b_385_225_16777215_00_images_news_2017_05_den-peremogu.jpg

12-14 вересня 1941 року територія Семенівщини була окупована фашистськими загарбниками. Усе населення залишилось у селах і проживало в окупації аж до визволення району 23-24 вересня 1943 року.

У Семенівці, Оболоні та інших селах діяли 14 підпільних організацій, у яких налічувалось 158 осіб. Члени підпільних груп разом з окупованим населенням організовували підривні операції проти окупантів.

Група підпільників селища Семенівка з 18 чоловік під керівництвом Павла Олександровича Зінченка підірвали німецький поїзд, вивели з ладу частину залізниці Кременчук – Ромодан, двічі підпалювали сіно, заготовлене для вивезення в Германію на станції Веселий Поділ. Брали участь у визволенні військовополонених із концтабору, розташованого на території Веселоподільського цукрозаводу, та діставали для них одяг, поширювали листівки, проводили агітацію серед населення, виводили з ладу техніку в авторемонтній майстерні, зволікали з ремонтом механізмів.

Крім цього, в районі діяв підпільний райком комсомолу на чолі з Іваном Архиповичем Сухиною, який входив до складу підпільного обкому комсомолу. Але зрадники викрили безстрашну молодь у кількості 11 юних людей і 11 травня 1942 року їх розстріляли в районі автопарку, разом із безстрашним ватажком Іваном Сухиною. Прізвища їх занесено на обеліски братської могили, що розташована в центрі селища.

У колишньому Оболонському районі перед окупацією був створений партизанський загін з 70 чоловік під керівництвом Волкова Михайла Монтійовича та комісара Васильєва Костянтина Івановича. Цей загін проіснував недовго, через деякий час частина партизанів повернулася додому. Фашисти скористалися цим і розстріляли 53 чоловіки разом з іншими активістами. У селі Оболонь діяла також Патріотична група №1 на чолі з Пилипенком Іваном Олексійовичем.

У Чубаровому лісі, неподалік від села Погребняки, діяли невеликі загони партизан, однак мобільно проявити себе так і не вдалося, тому частина односельців наполегливо турбували німців. Оболонське гестапо організувало боротьбу проти партизан, але знищувати патріотів-сміливців було неможливо, вони активно діяли на рідній землі. Із села Погребняки під час окупації в фашистську неволю було вивезено 200 юнаків і дівчат.

Населення сіл Горошинської сільської ради допомагало воїнам, що виходили з Оржицького оточення, переховували їх, надавали одяг, харчі, допомагали пере-
йти лінію фронту.

На фронтах Другої світової війни воювали понад 600 горошинців. Підпільна група висадила в повітря 2 містки через річку Сула, підпалили склад зі зброєю німців, переховували червоноармійців. На території Горошинської сільської ради поховано 34 воїни.

У вересні 1941 року, коли в Оржицьке оточення потрапили воїни Південно-західного фронту, їм на допомогу прийшли жителі сіл Наріжжя, Матвіївки, Старого та Нового Калкаєва, Худоліївки та інших сіл району.

У цей час група наших солдат і офіцерів у кількості 250 чоловік зосередилась у Худоліївському лісі. Жителі села Худолівки Сергій Желдак, Михайло та Василь Кобеляцькі встановили з ними зв’язок, але були викриті зрадниками-поліцаями. На допитах патріоти не промовили ні слова, таємницю про місце знаходження групи забрали із собою в могилу. На човнах темними ночами вивозили червоноармійців із болота, переховуючи їх, підліковували і супроводжували до лінії фронту. Цю небезпечну роботу вправно виконували жителі сіл Наріжжя Кирило Дяченко, Дмитро, Наталія та Григорій Кропивки і багато інших.

Наріжанська земля дала країні Героя Радянського Союзу Євгена Федоровича Верховського, який керував диверсійною групою в загоні «Червоний партизан» під командуванням О. Ф. Федорова. Особисто Верховський ліквідував 50 гітлерівців і 5 автомашин ворога.

У селі Слюзівка діяла підпільна група, яка знайомила населення зі зведеннями «Інформбюро», проводила різні диверсії. Лише 45 дівчат повернулися до рідного села Слюзівка із 180 вивезених на каторгу до Німеччини.

115 юнаків і дівчат були відправлені із села Іванівка на каторжні роботи до Німеччини, а під час наступу Червоної Армії, втікаючи, фашисти спалили половину села і вбили 15 односельців. І все ж старому жителю села Корнію Степановичу Чепелю вдалося зберегти пораненого пілота, якого після визволення села було передано до госпіталю.

Розповідають, що над селом Лукашівка в нерівному бою змагався наш винищувач із німецькими літаками, охоплений полум’ям літак упав на толоку і вибухнув. Туди поспішили з навколишніх сіл жінки Варвара Касьяненко і Тетяна Карапузь. Вони швидко, до приходу німців, уклали останки героя-пілота в домовину і поховали біл села.

У селі Крива Руда діяла група опору, організована місцевими жителями. Вони розбирали мости на під’їздах, допомагали юнакам і дівчатам переховуватися під час відправки до Німеччини. Розстріляні у 1943 році Ганна Тимофіївна Прядка, вчителька фізики та математики, Адель Марківна Сандомирська, вчителька зі своїм шестимісячним сином Вітею, Остап Тимофійович Новохатський, секретар сільської ради, Федосія Мусіївна Качан, Василь Карпов і Василь Новак – учні місцевої школи. Всього розстріляно 52 мешканці села.

На території Устимівської сільської ради по-звірячому вбито 32 військовополонені. У селі Чапаєвка був розташований концтабір, де знаходилося 300 бійців. Жителі села організували втечу червоноармійців із місцевого концтабору.

Сім чоловік полягали в гарбу, а на них доверху наклали соломи і перевезли в Устимівку, звідти вони пішли в с. Крива Руда. Перевозив їх 14-літній Михайло Рудий. Інші полонені були страчені на Попових могилах біля Чапаєвки, інші вивезені до Хорольської ями.

Не хотіли коритися німцям жителі Василівської, Біляківської, Веселоподільської, Заїчинської, Очеретуватської сільських рад. Вони влаштовували диверсії.

У період окупації сільські люди, особливо жінки, нерідко рятували життя бійців, які тікали з Хорольського концтабору. Ризикуючи життям, вони переховували їх, лікували та ховали в безпечних місцях. Захищали Батьківщину цілими сім’ями, часто й гинули родинами. Так загинули брати Єфрем, Марко та Платон Дзигарі (с. Біляки), Андрій, Маркіян і Полікарп Дериди, Сірченко Семен Федорович та його діти Федір і Таїсія. Таких сімей у районі загинуло 150.

Відступаючи під натиском радянських військ, окупанти знищували державні та кооперативні підприємства, громадські будівлі, палили села.

Дуже сумні наслідки Великої Вітчизняної війни. Багато загинуло людей від куль катів. Але їх імена ми пам’ятаємо, і вони занесені на обеліски Слави, які є в кожному селі. До них ідуть вдячні люди, молодь, кладуть квіти і клянуться бути вірними їх справі.

Хто мужньо край свій боронив, у вічності безсмертні. І ті, хто гідність не зронив, у пам’яті не стерті. А нині обеліск у полі, на ньому вдячності слова. І дві високії тополі: кохана, мати й сон-трава.

Любов МАЗАНЬКО

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Коментарі  

# Степан Холєра 12.05.2019, 07:17
дивно - по волі масквічєй їли своїх дітей,а проти німця героїчно воювали.де ж в 33 - му було те геройство ?
# Самсон 16.05.2019, 10:28
Історію свого краю потрібно пам'ятати, і своїх героїв теж. Хороша стаття, хоча і не в повній мірі відображає рух опору нашого краю у 1941-1943 роках.

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка