Помер дід Данило непомітно, не завдавши зайвого клопоту, як, до речі, і жив останні роки. Тихо й безболісно відійшов у потойбіччя.
Про таких якось ще за радянських часів не було заведено писати посмертні епітафії. Адже за все своє довге життя, а Данило Сергійович Сизоненко недочовгикав 29 днів до своїх 99 років, він не був ні чиновником, ні начальником хоч якої-небудь районної контори, ні навіть керівником ланки чи бодай городньої бригади в колгоспі. Звичайний собі сільський дядько, хлібороб-гречкосій. Як і багатьох представників його покоління, доля не балувала увагою, благами. Вона чомусь ніби ганялася за ним і кожного разу підставляла підніжку, збивала і довго не давала зіп’ястися на ноги, а коли, зрештою, йому вдавалося ціною страждань хоч якось випростатися, починався новий етап гонки з переслідуваннями. Такі були часи, які згодом охарактеризували одним словом – сталінщина. Це слово увібрало в себе сотні тисяч і десятки мільйонів розтоптаних доль людських, розбитих сердець, стертих на порох, розмелених у прах та розвіяних над тайговими річками далекого Сибіру людських життів.
Іменем Союзу РСР вирішувалася майбутня доля непокірних: «...позбавити волі терміном на десять років кожного з конфіскацією особистого приналежного майна...» Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Велетенський архіпелаг ГУЛАГ, павуком розпростертий над першою у світі країною соціалізму, чекав на свої нові жертви. Дорога кожного засудженого пролягла на українську Голгофу двадцятого століття – Соловки...
Мабуть, так судилося діду Данилу – нести свій тяжкий хрест до скончину і пити свою гірку чашу до дна. Доніс. Допив. Достраждав.
Ровесник ХХ століття. Місце народження – село Іванівка Хорольського району. У роки колективізації жив у селі Середине нашого району, вже мав сім’ю. У колгосп вступити не захотів, пішов робітником на Ялосовецький спиртзавод. Ті, хто силоміць заганяли селян у колгоспи, не стерпіли такої непокори, запам’ятали і не простили. Хто не з нами – той проти нас. Такий був неписаний закон, але дотримувались його чітко. У свої 30 років Данило одержав тавро ворога народу і на вісім років був запроторений на Далекий Схід будувати Комсомольськ-на-Амурі. Робота була каторжна, виснажлива, розрахована на знищення. Йому, як і багатьом товаришам по нещастю, вдалося вижити лише завдяки тому, що в тих краях у річках водилося багато риби. Нею й жили.
Покарання передбачало і повну заборону листування. Тому всі 8 років домашні не знали, де він подівся, живий чи, може, зник безвісти. Сім’я не мала жодної вісточки про долю чоловіка і батька трьох малих дітей. Їх теж не залишили поза увагою. Жінку примусили взяти розлучення, бо вона вважалася дружиною репресованого «ворога народу». Та переслідувань і після цього не припинили. Її з дітьми переганяли з хати в хату. Жили тоді вони вже в сьомій хаті, коли на початку зими якось син Іван прийшов із школи і зустрів матір надворі з меншими дочками, закутаними в ряденця від холоду. Чергове примусове переселення. Цього разу в Заїчинці. Діставалося і дітям. Івана, як сина «ворога народу», не приймали ні в піонери, ні в комсомол. Так хлопець і виростав, таврований, здавалося, на все життя. У 1939 році дружина перебралася у Веселий Поділ, а незабаром повернувся і її чоловік. Пішов у колгосп. Коли почалася війна, його разом із групою сільських чоловіків мобілізували і відправили до війська. Але по дорозі, десь поблизу Єньок, їх наздогнали німці, і новобранці розбіглися по домівках. Військову форму червоноармійця одяг уже в 1943 році. З війни повернувся з підірваним здоров’ям, інвалідом. Та його таким не визнали: інвалідність настала не через поранення, а від набутої в армії тяжкої хвороби.
Зважаючи на стан здоров’я, в колгоспі запропонували Данилу Сергійовичу роботу сторожа, а пізніше став їздовим у тракторній бригаді. Кіньми возив по полях колгоспу ім. Мічуріна пальне до тракторів. Згодом років 20 працював у колективі Веселоподільської метеостанції. Подобався йому цей невеликий, дружний, працьовитий колектив. На пенсію вийшов на 79-му році життя, відчувши, що фізичні сили і життєва енергія вже вичерпуються, а хвороби все більше загострюються.
Віку доживав у сина Івана й невістки. Був оточений увагою і теплом дітей, онуків, правнуків, та глибока старість спричиняє душевну самотність, забирає здоров’я. Став погано бачити й чути. Та життя продовжувалося попри всі негаразди, що випали на його долю...
Син Іван народився 15 серпня 1925 року в селі Середине, в сім’ї «ворога народу». Після закінчення місцевої школи мріяв здобувати вищу освіту, але щоразу документи повертали, не допускаючи до складання вступних екзаменів.
Ішов Іванові 20-ий рік, коли його у 1943 році призвали на дійсну військову службу в Харківський учбовий батальйон, а далі пройшов усю війну, мав нагороди – бойові ордени і медалі. Після поранення командування призначило його начальником метеослужби, що обслуговувала військову авіацію. В одному з боїв на території Німеччини, у місті Гіденбурзі, Іван Данилович був тяжко поранений, після тривалого лікування у військовому госпіталі його комісували. Демобілізувався у званні майора. Вступив на математичний факультет університету, але після двох років навчання зрозумів, що це не його покликання, і залишив вуз. На початку 50-х років заочно закінчив гідрометеорологічний технікум. Колектив Веселоподільської метеостанції очолив у 1945 році, пропрацював там 44 роки.
Валерій ЗІНЧЕНКО
