєзнавчого музею. Вона добре розуміла, яку величезну роль відіграє цей заклад у майбутньому. Було зібрано і описано велику кількість експонатів, виготовлено стенди, вітрини, відкрито експозиційні зали. Коли я приводила до музею учнів, то завжди говорила їм: «Діти, тут живе історія». А коли починав звучати голос екскурсовода Любові Василівни, історія оживала і говорила до нас предметами побуту, виробами мистецтва, що зберегли тепло рук своїх творців. На одному із стендів – бандура мого вчителя музики Івана Григоровича Кудіна. 50 років назад ми, першокласники Худоліївської школи, вперше почули і навчилися розуміти красу її звучання, слухали і співали під супровід цього давнього народного музичного інструмента. Бандура мовчала, але мені здавалося, що ось зараз худорлява рука мого сивочолого вчителя легко торкнеться струн і оживе музика віків, мелодія мого дитинства... А скільки таких експонатів у музеї, вони зберігають для нас не тільки епоху, а й імена людей. Тут зібрано багато матеріалів про видатних людей Семенівщини. За матеріалами з історії Семенівського краю до музею звертаються викладачі вузів, студенти, краєзнавці, учні. При музеї працює літературна студія та фольклорний колектив. Наш музей став центром історико-просвітницької роботи в районі, зібравши і зберігши для майбутніх поколінь найцінніші скарби. І якби у житті Любові Василівни Мазанько не було більше ніяких досягнень, то тільки за створення музею вона заслуговує на високу нагороду. Величезна її праця в галузі розвитку культури в районі протягом майже 40 років оцінена багатьма галузевими нагородами різного рівня.
Вона не вибирала долі, не шукала легкого хліба по далеких світах. Вона чесно жила і самовіддано працювала на благо своєї землі. У її житті були творчі злети і розчарування, досягнення і втрати. Вона мала радість кохання і щастя материнства, знала біль утрати і розлуки, бо, як кажуть, на землі по-земному треба натерпітися щастя і мук. Ця жінка іде по життю з гордо піднятою головою, мужньо переборюючи негаразди. Зараз Любов Василівна на заслуженому відпочинку, але хочеться вірити, що її знання і досвід ще послужать людям. А члени ветеранської організації району гордяться, що серед її членів є така людина як Любов Василівна Мазанько, яка є прикладом оптимізму, віри в добро, і бажають їй ще багато успіхів.
Ріка її життя все така ж повновода хоч і не така бистроплинна. І нехай промчали роки, та не всі броди ще перейдено... і хочеться вірити, що любов і вміння цінувати буття даруватимуть цій жінці ще роки і роки щасливого життя.
Ольга СУШКО,
с-ще Семенівка
Коментарі