b_385_225_16777215_00_images_news_2020_07_108082340_315735029771154_943701697207445391_n.jpg

24 березня 1954 року Рада Міністрів СРСР затвердила постанову про будівництво Кременчуцької ГЕС, згідно з якою на Дніпрі мало з’явитися ще одне водосховище, найбільше з усього дніпровського каскаду, при цьому до зони затоплення потрапляли близько двохсот населених пунктів.

Існує думка, що, крім вирішення ряду енергетичних завдань, широкий водорозділ України мав також і військове значення: у випадку ворожого наступу, а саме в цей період було створено військовий блок НАТО, каскад гребель міг би бути підірваний авіаударами, що, в свою чергу, спричинило б розлив води і утворення непрохідного болота завширшки 40-50 км. Але, як би там не було, всі роботи були виконані і вже в 1959-му році до ладу став перший агрегат, а 31 жовтня 1960 року останній, 12-й, агрегат Кременчуцької ГЕС було введено в експлуатацію.

Як уже зазначалося вище, внаслідок цього будівництва під воду частково чи повністю пішли десятки сіл, а тисячі жителів змушені були назавжди покинути свою малу батьківщину та починати життя заново вже на нових місцях.

Одним із населених пунктів, який було частково затоплено, стало село Липове, тепер Глобинський район Полтавської області, звідки частину жителів було переселено на теперішню Семенівщину, зокрема в Оболонь та Брусове. Автору вдалося поспілкуватися з очевидцем та учасником тих подій Миколою Федоровичем Сьомаком, який люб’язно погодився поділитися спогадами більш ніж піввікової давності:

«Прямо на стінах будинків писали дату, до якої жителі повинні були розібрати всі будівлі в дворі і переселитися. Була якраз рання весна, всюди буяла природа, зеленіли і цвіли дерева, і от усю ту красу потрібно спилювати. Уявіть, коли в обійсті сильний родючий сад, більше десяти дерев, і господар мусив його знищити, як у нього було на душі… Аналогічно і з будинками, якщо сам не міг демонтувати, було багато вдів після війни, то з Градизька приїздила бригада і робила це за тебе. При цьому обов’язково виплачувалися грошові компенсації за зруйновані будівлі. Що цікаво, чим старіша хата чи гірший хлів, тим більше грошей за нього могли компенсувати, це пояснювалося тим, що з нової хати господар міг перевезти більше будівельного матеріалу, який можна повторно використати, а зі старої, відповідно, – менше. Довелося бути свідком того, як евакуйовували кладовище. Цим не займалися місцеві, а був привезений спеціальний підрозділ з ув’язнених, яким залишалося небагато до закінчення тюремного терміну. У селі говорили, що за цю роботу їм платили по п’ятдесят карбованців за день (дані події відбувалися до Грошової реформи в СРСР 1961 року, тому сума в п’ятдесят карбованців у 1959 році рівна п’яти карбованцям в 1961 році. – Авт.). Справжнім страхіттям було підняття могил періоду голодомору, частину цвинтаря взагалі не чіпали, так під водою і залишили. Загалом в Оболонь переселилося п’ятдесят три двори: одинадцять у 1959-му році, решта – в 1960-му, ми були в числі перших. На новому місці в сільській раді вже були плани майбутніх вулиць із розмітками дворів, але доводилося тягти жереб, щоб зрозуміти, хто на якій ділянці будуватиметься. Були такі, що придбавали хату в Оболоні, але абсолютна більшість змушена була по-новому зводити свій дім. Об’єднувалися, так, наприклад, наша родина і ще чотири сім’ї толокою споруджували один одному будинки. В Оболоні нас прийняли добре, і хоча з часом отримав підвищення до завідуючого теслярнею, де пропрацював п’ятнадцять років, швидко звикнути до життя на новому місці не вийшло. У Липовому була зовсім інша природа, вода в Сулі чиста – чистісінька, з неї і їсти тоді ще варили, а бувало, що й пили, а які сіна там були, а солов’ї як співали вночі... Я народився в 1936 році, але й досі пам’ятаю, де яка стежина чи ямка знаходилися. Пригадую, ще був випадок, коли вже люди масово виселялися і вода почала потихеньку підступати, в одного старого чоловіка вродив гарний часник і картопля, то він сам почав навколо городу будувати власну дамбу, аж на ранок прокидається, а вся грядка затоплена – не витримали саморобні укріплення. А якщо їхати з Дем’янівки на Липове, то на в’їзді в село росли дві осики, ще моя мати розповідала, а вона 1903 року народження була, що в її дитинстві ці дерева вже були високими і з товстими стовбурами. Цікаво, чи ростуть вони й нині, яка їхня доля? Підсумовуючи усе вище сказане, прожите і пережите, хочу дати вам пораду: живіть у дружбі і порозумінні із сусідами і близькими, шануйте, поважайте та підтримуйте один одного, як це робили ми, адже не існує таких проблем чи ситуацій, яких би неможливо було вирішити гуртом, а радість стає втричі більшою, якщо ти з кимось нею поділишся».

Сьогодні, в період електронних петицій та цифрових підписів, важко уявити, але в ті роки, як стверджують очевидці, в людей не запитували, чи хочуть вони переселятися, просто стояла задача, яку потрібно було виконувати, і її виконали, не було зафіксовано жодного організованого масового супротиву. Як виняток, можна пригадати колективний виступ жителів села Ревівка, які категорично відмовилися переселятися на визначені для них землі, бо там не було води, і таки добилися зміни місця розташування свого нового поселення.

Зараз важко сказати, наскільки виправданим був крок із будівництва Кременчуцької ГЕС. З одного боку – під водою залишилися тисячі гектар родючих земель, сінокосів та лісів, сотні тисяч жителів змушені були залишити свої домівки, назавжди знищені пам’ятки історії і культури, під водою опинилися місця, де фактично зароджувалося і розвивалося козацтво. У той же час потрібно розуміти, що завдяки електростанції держава отримала важливі кіловати електроенергії, яких так не вистачало. Як стверджують очевидці, коли в населені пункти підключали світло, то це було надзвичайно велике свято для жителів, які звикли жити і навчатися при каганцях та при свічках, а без Кременчуцької ГЕС це трапилося б набагато пізніше.

Не візьмуся давати оцінку та однозначно стверджувати, чи була це чергова перемога радянської людини над природою, чи лише даремно перекроєні людські долі, але закінчити хотілося б віршем Івана Жученка, переселенця із села Ломовате Черкаської області:

Хотів би поклонитись рідній хаті,
А ні... – хоч рідному двору,
Та вже нема села на карті,
Нема його і наяву.

Немає навіть горстки чорнозему,
Який топтав я босоніж,
Нема нічого, окрім щему,
Такого гострого, як ніж.

Село моє пішло під воду...
Як у нім казково все було...
Тож спомин нелегкий, як виселялись ми на гору,
Залишивши у пам’яті своє старе село.

То не війна, не землетрус, а рукотворне море
У біженців перетворило нас,
Перебудова та, як непомірне горе,
Пройшла від Світловодська до Черкас.

Ми все перевезли на голе поле:
Хати, сараї, навіть з цвинтарів кістки,
Гуляє там тепер безкрає море,
Та виринають в пам’яті кутки.

Отак живем ми і не знаєм,
Куди іще нас занесе.
Можливо, ще хтось прийде з Ноєм
І за водою звідси понесе?

Юрій КОСТЮК, с. Оболонь

P. S. До речі, осики, які згадував Микола Федорович у своїй розповіді, досі ростуть у Липовому. Місцеві говорять, що вони вже стали одним із символів населеного пункту.

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка