Поетів усіх часів хвилювало прагнення порозумітися через свою власну творчість з іншими людьми, відкрити їм свої почуття, своє серце. Знайти співчуття і суголосність думок... «Людина народжується на світ не для того, щоб звикнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб залишити по собі слід вічний» – слова геніальної поетеси Ліни Костенко стали життєвим кредо Івана Перепеляка, який 7 листопада відзначив 80-річний ювілей.
Із життєпису Івана Перепеляка дізнаємося, що шлях його почався в далекому 1943 році в селі Оболонь на Полтавщині. Поет, прозаїк, драматург, журналіст, закінчив філологічний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Заслужений діяч мистецтв України, голова Харківської обласної організації Національної спілки письменників України (1993-2012). Учасник бойових дій. Нагороджений «Дипломом честі» Генерального штабу Революційних Збройних сил Республіки Куба, який йому вручив коменданте Ернесто Че Гевара. Генерал-полковник Українського козацтва.
Нагороджений грамотою і медаллю «Почесна відзнака» Національної спілки письменників України за вагомий внесок у відродження духовності та особисті досягнення у літературній творчості (2009), дипломом Всеукраїнського фестивалю «Народ мій є, народ мій завжди буде» – за створення телевізійної поеми «Козацький монастир» (1993) у номінації «Діячі науки, культури, мистецтва», дипломом і медаллю «Харків’янин століття» (2002), почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтва України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2003), Почесною грамотою Харківської обласної телерадіокомпанії як автор і ведучий програм «Літературні зустрічі» та «Листи з Будинку Слова» за високу професійну майстерність (2001).
Автор збірок лірики і поем «На березі світання» (1976), «Тополина Оболонь» (1979), «Над Сулою-рікою» (1983), «Океан вогню» (1985), «Ратний час» (1990), «Вибране» (1992), «Остання любов гетьмана» (1994), «Бунт» (1995), «Неопалима купина» (1997), «Поезії» (1999), «Козацький монастир», «Григорій Сковорода» (2001), «Початок вічності» (2002), «Твори у двох томах» (2003), «Моєї радості печаль» (2004), «Тринадцятий апостол» (2005), «Янголи і фурії поета», «Покаяння Понтія Пілата», «Поеми» (2007), «Григорій Сковорода» (2008), «Полтавські сонети» (2009), «Тополина Оболонь», твори у трьох томах (2011), «Поезії та поеми» у двох томах (2013), «Начертання звіра» (2013), «Бог – свідок моєї душі» (2017), «Козацький монастир» (2018), «Остання любов Гетьмана» (2019); художньо-документальної повісті «Великий степ» (1985), п’єс «Козацький монастир» (1998), «В обіймах ангелів. Григорій Сковорода» (2005).
Лауреат літературних премій ім. О. Олеся, Г. Сковороди, козацької премії ім. гетьмана України Івана Мазепи, Міжнародної премії Українського Вільного Університету (Нью-Йорк, 2010). Поезії друкувалися грузинською, молдавською, болгарською, білоруською, російською мовами. Почесний громадянин села Оболонь і Семенівщини.
«Я народився під сузір’ям Скорпіона, коли хижо вили в небі хрестаті літаки, – каже Іван Михайлович. – Під Полтавою загинув у бою дядько Іван, і в пам'ять про нього мені передалося його ім’я. Тоді мій батько у задумі востаннє схилився до колиски, заповідаючи матері берегти сина, мовляв, «коли загину, то хоч прізвище повинне залишитися...» Трапилося так, що передчувало серце солдата: молодший сержант Михайло Перепеляк, як невдовзі було сказано у «похоронці», вірний військовій присязі, проявивши героїзм і мужність, загинув 18 березня 1944 року.
Пізніше, коли мати одружилася вдруге, вітчим хотів переписати мене на своє прізвище. Я був малим і міг би піддатися на умовляння старших, але не зробив цього. І сьогодні пишаюся своєю затятістю – я не зрадив пам’яті батька.
У дитинстві я особливо любив гостювати у баби Олени по матері, яка народилася і жила недалеко від Оболоні, в селі Погребняки, що присіло на мальовничих пагорбах над Сулою. Це село – козацьке, і в баби Олени в документах значилася національність – козачка. Пізніше я більше і більше став усвідомлювати свій родовід. У моїх генах, як я пізніше зрозумів, закарбувалася глибинна історична і національна пам'ять. Тому не задля моди, а свідомо працював над козацькою тематикою. Баба Олена була малописьменною, але мала чудову українську душу, багато розповідала мені про козаків, знала безліч казок. Шкодую, що тоді не записав їх. Таких переказів я не знаходив більше у жодних книжках. Вона була мужньою українкою, в голодомор виростила чотирьох синів і двох дочок. У житті була суворою, але дуже сердечною і до мене особливо жалісливою. Взагалі, коли я хлопчаком по гарячій росі, що обпікала ноги, відганяв Голубку до череди, мене люди чомусь жаліли: такий малий, поспав би ще, та й холодно ж босоногому, іди додому. Чередники мене зичливо гладили по вихруватій голові і часто чимсь пригощали – цукеркою чи жменькою ягід, – сирота ж. Але я ніколи не відчував себе сиротою, міцніше пригортався до матері і мені тепло було. На все життя запам’яталася людська доброта. Вона і сьогодні до сліз гріє мені серце...
Баба Олена розповідала казки, а мати співала журливих пісень. Скільки вона знала тих пісень, тоді не лічив і зараз важко сказати. Мене вчили переповідати почуте, підспівувати, і я старався. А коли купили мені гармонь, я навчився на ній грати. Відтоді я по саме серце пірнув у світ слова і музики. Скільки відіграв весіль і проводів до армії!
Життя у перепадах контрастних температур то зігрівало мою душу, то дихало гострим приморозком. Слово гірке і радісне, пісня вогниста і журлива круто закипали в моїх жилах. І був потрібний вихід, звільнення душі від цього «тягаря». І тоді спершу подумки, а потім впевненіше брався за перо, аби вилити всі радощі і печалі родоводу і своєї землі. Творчість народжувалась підсвідомо. Спершу мені хотілося стати моряком – приваблювала романтика моря, потім – журналістом. А коли в районній газеті «Червоний промінь» були надруковані перші поетичні спроби, хоч мрія сільського хлопця стати поетом майже нездійсненна, все ж у тиші своєї душі я таємниче мріяв, коли ж ще «районка» надрукує мої вірші, а про поетичні збірки я тоді не міг навіть і думати...
Один із шкільних учителів, прочитавши мої поетичні спроби, авторитетно сказав: «Поет – це вічний учень, як говорили древні латиняни. Учися бути красивим і в думках, і в почерку письма, і в поведінці...» Але в колгоспному селі, де насправді було соціалістичне кріпацтво, люди не мали паспортів. А без паспорта у місті не приймуть. І тоді я перехитрив свою закріпачену долю – вступив навчатися у Крюківське ПТУ на спеціальність «слюсар-інструментальник». Закінчивши його, одержав паспорт, працював на Крюківському вагонобудівному заводі і мріяв про навчання в університеті. Але повістка з військкомату порушила всі мої плани. Спеціальні органи досконало перевірили, чим я живу і чим дихаю, до останньої титри вивчили мою біографію, переодягли мене в цивільне, несподівано посадили на корабель, перед цим забравши всі документи, вручили тільки папірець із написом «Спеціаліст сільськогосподарських машин» і відправили у далеке плавання. Куди їдемо, для чого? Тільки в центрі Атлантичного океану почув непевне: можливо, на Кубу. Так, закінчивши у навчальному взводі курс за спеціальністю «радіотелеграфіст», я почав навчати кубинських вояків на радіотелеграфістів. Тоді була Карибська криза, світ стояв над прірвою ядерної катастрофи. Скажу відверто, три рази в обличчя бачив свою смерть. Але Бог милував, захистив Ангел-охоронець, можливо, Дух мого покійного батька і Дух дядька Івана. Я повинен був вижити, щоб продовжити життя і зберегти пам'ять про солдатів Великої Вітчизняної війни. А скільки я похоронив своїх бойових побратимів. Вони навічно залишилися за океаном. Це вони зупинили ядерний апокаліпсис. Вічна їм пам'ять у моєму серці. Тільки зараз я можу про них розповідати, раніше це заборонялося...
На Кубі я зустрів легендарного Ернесто Че Гевару. Це з його рук я одержав Почесну грамоту Кубинських Революційних Збройних сил, яка освячувала дружбу кров-за кров, смерть-за смерть.
Тоді на острові Свободи пронісся ураган «Флора», який вивертав із корінням товстелезні баобаби. Під гуркіт гарматного тропічного грому, що розколював небеса, у невщухаючу тропічну зливу, що вирувала нескінченним водоспадом, ми проводили рятівні роботи серед населення. На потопаючому острівці, де зібралися люди, попросили забрати молоду породіллю. Дорогою вона народила хлопчика. Коли її привезли до Гаванського госпіталю (я тоді сидів за кермом «Амфібії»), вона запитала:
– Як тебе звати?
– Іван, – відповів я.
– Я сина свого назву Іваном... Ти все зробив, щоб урятувати життя мого сина...
Отже, на другому краю планети живе ще один Іван, як продовження життя. У цьому я вбачаю добрий знак – знак Дружби і Добра!
Не можу не згадати ще один епізод свого перебування за океаном. Ми жили в казармі та періодично в окопах у гористій місцевості селища Бігукаль. Там багато скорпіонів, весною їхній укус – смертельний. Одного разу я назбирав під камінням цих жалючих тварин і вирішив зробити своєрідний експеримент. Зробив вогняне кільце з вірьовки, вмоченої у солярку, і випустив туди скорпіонів, цих нервових кліщатих. Найменше подразнення – і скорпіон сам себе вбиває. І все ж, коли полум’я погасло, кілька скорпіонів залишилися живими. Вони себе не знищили. Що це – закон збереження Природи: «Вмирає не кожний, хто родився жить»?!
Чому твори Івана Перепеляка мають таку велику популярність у численних читачів? Тому, що поет добре знає ціну життя, ціну образного слова, бездоганне знання і володіння рідною українською мовою. Його кожний твір вирізняється витонченістю, шляхетністю, глибоким розумінням життя... Іван Перепеляк належить до тих, кому природою дано дар відділяти зерно від полови, розрізняти добро і зло, правду і кривду... Уміє шанувати і культивувати як традицію, так і модерн.
Не знаю, чи ще може хто проникливіше сказати про надзвичайно природне і земне, ніж висловив автор у кількох рядках, присвятивши їх сокровенному, нашій українській пісні:
Ти мій плуг і одвічні мозолі,
Гостра шабля й караючий спис,
Срібен місяць у небі долі,
Що козацьким вусом провис.
Перша радість і перше страждання,
Материнський мені заповіт,
Ти моєї душі світання,
Що озорює цілий світ!
Ти на покуті, як на престолі,
Білим квітом свій стелиш рушник,
Ти – моя неубита воля,
Передсмертний до сонця крик...
Найсокровенніші слова присвячує поет найріднішій людині, що подарувала йому життя, – матері:
Ласкавим усміхом, весняною зорею
В долоні найрідніші упаду.
Я, долею просвітлений твоєю,
Беру в дорогу щастя і біду.
З твоїх очей, із сивої криниці
Усю печаль я виберу до дна.
Знов смуток зацілую у зіницях,
Що горе залишило і війна.
Для сонця я віконниці відкрию,
Прийшовши в тиху днину й буревій,
Твій траур обійму і зрозумію:
Так рано став землею батько мій!
Зарадити б –
Готовий версти мірять.
Спішу зігрітися у сяйві Доброти,
Ну а коли вже...
Ні, цьому не вірю,
Візьми найтяжче ти моє:
– Прости!
Пам’яті матері
Тут відступає все оманливе,
Безкрило зачахнувши у невимовній гіркоті...
Я гостем почуваюсь у житті,
Коли приходжу на твою могилу.
І знов на душу смуток, наче брила,
І знову світ встає у чорноті!
Скажи хоч слово ти своєму сироті, –
Я на коліна опускаюся безсило, аби дослухатись!
Та наступа земля,
Почувся б голос твій хоч звіддаля –
Лиш калинові затремтіли віти...
Пробач, що я у клопотах зав’яз,
Але спішу до тебе кожен раз,
Бо знаю, виглядаєш з того світу...
«Розкривши на Кубі свій солдатський ранець, – каже Іван Михайлович, – я з подивом побачив на підборах чобіт рідну землю...»
На березі чужому уві млі
Моя сховалася білостінна хата,
Уже губилися у буднях свята, –
Знайшов я грудку рідної землі.
Збудилася іскра, що жила в золі,
Дихнуло пахощами рути-м’яти,
І я збагнув свою найтяжчу втрату,
Відчувши солодь теплої ріллі.
О, квіт землі! І обійма тривога,
Його ніде не бачив я такого,
Як у своїй полтавській стороні.
– Це наша, хлопці! – розкрив долоні,
І сльози душу пропекли мені,
Як землю цілували з Оболоні.
Ніщо так не об’єднує і не ріднить людей, як отчий край і згадка про нього...
Мій дід Федосій – щедрий чоловік,
Віддав землі по краплі цілий вік.
Піснями рясно землю засівав,
Казали люди – добре працював.
І лунко, мов гартована струна,
Дзвеніла в мого діда борозна.
А потім батько мій до плуга став,
Знов спів до небокраю пролунав.
Та пісня колосилася, пливла,
Та пісня роду нашого була.
І долею судилося мені
Продовжить з діда-прадіда пісні.
Приймаю з честю долю нелегку,
На чорноріллях, а не на току...
А там, дивись, вже підросли й сини,
Знов кличе в далеч пісня борозни.
Так, не вмира, хоч стільки літ пройшло,
Священне хліборобське ремесло.
Іван Перепеляк – натура багатогранна, і поет, і прозаїк, і драматург, і журналіст. А ще він – козак-характерник з Оболоні на нашій рідній Полтавщині.
Після закінчення Харківського державного університету (1972) працював завідуючим відділу обласної молодіжної газети, в редакції газети «Вечірній Харків», позаштатним кореспондентом популярних газет «Комсомольська правда» і «Літературна Україна». Робота в редакції давала величезний життєвий матеріал, допомагала помічати цікаві факти, простежувати окремі тенденції, узагальнювати чи аналізувати ті чи інші явища нашого життя.
Він вроджений науковець, талановитий народознавець. Його книги змушують думати, аналізувати й міркувати, доносять до читачів подробиці, деталі, факти, що багато важать самі по собі, а до того ж нечасто зустрічаються в інших джерелах. Це засвідчує в ньому не лише глибоку духовну особистість, а й шляхетну мужність лицаря, передусім, особисту роль в обороні духовних засад нашої мови, національної культури.
«Не охолоне мій козацький дух,
Допоки світ, допоки Україна!» –
каже Іван Михайлович Перепеляк у передмові до «Козацької балади».
Де місяць пада шаблею на воду,
І в небесах спинаються зірки,
Вогонь свого успадкувавши роду,
Спішу до вас я, хлопці-козаки!
У два століття стелиться дорога,
Досвітня зоре, шлях мій освіти!
Мене чекає воля на підмогу,
Як не дойду, то мушу доповзти...
Втомився кінь, упав на переправі,
Уже степами навпростець бреду, –
Хай сил у вас лишається замало, –
Постійте, хлопці, поки я пройду!
Хай ніч не зморить втомою важкою
І не страшить нахмуреність небес!
В століттях розминувшись із ганьбою,
Гаряча шабля буде вам за честь!
Поки віки погасять темний обрій,
А я круті завали перейду,
Вам юну пісню-славу за хоробрість
І шаблю в ізголов’я покладу.
Тримайтесь, хлопці, я до вас іду!
Шановний Іване Михайловичу! Найщиріші вітання з ювілеєм від земляків. Зичимо добра і здоров’я. Найщиріші побажання творчого натхнення, того нездоланного запалу українства, який Ви завжди мали, щоб тішили нас ще не однією перлиною Вашої майстерної творчості.
Довгих років життя, щасливого родинного затишку й невмирущої життєвої снаги бажають Вам, шановний славний ювіляре, ТОВ «ТРК-Інформ», рада сільськогосподарських товаровиробників, громадськість Семенівщини.
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
