Про журналістів зазвичай пишуть рідко – чи то бракує місця в газеті, як швецю бракує шкіри для власного взуття і він ходить без чобіт (народне прислів’я), чи часу в ефірі. Тим приємніша нагода випала мені написати не тільки про талановитого журналіста, а й про земляка нашого, мого колегу, з яким я особисто був знайомий, читав його творчі доробки на сторінках популярних періодичних видань – газет «Сільські вісті», «Радянська Україна, різноманітних журналів, Івана Миколайовича Кухаря, який народився 22 жовтня 1937 року в селі Горошине.
Батька, Миколу Семеновича, майже не пам’ятав. Не було Іванкові й чотирьох років, як пішов батько на фронт і загинув. Мама, Клавдія Олексіївна, виростила сина, навчила шанувати людей, бути працьовитим і невідступно йти до мети.
Після закінчення середньої школи навчався у Кременчуцькому сільськогосподарському училищі, працював в Оболонській машинно-тракторній станції (МТС) механізатором. Любив рідну мову, мав хороше її відчуття, тому й прагнув розповісти про звитяжну працю сільських трудівників у районній газеті. Надсилав матеріали про хід сільськогосподарських робіт – догляд за посівами у колгоспі, підготовку до жнив тощо. Журналісти районки помітили у хлопця здібності до літературної творчості. Редактор Григорій Іванович Петренко запропонував йому перейти працювати в редакцію районної газети «Червоний промінь, на той час Оболонського району.
Немов на світ народився талановитий юнак. Такий був радий новій роботі. Із блокнотом і фотоапаратом їздив щодня по селах і колгоспах, його матеріали друкувалися майже в кожному номері газети. Вони були різножанровими: інформація про нову школу в Оболоні, колективний перегляд кінофільму учнями, аналітична кореспонденція про звітні вибори в колгоспі «Перемога», замальовки «Їх кличе на подвиг світла мета» про буряководів ланки Зіни Шпиги з Богданівського радгоспу, «Сім’я у них хороша» – про те, як М. В. Палій із Зікранців, у якого померла мати, а батько був хворим, пішов у 14 років на колгоспну ферму випоювати телят, а потім став передовим доярем, надоював по 2,5 тисячі літрів молока щорічно від корови. А ще одна публікація – «Дорога до серця людського» – про вчителя-агітатора Н. А. Пустовойтову із Старого Калкаєва. Підготував і кілька репортажів: «Ранок у колгоспі» – про настановчу розмову обліковця тракторної бригади з механізаторами перед виходом у поле, «Дзвенить коса, гуркоче барабан» – про хід силосування в Дем’янівці, «Літо піонерське» – про відпочинок горошинських школярів, «Справжнє народне мистецтво» – рецензія на спектакль в Оболоні горошинських драмгуртківців за п’єсою Євгена Кравченка «Пастушка», де відзначив майстерну гру самодіяльних акторів В. Дацюка, Є. Мацепрас, В. Сізьоненка, І. Немченка, В. Мушенка, Г. Реви, І. Гайдука.
У нарисі «Батько й син» розповів про механізаторів із Богданівки Тараса Васильовича Данілова і його сина Миколу, а в нарисі «Доля» – про фельдшера М. А. Кулик з Іванівки, яка після одруження працювала в Горошиному, потім із сім’єю переїхала в Худоліївку і всюди турботливо та шанобливо ставилася до людей, поспішала прийти на допомогу своїм пацієнтам. Цей нарис розпочинається так: «Колись давно, ще в дитинстві, сидячи у вечірню пору біля Сули, почув сумну козацьку пісню про тяжке життя за давніх часів, про гірку долю. Шелестіла по той бік річки осока, стояли в задумі лози і верби. Дмухнув наче ненароком зі сходу вітер, зарябив біля кручі воду, згасив на мить пісню, розвіяв звуки мелодії в нескінченних травах, розніс полем. Стихла пісня. А в серці юнацькому залишилось одне слово – доля». Який хороший, ліричний підхід до розповіді в автора, що любить рідну мову, відчуває її серцем, закоханий у свій рідний край.
А ще він писав вірші і тексти пісень. У «Червоному промені» були надруковані текст і ноти пісні «Моя весна» (слова І. Кухаря, музика О. Ноги). Вона потім не раз звучала на концертах художньої самодіяльності в Оболонському Будинку культури. Нерідко журналістські матеріали Івана Миколайовича ілюструвалися його ж фотознімками.
У 1960 році він вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а коли закінчив його, працював кореспондентом газети «Сільські вісті», потім – у флагмані української преси, газеті «Радянська Україна». Там пройшов шлях від кореспондента до завідувача сільськогосподарського відділу. У 1976 році перейшов працювати на Українське телебачення, там був заступником головного редактора, потім головним редактором інформації. Упродовж більш ніж 10 років очолював кореспондентську мережу Державного комітету телерадіо України.
У своїй публіцистично-історичній розповіді про старовинне село Горошине «Сивочоле моє село» (2014 р.) автор Володимир Григорович Проненко, уродженець Горошиного, який засвоював ази журналістської мудрості в нашій районній газеті, ставши відомим журналістом і письменником, з теплотою згадує земляка Івана Кухаря.
Іван Миколайович Кухар був висококласним журналістом, справжнім професіоналом своєї справи. Мав від природи хист до професії журналіста. Творча і талановита людина. Добре розумівся на життєвих проблемах. Умів знаходити компроміси у найскладніших ситуаціях. Грамотний, ввічливий, принциповий, не міг терпіти панібратства і підлабузництва...
«Іван Миколайович любив творчі зустрічі, особливо на березі Сули у рідному селі. Міг і чарчину випити, і сала поїсти, яке дуже полюбляв, як і кожен українець... Був фізично здоровим, по приїзді додому залюбки працював на городі, в садку, в усьому допомагаючи матусі», – згадує Микола Ляпаненко, наш талановитий земляк, телерадіожурналіст, колишній генеральний директор Державної телерадіокомпанії «Лтава».
Після виходу на пенсію Іван Миколайович Кухар разом із дружиною Світланою Миколаївною, за фахом філолог, яка працювала на телебаченні режисером головної редакції громадсько-політичних програм, диктором, ведучою популярної програми «Село і люди», прибули в Горошине, здійснивши давню мрію Івана Миколайовича придбати будинок на березі Сули, де народився і виріс, вважав своїм джерелом у житті, праці й творчості. Подружжя Кухарів мають доньку Катерину, яка успадкувала професію батьків. Разом із чоловіком, закінчивши факультет журналістики КДУ ім. Т. Шевченка, уже багато років працюють на столичному телебаченні, де Катерина і Богдан Яновські мають високий рейтинг.
Я знав Івана Миколайовича Кухаря багато років. Він часто приїздив у своє рідне село Горошине до мами, був гостем і колективу нашої районки, подарував мені свій значок кореспондента «Сільських вістей», який я досі зберігаю як реліквію, пам'ять про колегу із журналістської когорти...
Він безмежно був закоханий у рідне село, його щиросердних, працьовитих людей. Захоплено розповідав про друзів дитинства Миколу Нагайника, Леоніда Неруша, Івана Бориса, які теж росли без батька. Іван Миколайович мав чудовий голос, дуже гарно співав українські народні пісні, яких знав безліч. Мріяв про навчання в консерваторії або музичному училищі по класу вокалу. А ще його заповітною мрією було побудувати на Сулі мініелектростанцію і подавати безкоштовно в кожну оселю горошинців електроенергію.
«Я завжди запевняв себе, що Горошине для мене було й залишиться наймилішим і найбажанішим місцем на моїх нелегких життєвих шляхах, – казав Іван Миколайович. – Якщо, зморений у великій круговерті повсякденного життя, я колись зможу відпочити, то тільки в Горошиному, тільки на лоні чудової природи Посулля. Тут, серед неймовірної краси, яка дихає свіжістю, пахощами трав і квітів, вмиває цілющою ранковою росою, завжди отримаєш такий заряд бадьорості й завзяття, якого вистачить, щоб знову і надовго пірнути з головою у нескінченні людські турботи.
І коли я приїздив у свій рідний батьківський край, то після недовгих гостин і зустрічей із рідними і знайомими я усамітнювався на одному з гарних плес Сули, кидав із човна вудочку й уважно дивився на поплавець. Навколо нього розходились і згасали хвильки-кола. Так і моє життя, міркував, пробігло хвилями дитинства, школярства, юності і студентства. Воно було нелегким, але у спогадах завжди приходить радісним, привітним і щасливим...»
24 липня 2014 року Іван Миколайович Кухар пішов за межу життя. Йому було 77 років. Похований у Горошині на сільському кладовищі.
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
