b_385_225_16777215_00_images_news_2019_10_2019_10_10.jpg

Було це… Ген-ген… У давні післяреволюційні часи. У чарівну осінню пору, 15 жовтня 1919 року, у багатодітній родині села Бакумівка народилася русява, кароока дівчинка Ганя, нині реліктова бабуся Ганна Ульянівна Щербина, яка дала нам усім надію на довголіття, стала стимулом нашого життя.

При її народженні Всевишній запалив свічку (тобто зірку) і поставив її на небі. 100 років вогонь цієї свічки горить ясно і рівно, бо живе вона чесно і праведно. Ціле століття плететься ниточка її життя, прив’язана до запаленої Богом свічки – зірки.

Божа дорога на життєвому шляху була дороговказом для Ганни Ульянівни. Зоряне небо завжди вабило її своєю загадковою та незбагненною красою:

Цвіте і міниться блакить Під сонцем у зеніті,
Трудитись хочеться і жить, На те й життя у світі.

Ми часто забуваємо, що існує підсвідомість, така потужна машина, яка здатна вбити свідомість. Варто повірити в той малий життєвий рубіж, запрограмувати себе на нього – і все!

Із цього виходить: потрібно програмувати себе на більший термін тривалого, активного життя. Ось так, як Ганна Ульянівна і її сестричка Надія, яка відзначила 9 жовтня свій 90-річний ювілей.

Нині преса дедалі частіше розповідає про довгожителів, які у 100 років не втратили світлого розуму та бадьорості. Сивина не завадила прагненню стежити за новітніми досягненнями, ділитися життєвим досвідом із молодими. Ось і Ганні Ульянівні є чим ділитися.

У сім’ї, де вона росла, було п’ятеро дітей: Марія, Ганна, Параска, Гриша, Надія. Ганна була другою дитиною. Батько, Ульян Юхимович, працював у багатого пана Семенюти, виконував різні господарські роботи, добре знався на столярському ремеслі. Пан був добрим, поважав і жалів наймита, цінував його за умілі руки.

Мама, Галина Хомівна, турботливо доглядала дітей, поралася по господарству. Та раптово тяжко захворіла і невдовзі залишила сиротами дітей. Найменшій Надії було два роки, Ганні – дванадцять. Тож старші взяли на себе непосильну ношу – доглядали за меншенькими. Дивлячись на це, батько вирішив одружитись з іншою, яка б дітям замінила маму. Тож привів у дім Федору Марківну, яка мала своїх двоє дітей – сина Івана і доньку Віру.

З теплом у серці закарбувалася у сестер Надії і Ганни згадка про маму Федору, яка ніколи не різнила дітей на своїх і чужих, ділила окраєць хліба на всіх.

У 1930 році Ганна Ульянівна закінчила чотири класи церковно-приходської школи. У цей час у країні широкими темпами розгорталася програма колективізації. До нової форми ведення господарства долучився і батько, Ульян Юхимович, та всі працездатні члени його родини. Малолітня Ганна поралася по господарству, доглядала сестричку Надю, займалася вишиванням, в’язала мереживо, готувала посаг для особистого майбутнього життя.

Дитячі роки… Що є краще в житті? Та в серці Ганни залишились тривожні дитячі спогади, пов’язані із страшною бідою голодних 1932-1933 років. Не минуло це лихо її односельців, зачепивши чорним крилом голодної смерті сусідів, друзів, знайомих: осиротілі хати, сльози, розпач...

Невпинно линув час, віддаляючи Ганну від тих страшних подій.

Досягнувши повноліття, Ганна не вибирала долі по далеких світах. У чарівну весняну пору зустріла своє кохання. Це був сільський парубок Іван Щербина. Спочатку зав’язалася дружба. Та одного вечора він раптом тихо сказав: «Ганнусю, здається, я закохався». Що мала сказати? Вона мовчала. Мовчав і він. Його серце вже кохало, а її – ще тільки йшло назустріч цьому почуттю.

У розпалі лихоліття Великої Вітчизняної війни поєднали вони свої долі. У любові й злагоді жили в сім’ї Іванових батьків. Та щастя тривало недовго. Івана мобілізували на фронт. Вони не присягалися у вірному коханні. Знали, що їхнє почуття вічне, як сонце і земля. Жили листами. Іван писав Ганні: «Чекай, моя зіронько, закінчиться війна, приїду, будемо щасливі».

Пам’ятним для Ганни Ульянівни був 1943 рік. Важко велося, поки виношувала синочка, народжувала в муках, ночами не спала, заколисуючи. А скільки було переживань, коли хворів синок! Скільки нервів, тривог! До того ж, постійно бракувало статків, адже дитині треба все найкраще дати.

Епізоди з її життя губляться в горнилі історії: ніхто не підкаже прізвище повитухи, що приймала пологи у Ганни, ім’я священика, який хрестив її немовля...

Часто, на відстані років, Ганна Ульянівна згадує ті часи, коли жила у свекрів, доглядала крихітку-синочка Гришу, чекала Івана із фронту, співаючи колискову, вмиваючись сльозами. Утішаючи Ганну, свекруха мовила: «Чого ти плачеш, Ганнусю? Ти молода, красива, здорова, чоловік тебе любить, жити без тебе не може, росте у вас синочок – ти щаслива. А я? Сто болячок маю, до старості йдуть літа, сина із фронтових доріг виглядаю. Разом дочекаємось його, Ганнусю». Від цих слів на серці у Ганни стало спокійніше.

Сумні дні змінила очікувана радість. Іван повернувся. Живучи в любові й злагоді, збудували своє гніздечко, посадили сад, поставили на ноги сина, прищеплювали йому кращі риси: чесність, добропорядність, працьовитість, любов до людей; дали освіту, благословили на сімейне життя, діждались онуків, тішились ними.

Іван Григорович мав золоті руки. За яку роботу не візьметься в колгоспі і дома, все зробить до ладу, на совість. А ще мав він Божий дар художника. Намальовані пензликом на полотні картини, українські пейзажі з дивовижною красою природи одразу впадали у вічі, доходили до самого серця.

Ганна Ульянівна працювала на різних ділянках колгоспного виробництва: ланковою в рільничій бригаді, дояркою на фермі, за косаркою в гінках снопи в’язала та в полукіпки складала. Уміла дати лад і в хаті, і на подвір’ї, і на городі, мала довго добру пам'ять, була, як і її сестра Надія, товариською, безкорисливо допомагала людям. Будь-яку справу намагалась довести до кінця, легко брала на себе клопіт щодо хатніх справ.

Мов баскі коні мчали літа… Спливали весни, минали зими…

За межу вічності відходили рідні люди: батько Ульян Юхимович, Федора Марківна – друга матуся, сестри Марія і Параска, брат Гриша. У 1995 році Ганна Ульянівна залишилась вдовою, втративши коханого Івана, надію і опору. Та найболючіше, найстрашніше горе прийшло з далекої півночі у 2018 році, коли помер син Гриша. Мабуть, зайве говорити про біль згорьованої матері.

Перегортаючи сторіночки власної книги життя Ганни Ульянівни, мимоволі виривається з душі думка: «Скільки всього пережито! Голодні 1921-1922, 1932-1933, 1947 роки, колективізація, фашистська окупація, важкий післявоєнний період відбудови… Усього не перелічити». Та Ганна Ульянівна не впадала в житті у відчай, будучи мужньою, не гнітила себе минулим, на свіжих здорових засадах плекала наступні покоління, знаходила сили для того, щоб пережити не одну зиму, а багато, тому що, на жаль, усе в житті повторюється тією чи іншою мірою.

Кожна зустріч із Ганною Ульянівною в минулому залишила яскраві, незабутні спогади, про які можуть розповісти односельці, онука Люда, що живе нині у Франції, онук Вітя, яким марить бабуся, коли приходять світлі години пам’яті, сестра Надія і її син Іван, племінник Іван Григорович і його дружина Ольга Іванівна Лисюки, в яких нині проживає старенька в теплі і догляді, оточена великою любов’ю і повагою.

Сто літ – як один день, і незчулася, коли збігли роки, бо летять вони, як птахи, залишаючи на скронях сиві мітки. Та життя не припиняється, іде своєю ходою. Тож нехай її зірка палає на небі незгасним вогнем, нитка її життя буде довгою і міцною, розум – світлим, здоров’я – міцним.

«Минуле – це батьківщина душі людини», – ці слова Г. Гейне хочу сказати в ювілейний день народження сестрі Ганни Ульянівни – Надії, яка прожила довге, складне життя, присвятивши себе сину Івану та його сім’ї.

Її життєве кредо – радість материнства, людяність і доброта, невтомна праця на рідній землі в колективному господарстві.

Маючи мудрість умілої господарки, у свої 90 років Надія Ульянівна не позбавляє себе фізичної праці: шурпається на городі, доглядає птицю, всю необхідну роботу по господарству робить сама. І не тому, що син чи невістка не хочуть допомагати їй. Вона хоче робити все сама, запевняючи: «Праця і рухливий спосіб життя – це здоров’я». Тож нехай Бог дає Вам сили ще на довгі-довгі роки.

Зі славним сторічним і дев’яносторічним ювілеєм дорогих сестричок сьогодні, 10 жовтня, привітали Заїчинський сільський голова Сергій Сирота, голова Семенівської районної ради ветеранів Любов Мазанько, керівник місцевого відділку СТОВ «Говтва» Володимир Колесніченко, головний редактор газети «Вісник Семенівщини» Михайло Погрібний, представники Семенівського районного осередку політичної партії «Рідне місто» Олена Душко та Олена Бугай, а також, звичайно ж, рідні та близькі.

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка