Як добре, коли людина, розпочинаючи своє життя, вчасно натрапить, кажучи високолетно, на свою стежину і серед тисячі доріг крокує нею по життю, незважаючи на примхи долі, упродовж відміряного їй Всевишнім часу, долаючи впевнено безліч перешкод, усіляких негараздів, які постійно підстерігають її.
Із святого письма достеменно відомо, що людина завжди постає перед обличчям Бога там, де вона, відірвавшись од лона матері, прийшла у цей суворий, наповнений протиріччями світ, звідки почалася її терниста дорога до пізнання вічного джерела...
Дорога людини, про яку я хочу розповісти, а вона цього дійсно варта, почалася 12 місяця 26 числа того далекого 1924 року із старовинного села Трубайці, що за 12 км від тисячолітнього містечка Хорол.
Село розташоване у чарівному закуті природи серед лісів, гаїв, родючих чорноземів, на самісінькому лівому березі на той час швидкоплинної річки Хорол. Місцевість густо заселена флорою і фауною...
Трубайці засновані у сиву давнину, ще за часів Хмельниччини у другій половині ХVІІ століття козаками Січі Запорозької і відносилося у 50-ті роки ХVІІІ століття до славної козацької сотні Миргородського полку – одного з найстаріших і найчисленніших полків у Лівобережній Україні.
У 1743 році імператриця Єлизавета Петрівна віддала Трубайці у власність полковнику Василю Петровичу Капністу за особливі заслуги перед «царьом и Отечеством», хоробрість і ратні подвиги у Семилітній війні (1756-1763 роки).
Олександр Якович Кражан, про якого наша розповідь, уперше озвався до світу не в пологовому будинку, а в надзвичайно красивому в архітектурному плані будинку, родинному гніздів’ї Кражанів, що дивом уцілів у Трубайцях після революційних подій 1917 року. Батько Яків Михайлович після Тімірязівської академії мав можливість прославити себе у науці. Мати Євдокія Петрівна теж закінчила медичну академію, здобувши професію лікаря-фітотерапевта (лікування травами) і суміжну спеціальність операційної медичної сестри. Знайшла б престижну роботу в столиці, але подружжя, категорично відмовившись від спокусливих перспектив, переїздить на рідну Полтавщину в село Трубайці. Невдовзі Євдокія Петрівна мала народити дитя. Обоє мріяли про сина і, народивши його, назвали Олександром, що означає – захисник.
Малюк ріс, набирався здоров’я і сил, купався в річці і в нескінченних сонячних потоках. Пив цілюще повітря на вкритому килимом споришу подвір’ї, прогулювався алеями парку і великого саду, в якому батько працював над виведенням нових сортів фруктів.
Батьки прекрасно володіли музичними інструментами. Чудово грали на роялі, баяні, гітарі, скрипці, домрі, балалайці, гарно співали старовинні народні українські пісні і навчали цьому Олександра. Гувернантка не була потрібна сину. З раннього дитинства Сашка виховували у найкращих світських традиціях.
З усіх пір року хлопець найбільше любив зиму, особливо зимові свята, які весело, змістовно святкували за старовинними національними традиціями, і найпершим, найактивнішим організатором і учасником був Олександр.
У батьків ще із студентських років було багато друзів-акторів столичних театрів. На свята вони збиралися, брали із собою Сашка і поринали у світське життя. Особливо любили дивитися театральні вистави. Затамувавши подих, Олександр поринав у світ театру і гру акторів, запам’ятовував кожне слово, пісню, що лунали зі сцени... На прохання сина вони проводили його за куліси, у гримерну, звідки народжувалася таїна перевтілення актора. Його цікавило все, до найменших дрібниць. Вірус творчості вразив серйозно і надовго, на все його яскраве життя. Батьки раділи, що син знайшов себе... У нього була улюблена справа, і він вважав себе щасливою людиною. Театр і творча робота були для нього насолодою.
Олександр філософськи ставився до труднощів, усвідомлюючи, що реалізувати себе можна завжди, було б тільки бажання, і лише тоді ніколи не двоїтиметься душа і ти творчо ніколи не згаснеш...
Він був істинний митець і вмілий посередник між джерельно-глибоким світом театрального мистецтва і нами, прихильниками цього чудового світу.
Війна! Це слово увірвалося в його життя далекого 1941 року, несподівано і суворо. Друга світова війна вогняним смерчем прокотилася містами і селами України. Не минула і Трубайців... Село найбільше потерпало від зрадників, місцевих запроданців-людоловів, поліцаїв, яким так звана «нова влада», яку вони зустрічали з хлібом-сіллю, надало необмежені права. Вдень і вночі вони шукали у селі партизанів, підпільників. У період фашистської окупації (з 15. ІХ.1941 р. по 22.ІХ.1943 р.) в Трубайцях і в сусідній Бовбасівці діяв партизанський загін, який дошкульно завдавав значних утрат окупантам. Гітлерівці вивезли примусово до Німеччини 88 чоловік...
Не минула лиха година і 17-річного Олександра Кражана. Його вислідили поліцаї і разом з однолітками завантажили у вагони, в яких перевозили худобу, і вивезли до Третього рейху на каторжні роботи, обіцяючи райське життя. Працювали юнаки на великому заводі по 18 годин на добу. Умови праці були нестерпними, як і нелюдське утримання. Хлопці вирішили тікати з неволі. Така нагода трапилася. Але, поблукавши кілька днів по лісах і яругах голодні, обірвані, в лахмітті й обморожені, хворі, без знання мови, місцевості, дороги, вимушені були повернутися до ворожого пекла. Після тортур і карцеру на втікачів чекала відправка до концтабору. Але на плац, де вже формувалася колона втікачів, нагодився бауер для пошуків рабів у власне господарство і відібрав Олександра та його товаришів...
Після визволення Полтавщини від німецько-фашистських загарбників батьки Олександра вирішили переїхати в Семенівку, де працювала вечірня школа робітничої молоді, щоб син міг отримати атестат про середню освіту і впевнено торувати стежину до досягнення ще з дитинства поставленої мети.
У післявоєнні роки тяга до знань у молоді була величезна. Вечірня школа робітничої молоді була переповнена. У класах було по 35-40 чоловік. Олександр сидів за першою партою і поруч себе тримав місце для товариша, який працював на Веселоподільському цукрозаводі, майже цілодобово виконуючи ремонтні роботи, щоб підприємство осінньої пори розпочало сезон цукроваріння.
Випадковості не існує у цьому світі. Кожна людина, яку ми зустрічаємо у житті, – або випробування, або подарунок, або кара... Одного тихого, погожого вечора двері класу відчинилися і поріг несміливо переступила красива дівчина, з довгою русою косою. Їхні погляди зустрілися, і Олександр не зводив із неї очей. Зніяковівши, дівчина підійшла до парти і запитала, чи вільне місце за партою. «Давайте знайомитись, я Олександра Шабала з Веселого Подолу», – сказала вона. Це випадок чи доля? Можливо, збіг обставин? – думав Олександр. Якщо доля, а це вірогідніше, то нам її пишуть на небі... А на землі її не обійти, яка вже є... Із цим змиритися треба, адже від долі не втечеш. Як кажуть, ніколи не сідайте грати в карти з долею. У неї завжди три туза в рукаві...
Олександр і Олександра покохали одне одного з першого погляду. Незабаром створили сім’ю. Заповітну мрію довелося відкласти на невизначений час. Олександра мріяла здобути професію бухгалтера, переконавши і чоловіка. Вони обоє згодом із відзнакою закінчили Полтавський кооперативний технікум. Олександра Арсентіївна пропрацювала беззмінно 40 років, аж до виходу на заслужений відпочинок, головним бухгалтером Семенівської центральної аптеки № 132. Олександр Якович теж мав 40-річний безперервний трудовий стаж, але в культурному осередку району. Був бухгалтером у Семенівській дитячій музичній школі, районній кіномережі та залишив про себе незабутню пам'ять на посаді директора районного Будинку культури, інспектора-методиста районного відділу культури, директора Будинку культури Веселоподільського цукрокомбінату.
Він цілком і повністю віддавався улюбленій справі. Створив чудові драмгуртки на базі РБК, Оболонського БК (директор Ольга Іванівна Дяченко), Будинку культури цукрозаводу, прилеглих до райцентру селах Очеретуватому, Великих Липнягах, Вербках.
Вишукував і плекав народні таланти, які творили справжні чудеса сценічного мистецтва, збираючи повнісінькі зали глядачів, примушуючи їх плакати, сміятися, сумувати і радіти разом з акторами драми чи комедії, багатогранного артистичного репертуару.
Олександр Якович був чудовим режисером-постановником, виконавцем головних ролей. Він узявся за постановку на районній сцені «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», не раз переглядав виставу на сцені обласного музично-драматичного театру ім. Гоголя, кінострічки, бував не раз у Диканьці, ретельно підбирались декорації. Неперевершеним майстром цієї справи був самодіяльний семенівський художник Анатолій Василенко.
Це було яскраве, самобутнє свято народних талантів, чудового, вічно молодого і улюбленого всіма шанувальниками театрального мистецтва.
Репертуар драмгуртківців перевершував усі сподівання. Їм було під силу все із класики: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У неділю рано зілля копала», «Шельменко денщик», «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля», «Запорожець за Дунаєм», «За двома зайцями», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть...», «Мартин Боруля», «Лимарівна» та інші.
Ролі, створені Олександром Яковичем на сцені, талант перевтілення і майстерна гра викликали у глядачів захоплення, оплески і навіть овації. Для нього, як і кожного професійного актора, це була найвища нагорода.
Організувати людей на самодіяльну драматичну творчість – нелегка справа. Під силу вона далеко не кожному. На це здатні лише справжні майстри, люди високої духовності, інтелекту, а головне – талановиті, до фанатизму люблячі сцену, театр.
Де з’являвся Кражан Якович (так ласкаво і влучно, коротко і дотепно його звали знайомі), там завжди було весело. Він був улюбленцем, душею компанії. Дуже цінував дружбу. Їхня постійна компанія у свята завжди збиралася на активний, творчий відпочинок, душевне спілкування справжніх друзів з іскрометним почуттям народного гумору, сатири, фанатично закоханих, щиро люблячих і поважаючих все українське – народні пісні, музику, танці. Це сім’ї Гордієнків, Стригунів, Ковалів, Кражанів, Тютюнників. Грали на всіх народних інструментах. Олександр Якович полонив грою на скрипці, гітарі, особливо полюбляв бубон. Дійсно, що найдорожче у житті, – людське тепло. Його ніколи не буває багато, воно ніколи не буває недоречним, у будь-якому віці, в будь-яку пору року...
Згадують О. Я. Кражана ті, з ким він працював, товаришував, з ким ділився теплом своєї щедрої душі і чутливого до людських радощів і бід серця.
Валентина Підгорна (Матяш):
– Доля звела мене з Олександром Яковичем Кражаном на останньому курсі Гадяцького культосвітнього училища ім. І. П. Котляревського. Мене терміново викликали до директора. Навчалася я добре, але, як і кожен студент, не мріяла переступити поріг його кабінету. Від серця туга відлягла, коли директор Микола Борисович Стригун і присутні чоловік та жінка зустріли мене привітно. Гостями в директора були завідуюча Семенівського районного відділу культури Надія Тимофіївна Самусєва і директор районного Будинку культури Олександр Якович Кражан. Вони приїхали «сватати» мене на роботу.
Микола Борисович, а він родом із Семенівки, говорив про те, що хоче відібрати в його рідну Семенівку кращих із кращих своїх вихованців. Із 6 спеціальностей, які готує училище, я вибрала першу – керівник самодіяльного хорового колективу. Усі присутні хором і окремо, як і годиться, всіляко розхвалювали Семенівку і район. Я ж мріяла про одне, щоб при розподілі мене направили туди, де чудова природа, ліси, річка. Родом я із Лохвиці, красивого старовинного міста, розташованого на побережжі річки Лохвиця, притоки Сули. Олександр Якович, підійшовши до карти Полтавської області, що висіла в кабінеті, показав усі річки, що омивають наш район: Сула, Бурчак, Хорол, Крива Руда і ціле Кременчуцьке море за кілька кілометрів від Семенівки. Склалося враження, що я попаду в рай...
Я жодного разу не жалкувала, що приїхала в Семенівку. Вона для мене стала рідною другою домівкою.
О. Я. Кражан мав енциклопедичні знання і пам’ять. Він ніколи не шукав нічого у довідниках. Чудово розумівся на історії, театрі, кіно, музиці, читав і розумів нотну грамоту, любив літературу. Був цікавим співбесідником, а про політику казав, що то брудна, брехлива вправа. У роки спільної роботи з Кражаном Яковичем було багато писанини. Квартальні, річні звіти, акти перевірки культосвітніх закладів, відповіді на безліч всіляких формулярів, наказів з області... «Валя, оце як подивлюся на тебе, мені тебе так жаль, до сліз, а як подумаю, то чорт з тобою», – жартував Якович. Телефонує головний бухгалтер відділу культури Марія Іванівна Бутенко: «Кражан Якович, де ваші звіти? З області телефонують, що одна Семенівка не здала річний звіт». «Біжу, лечу, я мигом буду у вас!» – мовить Якович. Повертається до мене: «Сідай, Валюшо, я тобі цікавий анекдот розповім, а звіт я уже сам відправив». Цікаво було працювати під керівництвом такої чудової, талановитої, творчої, неординарної, доброї людини.
Надія Зубренко (Карпенко):
– З Олександром Яковичем Кражаном познайомилася у 1971 році, коли приїхала разом із чоловіком на роботу в Семенівський РБК. Він був надзвичайно доброю, чуйною і цікавою людиною. Його всі любили і поважали. Справедливе слово керівника було законом. Мав веселу вдачу і талант від Бога. На його вистави йшли, як колись на індійські фільми в кінотеатр. Із звичайного жарту міг створити справжнє, захоплююче шоу: «Говорю вам авторитетно, як бухгалтер», – казав Кражан Якович. А ще: «Дебет з кредитом не сходиться, а людина з людиною завжди зійдуться», «Дату виникнення світу змогли встановити тільки бухгалтери!»
Людмила Аспіотіс (Петриченко):
– Я закінчила Полтавське музичне училище ім. Лисенка по класу бандури, родом із Худоліївки. Свій творчий шлях у художню самодіяльність розпочала з раннього дитинства. Щодня бігала в сільський клуб на репетиції гуртків художньої самодіяльності, особливо припав до душі народний інструмент – бандура, на якому грав відомий народний бандурист, житель Худоліївки Іван Федорович Кудін і його учні. Я брала у нього уроки. Ми з Іваном Федоровичем виступали на всіх концертах. Олександр Якович Кражан підмітив мене і запросив на роботу в РБК. У мене про нього залишилися найкращі спогади. Я часто з радістю пригадую ту найщасливішу пору мого життя, як і слова, сказані ним: «Я вас «породив» талановитих дівчат, зібрав цілу когорту яскравих талантів з усіх усюд, тепер моє святе діло – повіддавати вас заміж, щоб пустили коріння на нашій квітучій семенівській землі. А ти знаєш, Людмило, кожна жінка – актриса, тому сцена їй просто необхідна, якщо не театральна, то хоча б сімейна».
Надія Нагорна, ветеран культосвітньої роботи, ветеран бібліотечної справи, завідуюча Оболонської сільської бібліотеки:
– Олександр Якович Кражан залишився в моїй пам’яті як доброзичлива, шляхетна, з почуттям гумору і надзвичайно талановита людина. Він часто по роботі в районному відділі культури бував в Оболоні. Організував у Будинку культури гурток любителів самодіяльного театру. Бачила вистави за його режисерською постановкою. Глядачі дуже тепло сприймали його театральну гру в головних ролях і вистави в цілому. Після вистав доводилося чути багато схвальних відгуків на адресу Кражана Яковича. Із захопленням говорили про його прекрасні акторські дані, про те, що він давав наснагу всьому творчому колективу, зайнятому у виставах. Старожили Оболоні пам’ятають цю талановиту людину, особливо ті, хто працював у культурній сфері села. Він вражав своїм яскравим талантом, дотепним гумором і знанням справи, якій присвятив своє життя, відданістю їй.
А Олександр Якович був незадоволений, коли в останній дії закінчення вистави опускалася завіса і глядачі бурхливими оплесками викликали його на сцену: «Хіба це гарно... Тут тобі і драма, тут тобі й оплески, й вигуки «Браво», «Біс». На таких тонкощах можуть розумітися здебільшого маститі фахівці, але Кражан Якович не робив собі скидки. Високе мистецтво цього не визнає, як і він сам…
У паузах відпочинку після виснажливих репетицій ми часто сиділи з ним за лаштунками сцени і спілкувались: «А знаєш, Валерію, не всі походять від Адама і Єви. Я в цьому багато разів переконувався, Дехто походить від черв’ячка, що був у яблуку в райськім саду. Отак і не всі українці, далеко ще не всі, що одягають вишиванки...» Олександр Якович уже в ту пору зримо відчував, бачив різницю...
Сцена РБК ніколи не пустувала, ні в свята, ні в будні, а особливо у вихідні. З ранку і до пізнього вечора тут було завжди людно: репетиції, концерти, огляди хорових колективів, конкурси, фестивалі. Працювала постійно діюча школа «Крою і шиття», в якій десятки років поспіль вела уроки велика майстрині швейної справи Ніна Михайлівна Феніч.
Кількість гуртків і їх учасників художньої самодіяльності не вміщала сцена РБК, Будинку культури цукрозаводу. Заняття проходили у фойє і кабінетах працівників цих культосвітніх закладів.
Концертні програми супроводжували яскраві, самобутні, талановиті гумористи: Віктор Олійник, Микола Бражник, Яків Сушко; солісти-вокалісти: Ольга Полтавченко, Раїса Смик, Валентина Підгорна, Ніна Науменко, Людмила Дорошенко, Валентина Бондаренко, Наталія Луценко, Катерина Лиса; чудова плеяда баяністів-акомпаніаторів: Анатолій Темник, Леонід Сіньковський, Анатолій Дондок, Василь Підгайний. Величезною популярністю користувався у численної публіки вокально-інструментальний гурт у складі Олега Шеремета, Юрія Сітка, Анатолія Гончаренка, Юрія Ковбасенка, Миколи Губаря, Анатолія Каляніка, Віктора Плужника, Олексія Вецкура і соліста ансамблю Валерія Зінченка. Я вдячний долі, що звела мене на мистецькій ниві з Олександром Яковичем Кражаном. Це були незабутні дні, місяці, роки, вщент наповнені яскравими подіями і враженнями, усім тим хорошим, що необхідне кожній людині, як повітря...
Кожен у цьому світі проживає свою власну історію. У когось вона довга, а в когось, на жаль, коротка. Тому, як кажуть, не судіть інших, бо у всіх у житті своя доля і свій шлях широкий. Своє щастя, радість і свої цінності...
Пригадую слова, сказані Олександром Яковичем: «Якщо я люблю людину, я хочу, щоб їй від мене стало краще – хоча б навіть від пришитого ґудзика, аж до всієї моєї душі...»
Його пророчі слова збулися. Усі п’ятеро дівчат-красунь, що приїхали на роботу в Семенівку після закінчення культосвітніх закладів, знайшли свою долю, своє щастя. Одружилися, народили дітей, звили родинні гніздечка, де й осіли зі своїми сім’ями.
Олександр Якович Кражан прожив красиве, творче, щасливе життя довжиною у 76 років і відійшов у вічність 4 травня 1972 року. Разом із дружиною виростили і дали путівку в життя сину Юрію і донечці Ользі. Син закінчив педагогічний інститут, історик за фахом. Живе із сім’єю у Дніпрі, багато років працював директором коледжу, вчителем історії, зараз на пенсії. Дві його доньки обрали професію бухгалтера. Ольга Олександрівна Кражан теж бухгалтер, живе в Семенівці. ЇЇ син, онук Олександра Яковича, Віталій Юрійович Кражан – майор поліції. Зараз виконує обов’язки начальника сектору поліцейської діяльності № 1 Семенівського відділу поліції № 1 Кременчуцького районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області.
Нащадки Олександра Яковича Кражана несуть по життю гени доброти, порядності, людяності, високої відповідальності, закладені ним.
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України. Фото з сімейного альбому доньки Ольги Олександрівни
