Села Маньківка немає сьогодні на карті населених пунктів. Воно безслідно зітерте з лиця землі нашого краю ще в 60-і роки, як і села Сотницьке, Шерстюки, Червоне, Тимошівка, Максимівка, Андріївка, Мале Брусове та інші. Така лиха доля спіткала сотні так званих неперспективних сіл по всій багатостраждальній неньці-Україні.
Маньківка, або, як її ще називали, Малі Рокити, заснована у ХVІІІ ст. і була розташована за 2,5 км від сьогоднішнього села Рокити.
На неозорих степах із найродючішими чорноземами, річками, озерами, багатими мисливськими угіддями навколо Маньківки хутори росли, як гриби після дощу. Володіли ними багаті і знані козаки Січі Запорізької. Хутори, що перетворювалися в села, продавали, дарували, купували, обмінювали, програвали в карти. Поміщик Маньківський став володарем хутора, вимінявши його у свого приятеля на зграю гончих і борзих мисливських собак із своєї псарні. Найнявши столичних архітекторів і бригади будівельників, підсобниками в яких були місцеві жителі, Маньківський перетворив хутір і землі навколо нього у земний рай. Збудований ним маєток був витвором архітектурного мистецтва. Тут часто влаштовувалися пишні бенкети, гостями яких були місцеві поміщики Старицькі, Родзянки, Позени, Гудим-Левковичі, Оболонські, Мількевичі та інші. Гуляли по кілька днів, шампанське, заморські вина, горілка лилися рікою. Переповнені столи стогнали під вагою і розмаїттям страв. На території маєтку були розкішні сади, парки, гаї, ставки і озера, які займали кількагектарну площу, як і чималі мисливські угіддя із безліччю всілякої дикої флори і фауни.
Перші ластівки революційних подій у країні почали долітати і до хутора. Тож, випереджаючи події, Маньківський продає хутір за дві тисячі золотих місцевому поміщику Тимошенку і з родиною тікає за кордон. Невдовзі в Маньківці з’явилися представники нової влади і за лічені дні земний рай перетворили в пекло. Створили «Комнезам», розділили поміщицьку землю, утворивши колгоспи «Серп і молот», «Більшовик», «Кагановича», а в напівзруйнованому красені-маєтку, де все пограбували, понівечили, відкрили патронат – будинок для дітей-сиріт. Зими тоді були холодними, тому було вирубано на дрова усі дерева.
Сумна історія села Маньківка, а які чудові люди в ньому жили. Я хочу розповісти про уродженця цього села Василя Івановича Лапушкіна. Несамовитим криком, що залунав під сволоками селянської хати, сповістив він про свою появу на світ 13 січня 1956 року в ніч на Маланки, саме в переддень великого християнського свята Василя Великого, або нового року за старим стилем, під сузір’ям Козерога. Батьки, як і годиться, назвали довгоочікуваного первістка Василем. За повір’ям, народжених саме в цю незвичайну ніч, Господь наділяє особливими здібностями. Тільки-но Василь зіп’явся на ноги, до рук малюка потрапив олівець, він, сам цього не відаючи, почав виводити якісь дивні візерунки, не властиві маляті. Відтоді найбільшим його захопленням стало малювання. Найперша дитяча забава залишається в багатьох людей спогадом про щось таємниче, чарівне, відчуттям особливого бачення світу і проявляється потім, упродовж усього життя, в постійному бажанні дивитися на прекрасні картини і скульптури, ходити в музеї і на виставки. Майже кожна людина, починаючи свій життєвий шлях, носить у собі таємницю художника. Більшість людей із задоволенням малюють, але далеко не кожний спроможний заявити про свій талант.
Підростаючи, Василь часто вечорами разом із бабусею Оксаною вмощувався на порозі хати і захоплено вдивлявся в зоряне небо, яке притягувало його, як магніт. Найбільше Василеві подобався Чумацький шлях, рясно витканий зорями. Бабуся розповідала, що чумаки, вертаючись із далеких доріг, розпорошили сіль, яка перетворилася в безліч зірок, і чумаки, щоб не заблукати вночі, орієнтуються по них. Батьки розповідали допитливому сину про Чумацький шлях, що це дорога в зоряні світи, саме та, що вертає кожного з нас додому звідусіль. Це, як вважали наші предки, Божа дорога в Єрусалим, якою ходить сам Бог і святий Ілля їздить на колісниці.
Малий Василько із нетерпінням чекав тієї миті, коли вся родина збиралася в хаті за столом. Батька в селі по-вуличному називали шахтарем, родом Іван Сазонович був із Донбасу, довгий час працював під землею, добуваючи вугілля. Хуторяни поважали його за працьовитість, золоті руки і веселу вдачу. Із матір’ю Василя, Ганною Борисівною, Лапушкін зустрівся на Донбасі, коли вона із тисячами юнаків і дівчат приїхала на будівництво нових шахт, адже країні потрібне було вугілля. Іван закохався з першого погляду у красуню-хуторянку Ганнусю Єрмолаєву. Невдовзі молоді, красиві юнак і дівчина побралися. Первісток народився в Мануйлівці, на малій Батьківщині Ганни. Приїхали та й залишилися тут назавжди, народивши ще двох синів-красенів, Віктора (нині полковник у відставці, який живе на Уралі) і Валентина (відставний майор МВС, м. Лубни). Хлопці росли красивими і міцними, завжди були підмогою і опорою батьків, які зранку й до вечора працювали в колгоспі «Жовтень». Батько був знатним механізатором, мати працювала на різних ділянках колгоспного виробництва: в рільничій бригаді, ланці, на свинотоварній фермі.
Попоравши з першими променями сонця домашнє господарство, брати Лапушкіни поспішали, долаючи щодня пішки 8 км, до Пузирівської 8-річної школи. Нерозлучними друзями дитинства і юності були брати Микола і Василь Годуни, Сашко Шаповаленко. Якщо за вікном шаленіла заметіль, Василь із братами йшли до Сашка, а потім до його бабуні, відомої на всю округу знахарки Ганни Петрівни Марченко, про яку і сьогодні розповідають легенди. Бабуся Ганна розповідала хлопцям казки, яких знала безліч, всілякі цікаві історії.
Василь сьогодні із теплотою згадує свою першу вчительку Марію Григорівну Бай, учителів Галину Іванівну Кобзар, її чоловіка Михайла Григоровича, теж учителя , учасника бойових дій, офіцера, який пройшов усю війну і відіграв вирішальну роль у виборі Василем життєвої стежини. Повну середню освіту Василь Лапушкін здобув в одній із середніх шкіл м. Лубни. Потім навчався в Миргородському керамічному технікумі ім. М. В. Гоголя. Дійсну військову службу юнак проходив у Москві зв’язківцем. Командування помітило в ньому яскравий талант живописця і всіляко сприяло навчанню Лапушкіна у спеціальній військовій художній студії, у педагога, відомого військового художника, генерал-лейтенанта Івана Іванова. Василь бере участь у різноманітних престижних виставках. Талановитого випускника студії запрошують робити настінні розписи, він пише етюди, натюрморти, захоплюється військовою тематикою. Найбільше подобається Василю Івановичу малювати осінь у всій її неповторній красі, село, ставки з невеликими плесами і тихими заводями, хати під солом’яними і очеретяними стріхами. Пише чудові портрети. Василь Лапушкін із відзнакою закінчує Московський художній університет ім. Крупської.
Доля закидає Василя Івановича на п’ять років у Южно-Сахалінськ, де він працює начальником Будинку офіцерів, згодом тут створив військовий музей. Діарами військових подій, картини із зображенням військових баталій, стенди, експонати, портрети відомих воєначальників – усе, що зроблено руками Лапушкіна, вражає відвідувачів музею. «Живописати – значить любити, постійно вивчати і вміти відображати буття роду людського, свій час, свій народ, природу, життя країни, – говорить Василь Іванович. – Немає, мабуть, нічого беззахиснішого, ніж готова картина. Як тільки художник випускає її із своєї майстерні, вона ніби стає підверженою безжальному осуду часом.
У 1986 році Василь Іванович Лапушкін повертається на рідну Україну, у Лубни, де проживає брат Валентин і на міському кладовищі вічним сном сплять батьки. Довгий час працює у міській художній майстерні. Як майстер книжкової графіки, Василь Іванович виконав чудові ілюстрації до 40 книг полтавських письменників. За ілюстрації до творів Миколи Островського був удостоєний комсомольської премії. Він є лауреатом престижних премій Володимира Малика і Василя Стуса. Нещодавно закінчив роботу над низкою чудових натюрмортів, пейзажів для свої персональної виставки, яка готується в Лубенській картинній галереї. Василь Іванович бере участь у виставках Франції, Японії, Канади, Австралії, Німеччини. На його рахунку 380 виставок, з яких – 42 персональні. Усіх їх об’єднує святе почуття – любов до природи, до рідного краю. І головне, що це не надумані сюжети, а життя у всій його силі, тонкості, красі.
Мені випала приємна нагода побувати на виставці творів Василя Івановича Лапушкіна в Лубенській постійно діючій картинній галереї. Можна годинами любуватися його роботами. Тільки справжній художник зуміє примусити заграти ліричні струни серця, по-справжньому повірити йому, пригадати до дрібниць сторінки свого життя. Ми горюємо і радіємо разом із живописцем. У цьому сила пейзажів Лапушкіна. У ній звучить душа живописця, складна, ніжна, чутлива.
Василь Іванович щодня знаходить час для творчості. У перші роки по приїзду з далекої Півночі він часто бував у найкращому місці на Землі, там, де був колись хутір Маньківка, батьківське гніздо. Зараз підтримує зв’язки з колишніми друзями, захоплюється поезією, любить порибалити. Має чудову сім’ю: дружину Наталію, талановитих у живописі доньку Оксану, сина Євгена, які є гідними продовжувачами славного роду Лапушкіних.
Валерій ЗІНЧЕНКО
Коментарі
Та куди ж тобі до його публікацій, недоумку! Знаю що тобі даремно, не втримався.
Це пише людина яка в свій час мала пряме відношення до цієї влади.Гидко це читати,якщо в свій час всі цю людину знали як журналіста який прпагував ідеї соціалізму,мабуть був членом КПРС.
Олеже, в тебе правда щось негаразд із твоєю свідомістю? Є дві людини яких не переконати - ти і Пипич. Історія рідного краю, історія людини, земляка, а ти пропонуєш порівняти зі своїми пасквілями з камери?
https://ok.ru/video/27581942325
Олеже....Ще раз питаю....Де поділись оці села???
http://www.etoretro.ru/pic31655.htm?sort_field=image_date&sort=DESC&position=1
Тут панів немає,дивись Мішіко.
https://gazeta.ua/ru/articles/history/_ukrainskie-krestyane-na-rubezhe-1920-veka-ohotno-pozirovali-fotografam/510462