Шкода, що у минулого нема дверей. Туди часом так хочеться вернутись, речей забутих пальцями торкнутись і обійняти ще живих людей... Та у минулого, на жаль, нема дверей... Але існує пам'ять – це єдиний наш рай, з якого нас ніхто і ніколи не зможе вигнати, а також спогади, в яких хвилина найдовша – в ній поміщаються роки...
Оболонь. Поселення засноване на місці козацької слободи гетьманським бунчужним Дем’яном Оболонським. В одному з історичних романів нашого земляка, відомого письменника і кінодраматурга, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України Миколи Архиповича Шудрі з Веселого Подолу «Гетьманська булава» знаходимо такі цікаві факти: «Ще у ХVІІІ столітті в Оболоні поміщики з козаків Оболонські завели в себе домашній хор на італійський манер, тамтешні співаки вільно володіли всіма регістрами голосу, легкістю і чарівністю звука, це був прекрасний спів, і той стиль виконання в музиці називають «бельканто».
Уявіть собі, понад 300 років тому у поселенні спів... Фантастика? Ні, реальність! Незаперечна народна мудрість про те, що генії народжуються у селі, а не в місті.
Оболонь дала світові мого побратима Віктора Женченка – співака, поета, прозаїка, журналіста, актора, діяча культури, члена Національної спілки письменників України, автора численних поетичних збірок, відомого перекладача поезії і прози з узбецької, казахської, хорватської мов, заслуженого діяча мистецтв і заслуженого артиста України, лауреата літературної премії Андрія Малишка, кавалера багатьох орденів. Вчитайтеся в ці рядки:
Я – з Оболоні. З тиші, що припала
Хмільною хвилею на груди чорнозему.
Я скупаний в купальську ніч – ще змалу! –
в таємнім шепоті вербового едему!
Я з квітів тих, що вранці над Сулою
Дарують келихи ромашкового щему.
Я з вишень тих, що кожною весною
Плетуть вінки полтавським нареченим...
Я з тих пісень, що пахнуть полем, болем,
билинно гордим хліборобським родом.
З джерел цих п’є моя смаглява доля
дзвінку, цілющу найсвятішу воду!
А ці чудові, зворушливі до глибини душі поетичні рядки належать Івану Перепеляку, журналісту, письменнику, голові Харківської організації Національної спілки письменників України, лауреату премії імені Олександра Олеся, почесному професору Національного автомобільно-дорожнього університету, почесному доктору Педагогічного університету імені Григорія Сковороди:
Безсмертний степ, як материнська пісня,
Весь день в роботі мій гарячий кінь,
Яке роздолля тут, а широчінь!
Вона була до мене, буде після.
Я тут ступив у далі благовісні, –
Ударить дзвін – в земну ввійду глибочінь...
Світитиметься ранків голубінь,
У рідній Оболоні нині прісно.
Хвала весні і сонцю!
Знов мені іти у нескінченній борозні,
Де дід і прадід зморені ходили,
Отут зростив я жито – не кукіль!
І пісня починається звідціль –
Землі моєї первоцвіт і сила...
В Оболоні народилися видатні скульптори Леонід Позен, Володимир Білоус, заслужений діяч мистецтв України, живописець, графік Тиміш Лящук, народний артист колишнього СРСР, відомий співак Іван Діденко, славетний кобзар Віктор Лісовол, автор відомої пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», що стала народною, заслужений діяч науки УРСР, лауреат Державної премії УРСР, професор травматології й ортопедії Олексій Корж, «Відмінник народної освіти УРСР» Іван Надточій, «Відмінник культури», хореограф, етнограф Ольга Дяченко, відомий прозаїк, поет, автор романів «Штрафбат», «Йшли у бій солдати», повістей і поем Володимир Гладкий, славетні хлібороби Іван Женченко, Іван Сердюк, Іван Біланович, брати Вовки, Іван й Анатолій, та інші.
Наша розповідь про чудову людину, без титулів, звань, нагород, премій. Вихідця з оболонського роздолля, одного з найзаповзятіших пропагандистів музики і пісні, композитора, члена Спілки композиторів Полтавщини Олексія Павловича Ногу.
У творчому доробку самодіяльного митця багато написаних пісень, створених різножанрових музичних творів. Це і дитяча опера, і вокальні цикли пісень та чудових романсів на слова Олексія Олеся «Затремтіли струни у душі моїй», вокальний цикл із десяти пісень під назвою «Люлечка солдатська», багато інструментальної музики.
Його пісні на слова наших місцевих авторів з успіхом виконують як самодіяльні, так і професійні артисти. Вони увійшли в репертуар і займають перші місця на престижних конкурсах українського радіо й телебачення. Це, зокрема, пісні на слова Олексія Дудника «Село мого дитинства», «Вальс нашої юності» на слова Петра Жугана.
Створено кілька пісенників у співдружності з Олексієм Олексійовичем Дудником (23 пісні) «Ой цвіт жар-калина» (1996), «Щастя вам лебединого» (1995), «Щоб там у світі не було» (2001). Написав музику на вірші відомого полтавського поета Володимира Судакова. У їх співдружності написано понад сто пісень, які увійшли до пісенних збірників, що користуються великою популярністю у світі пісень.
У 2003 році було надруковано збірник пісень на слова наших земляків Петра Жугана, Василя Шугала, Івана Чепурного.
Творча спадщина Олексія Павловича Ноги – величезна. Кожна пісня вражає своєю мелодійністю, витонченістю.
Я мав за честь товаришувати з талановитим митцем більш ніж 30 років.
– Коли я беру до рук текст майбутньої пісні, відразу ж відчуваю мелодію, – казав Олексій Павлович, – вона народжується душею, серцем, і я лише кладу її на ноти.
Кожна зустріч із ним завжди приносила велике задоволення. Нам завжди було про що поговорити. Нас об’єднувала любов до української народної, старовинної пісні. Це щось чарівне. Я починав «Вечір надворі, ніч наступає...», він підхоплював, другим голосом, брав до рук баян, і ми поринали надовго, насолоджуючись піснями...
– Що більш важливе в пісні – слова чи музика? – запитав я у нього.
– Це все одно, що питати дитину: кого ти більше любиш – тата чи маму? Слова і музика в пісні – то два її крила, з допомогою яких справжня пісня злітає в безмежну далечінь і полонить серця слухачів.
Без гостей, друзів він не уявляв свого життя. Це для нього ніби хліб насущний, ніби свіже повітря, ніби наснага для творчості.
Ніщо так не об’єднує і ріднить людей, як отчий край і згадка про нього. Народився Олексій Павлович Нога 1 травня 1939 року в Оболоні, в сім’ї корінних оболонян, які з діда-прадіда трудилися в рідному селі, на рідній землі.
У батька, Павла Васильовича, і матері, Євдокії Миколаївни, було четверо дітей – Іван, Олексій, Марія й Ольга.
Розповідь продовжує сестра Олексія Павловича Ольга Павлівна:
– Наше дитинство і юність пройшли в Оболоні. Батьки з ранку до вечора працювали в колгоспі, а ми, діти, кожен день починали з роботи по домашньому господарству. Потім ішли до школи, а вечорами, особливо взимку, співали пісень. Тато з мамою знали їх безліч, особливо старовинних, народних, українських. Співали під балалайку. В Олексія з раннього дитинства була фанатична любов до музики і гри на всіх музичних інструментах – гармошці, баяні, акордеоні, фортепіано, струнних інструментах.
Музичний слух у всіх членів сім’ї був відмінний, особливо в Альоші. Радіо в хаті не виключалося з раннього ранку і до пізнього вечора. Брат лише один раз прослухає мелодію пісні і через кілька хвилин уже її грає, а ми всі по черзі записуємо куплети пісні. Минає хвилина, і ми її вже співаємо.
Я 37 років працювала в Оболоні перукарем, робила жінок і чоловік красивішими з модними зачісками. 23 роки поспіль співала в церковному сільському хорі разом із своїм сином Віктором і сестрою Марією.
– Батьки були для нас святими, взірцем у всьому. Ми їх дуже любили і поважали. Нас із дитинства привчали до людяності, добрих справ, – каже донька Олексія Павловича Тетяна Олексіївна, якій я зателефонував до міста Миколаєва, де вона проживає. – Після закінчення Оболонської загальноосвітньої школи я вступила до Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка за спеціальністю «Історія і право» і вже понад 30 років працюю заступником директора однієї зі шкіл міста. Одружена. Я вчитель вищої кваліфікаційної категорії, маю звання «Вчитель-методист», нагороджена Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України.
– У брата було дуже багато друзів, навіть важко перелічити, – розповідають сестри Ольга і Марія. – Це й Іван Кухар, Олексій Дудник, Іван і Валентина Саражини, Віктор Женченко, Валерій Зінченко, Анатолій Наумовський. Багато пісень було ним написано на чудові вірші Івана Перепеляка, велику увагу приділяв Олексій Павлович розвитку таланту і становленню земляка, заслуженого артиста України Валерія Стовбира.
– Олексій Павлович Нога залишив у моїй пам’яті на все життя найприємніші спогади, – згадує заслужений артист України, викладач Полтавського музичного училища Валерій Васильович Стовбир. – Олексій Павлович мій найперший учитель, наставник, вихователь. Йому я завдячую всім, чого досяг на музичному олімпі. Саме він зробив мене відомим музикантом. Довгі роки з дитинства я йшов до цього. Ніколи не забуду тієї титанічної праці, що вкладена ним у мою науку і становлення. Його селянська натура зобов’язувала робити все на совість.
Музична кар’єра Валерія Стовбира блискуча. Закінчив Полтавське музичне училище по класу «Ударні інструменти». Під час проходження строкової військової служби грав в іменитих ансамблях, джазових колективах. Навчався в Донецькій державній консерваторії. Пройшов серйозну академічну джазову школу, адже Донецьк був джазовою столицею України. Довгий час працював у симфонічних і джазових оркестрах. Він лауреат VІІ Всесоюзного конкурсу артистів естради.
У 1987 році Валерій Васильович Стовбир приїздить до Полтави і з того часу працює викладачем Полтавського музичного училища. У 1999 році за плідну мистецьку діяльність йому присвоєно звання «Заслужений артист України». Із концертами він об’їхав усю Європу, Україну.
Чим більше думаєш, тим більше згадуєш нові спалахи призабутого, милого серцю...
І все-таки Олексій Павлович як особистість, музикант, композитор, як то кажуть, від Бога, від народу. Він завжди сіяв навколо себе добро, теплоту, щиру посмішку... Чого вартий був тільки його життєстверджуючий гумор. Згадуючи, вшановуючи світлу пам’ять про Олексія Павловича Ногу, ми вшановуємо, звичайно, не просто ровесника віку, ми вшановуємо людину великої совісті, людяності, адже Олексій Павлович мав широку, благородну козацьку душу, любив життя, натхненну працю композитора.
Із дружиною Любов’ю Василівною, ніжною і відданою горлицею, бухгалтером за фахом, яка все своє трудове життя пропрацювала за обраною спеціальністю у банківській системі, місцевому колгоспі, прожили у мирі і злагоді понад 30 щасливих років. Виростили доньку і сина.
Його земний шлях обірвався 25 травня 2016 року, а пісні, створені душею і серцем, ще довго будуть линути над рідною землею.
Валерій ЗІНЧЕНКО
