У кінці минулого року в Семенівській громаді загострилася проблема в галузі охорони здоров’я. Проблема не нова і навіть не локальна – з нею, напевно, зіткнулася вся сільська медицина нашої країни...
Питання з фахівцями: чи достатньо у нас спеціалістів?
Нині в Україні діє державне замовлення, яке мало відповідає реальній потребі лікарень, – фахівців треба навчати цілеспрямовано. Розраховувати реальні потреби медустанов можна, маючи спроможну мережу та заклади, на які покладена певна роль. Якщо певних фахівців на певних територіях не вистачає, то держава робитиме додаткове замовлення. Наприклад, інсультні відділення розраховані на 100-150 тис. пацієнтів, і в них має бути КТ й відповідні фахівці. А інфарктні – розраховуються, виходячи з кількості 1 відділення на 300 тис. населення, і для них також потрібні відповідні фахівці.
Також слід зауважити, що в даному випадку інсульти бувають частіше, ніж інфаркти, а механізми й інструментарій для лікування інфарктів та інсультів різні. Й тому нам на країну потрібно зараз кілька десятків КТ-апаратів, які наразі вже багато де встановлені, навіть в невеликих містах. А ангіографи, які мають бути в інфарктних відділеннях, це дуже складне обладнання, на якому наразі працювати вміє не так багато спеціалістів. Тому у встановленні ангіографів у всіх райцентрах держава не вбачає доцільності, бо немає фахівців.
Натомість, на шляху до спроможної мережі питання про закриття лікарень не стоїть. По-перше, потрібно визначити ролі лікарень: скільки буде надкластерних, кластерних, загальних. А по-друге, – доля лікарень, які фінансово неспроможні, мають недостатню кількість послуг, щоб у лікарів була практика, і які в підсумку не увійдуть у спроможну мережу. За словами керівника Проєктного офісу з відновлення при Міністерстві охорони здоров’я України Олексія Яременка, такі заклади охорони здоров’я повинні укрупнитися чи об’єднатися. Наприклад, з кластерними лікарнями.
Щодо маленьких лікарень, в минулому районних, розташованих у маленьких містечках з населенням до 10-20 тис. людей, то спеціалісти в них отримують недостатньо практики і є певна небезпека. Держава вбачає для них модель посиленої амбулаторної медичної допомоги, тобто ці лікарні мають відмовитися від стаціонарного лікування і сконцентруватися на консультації, діагностиці й лабораторних дослідженнях, щоб встановити діагноз, а на лікування відправляти на вищу ланку. Вони також можуть займатися довготривалим доглядом за пацієнтом, довготривалою реабілітацією.
Тож виходить, що лікарям треба буде змінювати кваліфікацію та отримувати нові спеціальності. Ці процеси запущені давно – була розроблена й планувалася до запуску бюджетна програма щодо мобільності лікарів.
Програма передбачала компенсації переїзду й підтримки лікаря, але через війну вона була призупинена. Після деокупації програма буде знову актуальна.
Питання й зараз на часі, адже лікарі готові, хоча й потрібні певні гарантії. Легше залучити молодих спеціалістів, якщо місцева влада дає житло.
