b_385_225_16777215_00_images_news_2020_02_vanzha1.jpg

Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня. Проживши поважний вік, для людини ці зміни на перший погляд не помітні. Але на певному етапі варто зупинитися, стати, подумати, переглянути власну біографію: тоді зрозумієш, що такого важливого сталося...

Інколи, переосмисливши свій життєпис, розумієш, що найкраще у житті сталося спонтанно. Воно, це найкраще, не залежить від злетів чи падінь, воно приховане в дрібницях, в тих скрижалях пам’яті, коли людина робила щось для душі і від душі...

Напередодні своїх «молодих» 70-ти наш вірний товариш і засновник ТОВ «ТРК-Інформ» Микола Петрович Ванжа розповів про свій літопис – біографію звичайної людини і водночас цікавої та неординарної, палко закоханої в своє хобі, роботу, людей, з якими довелося працювати, а також запаморочливі гірські краєвиди...

Ця історія про фізика з ліричними польотами душі...

Народився Микола Ванжа 16 лютого 1950 року в с. Вереміївка у звичайній селянській родині. Так склалася доля, що з 11 років хлопчик залишився на вихованні у бабусі та дідуся, який працював у селекстанції конюхом. У 1967 р. закінчив місцеву школу із золотою медаллю, а через рік батько запросив його у Донецьк, де він вступив до державного університету на вечірнє відділення фізичного факультету. Удень М. П. Ванжа працював фрезерувальником на заводі. У 1969 році навчання довелося перервати, адже вже повнолітнього хлопця призвали до армійських лав.

У 1977 р. він закінчив університет і почав працювати в науково-дослідному інституті, де пройшов шлях від кресляра-конструктора до старшого наукового співробітника. Далі трудова кар’єра головного героя розповіді продовжилася на підприємстві з експлуатації і ремонту комп’ютерно-обчислювальної техніки, на якому пропрацював до розпаду Радянського Союзу. Останнє місце роботи у промисловому центрі України – це ЗАТ «Головний інформаційний центр Донецької області». На початку «нульових» Микола Петрович повернувся на батьківщину, щоб випробувати свої сили в дещо іншій іпостасі, ніж до цього.

Як бачимо, біографія М. П. Ванжі малопримітна, та й сам він не вважає якоюсь видатною, але є в ній дещо таке, про що він розповідає не так скромно: «Якщо підсумувати свій майже півстолітній продуктивний стаж, то дві віхи мого життя виражені найбільш яскраво: в емоційному плані, в сенсі викарбування в пам’яті. Це моменти, що згадуються з теплотою, і про це й справді є найбільший сенс поділитися з читачами».

Спортивний туризм, яким Микола Петрович Ванжа займався протягом 12 років, був справжнім серйозним захопленням, що забирало чимало сил та енергії, але в позитивному, емоційному сенсі. Неосяжні висоти, романтика таємничих гір і відчуття свободи заряджали та наповнювали найкращими почуттями. Робота сама собою, а це було хобі, при чому таке хобі, займаючись яким, закрадалися думки: а чи не займатися цим професійно? Та й, як припускає Петрович, можливо, це сталося б, якби з розпадом СРСР не занепала потужна радянська система туристичної галузі. Тоді це було на державному рівні – від секцій туризму на підприємствах до офіційних федерацій (міських, обласних і т. д.). У системі гірського туризму йому вдалося виконати нормативи кандидата в майстри спорту. Для цього обійшов практично увесь Кавказ із «закритими очима» – від Архиза до Казбека, проходив маршрути гірських масивів Тянь-Шаню та Алтаю, займався підготовкою молоді.

b_385_225_16777215_00_images_news_2020_02_vanzha3.jpgА починалося все неймовірно просто… У 1967 році зовсім випадково потрапив із друзями в альпіністський табір «Алібек», що неподалік Домбайської долини (сьогодні це сучасна гірськолижна база). Перше враження на 17-річного юнака ці краєвиди не справили.

«Чесно кажучи, перший заїзд у гори мене не «зачепив», – відмітив Микола Петрович. – Далі – навчання, робота, родина, діти. І ось трапився такий випадок... Інститут, у якому працював, орендував у найближчій школі приміщення для занять волейболом. Якось ми прийшли до спортзалу, а фізрук каже: «Хлопці, половина лампочок погоріли… Ви ж молоді, допоможіть поміняти!» Сам зал – солідний, високий, і лампочки довелося вкручувати за допомогою саморобного пристосування, звареного із металевих брусів. Якщо людина займалася скелелазінням, то це видно по її рухах. Мій товариш, котрий уже мав досвід альпінізму, зрозумів «що по чому», запропонувавши відновити заняття спортивним туризмом. Тож наступного літа я знову потрапив по путівці до альптабору, де познайомився з гірськими туристами. Так склалося, що це були цікаві люди, з якими було приємно спілкуватися. Ось отак і співпало позитивне середовище, активний відпочинок і своєрідний спорт, де все демократично».

У системі гірського туризму є категорії походів і категорії перевалів, а серед вимог для туриста – участь у походах і керівництво ними. Поступово Микола Петрович рухався по градаціях і виконав нормативи в найскладніших, за мірками гір, масивах. Подорожі в горах – далекі від звичайних буднів і людського побуту. Це одне велике переживання, суцільна подія, про яку важко розповісти в декількох словах. Туризм насичений подіями, і щоб по-справжньому відчути це – треба побувати в горах, вдихнути на повні груди свіже гірське повітря.

Усім зрозуміло, що даний вид спорту пов’язаний із підвищеним рівнем небезпеки, тому в альпіністській кар’єрі М. П. Ванжі траплялося чимало надзвичайних ситуацій, але він особисто ніяких травм не отримував. А в учасників його групи траплялися навіть переломи, що ускладнювалися із-за віддаленості від цивілізації. Одного разу довелося керувати рятувальною операцією, щоправда, цей випадок був трагічним і психологічно приголомшив.

«Ми частенько організовували школи туристської підготовки, до яких залучали студентів, – продовжує Петрович. – У зимовий період орендували зал, де читали лекції: по медицині, техніці безпеки в горах, розгортанню наметів, організації харчування і т. п. А повесні, на травневі свята, були практичні заняття з виїздом на Кавказ. У цей час у горах снігу було багато, але в основному ми базувалися на галявині. У ході підготовки проводилися практичні заняття: як ходити трав’яними схилами, скелями, по снігові, по льоду... Ночувати доводилося в польових умовах, при чому за умов весняної прохолоди. Похід того року був найчисельнішим – 320 людей, і серед них – делегація 9 чоловіків із м. Харків. Зовсім не хлопчаки, а такі, років по 30 (найстаршому було більше 40). Незважаючи на досвід, який у них виявився чималеньким, вони ринулися підкорювати нову вершину і потрапили у непогоду в дуже незручному місці. Під час цієї непогоди зійшла лавина, яка накрила обидва їхніх намети. Лише одному вдалося вибратися, інші ж 8 залишилися там навічно. Донизу той чоловік збіг дуже швидко, хоча був в одних шкарпетках, без взуття. Як уже потім розповідав, він відчув, що щось не так, можливо, почув звук, адже під час сходження лавини є ледь відчутний шурхіт (почувши цей звук одного разу, його неможливо забути). Лежачи в крайнім наметі, чоловік повернувся обличчям до стінки, де завжди залишають невеликий отвір для повітря. Вибравшись на поверхню за допомогою дерев’яної дощечки, яку в поході використовували як кришку для каструлі, він одразу побіг донизу. У тому районі людей, що йшли в гори, було багато, і тому він підбіг до перших зустрічних та розповів про цю ситуацію. Звісно, люди відразу кинулися допомагати, і серед добровольців був я, як інструктор. Уже потім виявилося, що чоловік неправильно вказав місцезнаходження його команди. Ця помилка «коштувала» 2 години дорогоцінного часу, а враховуючи, що він вибрався з намету близько 4 години ранку, до нас добіг уже ближче до обіду, а доки ми знайшли їхній табір – це ще декілька годин. Одним словом, діставшись до місця трагедії, виявили, що серед живих нікого не залишилося… Рятувальну операцію відтермінували через те, що світловий день рано закінчувався. Тому ми повернулися і почали згуртовувати всі команди в одну. У горах є таке правило: якщо трапляється трагедія і немає можливості покликати рятувальників, усі мають об’єднатися, а найбільш досвідчені повинні взяти керівництво на власні плечі. Я ж був одним із цих досвідчених людей, тому контроль за ситуацією довелося взяти на себе. У документах, що оформлялися, треба було зазначити, хто саме бере на себе відповідальність за рятувальну операцію. Відповідальна особа мала право зупиняти всіх, хто проходить мимо, і залучати для проведення рятувальних робіт. Ми так і робили: зупиняли людей і організовували команду. До місця трагедії піднялося близько 40 людей, адже спускати 8 мертвих тіл донизу у спальних мішках, як вони і спали, – це не так і легко. Ось такий гіркий досвід за увесь період моїх сходжень».

Звісно, багато що можна розповісти про походи, але повністю це зможе зрозуміти лише та людина, яка відчувала щось подібне. Скільки разів Микола Петрович собі говорив: «Усе, це останній раз»... Але потім знову йшов... Наступна похідна розповідь саме про це:

«Одного разу ми були в Північному Тянь-Шані, спускалися по одному нелегкому гірському хребту. Спуск був дуже крутим та кам’янистим, укритим льодом та снігом. Звісно, спускалися зі страховими мотузками, адже й висота була немаленька – метрів 400. Розпочавши спуск, на нас раптово наскочив сильний снігопад та вітер. Неординарність цього випадку в тому, що вітер дув із долини знизу. Це дуже дивне відчуття, коли ти спускаєшся, а сніг летить не зверху – відчуття таке, ніби знаходишся у димоході. А ще під час спуску є період, коли ти стоїш нерухомо на маленькому виступі, чекаючи, доки інші спустяться. Ви тільки уявіть ті відчуття: непорушно стояти на морозі на маленькому виступі. І ось у період цього очікування настав момент, коли вже було байдуже: спустишся чи замерзнеш тут до смерті. Звісно, це від перевтоми та напруження, але коли, нарешті, дісталися до місця призначення, всі просто кинули свої речі і сіли в коло, не промовляючи ні слова. Така була втома та стрес… Але ці люди треновані, тому через 10-15 хвилин всі уже були готові продовжувати шлях».

«Тож цей період я вважаю найбільш цікавим та важливим у моєму житті. Один із них… А другий, звісно, це період роботи в Семенівському районі», – ось такі дві найплідніші віхи свого життя виділяє Микола Петрович Ванжа.

Я недарма на початку обірвав розповідь про біографію М. П. Ванжі на 2001 році, адже саме з цього часу розпочався другий найбільш цікавий період у його житті – період повернення на батьківщину...

Багатьом читачам цей період може здатися знайомим, бо майже кожен житель Семенівщини пам’ятає, як прокидався вранці від «Говорить Семенівка!» або ж викручував телевізійну антену заради того, щоб прилинути до блакитного екрана та почути: «В ефірі «Семенівський час». Саме до цих медійних проєктів, а також газети «Вісник Семенівщини», яка існує й по сьогодні, доклав свої умілі руки, журналістський талант, добру душу Микола Ванжа. Він дав новий творчий поштовх розвитку засобів масової інформації Семенівського району. Про деталі становлення ЗМІ нашого району у 2000-х, а також другий пік творчої діяльності Миколи Петровича далі в заключній частині моєї розповіді.

Як я вже описав вище, у 2001 році наш герой з особистих причин різко поміняв увесь свій уклад. Але, їдучи на Семенівщину, намічав план подальшої роботи.

Починалося все зі створення ТОВ «Телерадіокомпанія-Інформ» і бажання створити щось своє, місцеве… Широкого розповсюдження телевізійних каналів на той час не було. У Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення була цікава програма, затверджена Кабінетом міністрів, – «Телевізійне село». Згідно з нею, маленькі передавачі (потужністю до 5 Вт) не потребували таких ліцензійних дозволів, як це  було на конкурсних засадах для складних частот. І хоча процедура ніби й спрощена, та «бюрократична машина» все одно потребувала постійних уточнень у документації. Тому процес отримання ліцензії тягнувся близько року, і за цей час змінилися критерії отримання частот для мовлення. Основне – це мінімальна потужність, тобто передавач мав бути не менше 10 Вт (вартість такого обладнання була в десятки разів дорожчою). Критерій же відбору за охопленням території автоматично знівельовував націленість телебачення на район, а «Телевізійне село» – по суті, вже не село… Довелося відкласти цю ідею.

Щоб така організація, як «ТРК-Інформ» не зникла, доводилося її на певний час перепрофілювати: займатися підвищенням комп’ютерної грамотності, заправкою картриджів та налагодженням комп’ютерної техніки, що саме почала з’являтися у вжитку семенівців.

Нагадаємо, районні телевізійні новини «Семенівський час» виходили, починаючи з 2002 року. Над створенням передач працювали Микола Ванжа, Анатолій Махно, Валентина Махно, Василь Колінько. Останній випуск датований 2005 роком (за цей час в ефір вийшло близько ста випусків).

У 2005 році виникла складна ситуація з районним радіомовленням, адже було звільнено Сергія Зінченка. А так як Микола Ванжа уже мав невеликий досвід підготовки ефірів, скористався вакантною посадою редактора.

У 2007 році особливо загострились проблеми організаційного та фінансового характеру і в районного періодичного попереднього видання – редакції газети «Семенівський вісник». А розпочалися всі негаразди також після звільнення редактора часопису Валерія Зінченка. За ним у відставку пішов і «кістяк» газети – фактично увесь колектив редакції, незгодний із новою редакційною політикою. Новостворене видання «Рідний край» проіснувало недовго, адже висвітлювало події і факти однобоко, виключно діяльність місцевого органу державної виконавчої влади. У результаті виникла реальна загроза того, що район узагалі міг залишитись без друкованого засобу масової інформації, чого не хотілося допустити.

b_385_225_16777215_00_images_news_2020_02_vanzha4.jpgІніціатива заснування нової районної газети отримала всебічну підтримку керівництва Семенівської районної ради V скликання. Чому це сталося – логічно було б запитати у тодішнього голови райради Валерія Книша та голови бюджетної комісії районної ради Сергія Семигреєнка. Як припускає Микола Петрович, причин було дві. По-перше, ТОВ «ТРК-Інформ», як суб’єкт підприємницької діяльності, на відміну від редакції попередньої газети не було структурою і не мало безпосереднього відношення до виконавчої влади (райдержадміністрації) та органу місцевого самоврядування (районної ради). Виникали об’єктивні передумови певної міри незаангажованості видання. А на той час роздержавлення місцевих ЗМІ було, як зараз кажуть, «у тренді» (до речі, на сьогодні в області вже не залишилося друкованих ЗМІ державної або комунальної власності). По-друге, досвід роботи редактором районного радіомовлення теж зіграв якусь роль. Тож був підготовлений та надісланий до Полтавського обласного управління юстиції пакет документів для державної реєстрації щотижневої громадсько-інформаційної газети «Вісник Семенівщини». На запитання «чому саме така назва?» М. П. Ванжа пояснює: «Слово «Семенівський», на мою думку, допускає двояке тлумачення: як район і як таке, що має відношення лише до селища. «Семенівщина» – у цьому сенсі більш однозначний термін». І вже 9 листопада 2007 року ТОВ «ТРК-Інформ» як засновник газети отримало свідоцтво на її видання. А далі розпочалася щоденна і кропітка робота по практичному втіленню проєкту. Це організація друку в Глобинському видавництві «Поліграфсервіс», оскільки технічний стан обладнання Семенівської друкарні не дозволяв отримати якісний друк. Чимало сил довелось витратити на передплатну кампанію на 2008 рік, завоювати довіру і авторитет у жителів району, а головне – це наповнення сторінок газети цікавими, різноманітними і змістовними матеріалами. Із цим завданням, на мою думку, добре справлявся перший колектив журналістів: Світлана Феніч, Лідія Лобода, Ярослав Ткаченко, Денис Скриль. Одним із пріоритетних завдань для себе редакція вважала всебічне висвітлення діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Відносини із цими структурами базувалися на договірних засадах, як і вимагає цього чинне законодавство у сфері діяльності засобів масової інформації.

На стадії становлення газети важко переоцінити ту різнопланову підтримку і допомогу, яку надавала редакції Семенівська районна рада на чолі з В. Є. Книшем, рада сільськогосподарських товаровиробників, а особливо ПСП «Дружба». С. В. Семигреєнко завжди близько до серця сприймав усі досягнення і невдачі видання, постійно брав участь у роботі редакційної колегії. З моменту підготовки першого номера газети, а також і протягом усіх десяти років він був потужним генератором цікавих ідей і пропозицій.

«Суттєву підтримку і допомогу ми постійно відчували з боку голів сільських рад, – додає Петрович. – Різноманітні та актуальні цікаві матеріали для друку в газеті можна було отримувати, лише маючи активістів-дописувачів у різних селах нашого району. І вже через деякий час на сторінках видання читачі могли постійно зустрічати їхні прізвища».

Саме з цією газетою продовжив співпрацю Валерій Андрійович Зінченко надзвичайно цінними, змістовними статтями, написаними майстерним «пером» автора. Футбольні вболівальники з нетерпінням чекали на цікаві, дотепні репортажі про спортивні баталії від Володимира Бордунова, якого, на жаль, уже немає з нами...

Даний період у житті Петровича не обмежувався лише медійною діяльністю. Судячи з його слів, цей час, перефразувавши, можна описати словами: «Ми відривались, як могли»…

b_385_225_16777215_00_images_news_2020_02_vanzha2.JPG«Цікавим процесом був підбір (створення) музичного колективу, – говорить співрозмовник. – У свій час це було новизною. А мені завжди хотілося чогось новенького… От, наприклад, коли почав працювати на радіо, я придумував якісь нові прийоми: додавав музичні вставки в ефір після прочитання тексту. Був момент, коли я зробив таких музичних нарізок дуже багато. Усе це я робив на комп’ютері. Вони були короткими, секунд по 3. Але цього було достатньо, щоб вставляти їх між подачами матеріалу. Так само ж було і з створенням цього музичного колективу. Перш за все, це подобалося мені. Але я бачив, що це подобається й іншим учасникам».

Цікаво, що назви у цього музичного колективу ніколи не було. Якось так вийшло, що він існував без назви. До його складу, крім Миколи Ванжі, входили Валерій Книш, Володимир Піхтін, Жанна Ковальчук, Валентина Самбур (Миленко), Віктор Єршов. Відмічаючи на карті району точки та дати виступів у селах, він підрахував, що проведено було близько 30 концертів. Але головне, що усе це робилося з великим задоволенням, без примусу. Це було цікаво.

Ось так потрібно жити: з цікавістю, сміливістю робити в житті зовсім нове і захопливе. Не боятися опановувати новий досвід – ось чому вчить нас Микола Петрович Ванжа.

«Я завжди займався лише тим, що по душі, мене ніхто не змушував міняти якісь свої професійні уподобання чи захоплення. Усі переміни звичного ладу людини чи якісь непередбачувані нюанси в її житті – випадково! Це просто збіг обставин, які приводять саме до того розвитку подій, що формують особистість. Тобто все випадок, і з кожного такого випадку вимальовується лінія. І людина в певній мірі залежить від конкретного випадку, роблячи щось таким чином, як змушують обставини. Нам же потрібно радіти кожному повороту своєї долі!» – такими слова М. П. Ванжа підсумував нашу розмову.

А я ж і вся редакція газети «Вісник Семенівщини», сучасний колектив ТОВ «Телерадіокомпанія-Інформ», його молоде дітище – сайт «Семенівські вісті» – вітають нашого дорогого «Петровича» з його першим 70-річним ювілеєм.

Від щирого серця зичимо Вам, Миколо Петровичу, сили і доброти, втіхи і надії. Бажаємо ні хвилини самотності і смутку, ні дня без радості і натхнення. Нехай Ваше здоров’я ніколи не підводить, хай довго триває щаслива і весела історія Вашого життя. Ми любимо і шануємо Вас, дорогий наш наставник!

Михайло ПОГРІБНИЙ

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка