Спогади... Спогади і радісні, і сумні, як усе наше життя, якого не викреслиш, не перепишеш заново. Яким воно було, таким нехай і залишається в пам’яті нашій, у нашій багатостраждальній історії. Що було, те було...
Завше і скрізь людину супроводжувала пісня. Тим пече людину українську – співучу, чуттєву, мелодійну. Де б і коли не злітала з вуст наша українська пісня, колискова, весільна, журлива, жартівлива, козацька, особливо народна, вона хвилює і зачаровує, захоплює і полонить серця слухачів, людей різного віку і характеру, єднає їхні серця в одне ціле, пройняте світлом благородства, любові і доброти... В усі віки пісня і музика були одним із найголовніших, провідних і формуючих джерел духовності життя нашого народу – були, є і будуть...
Моя розповідь про родину Єфремових, у якій упродовж життя не одного покоління панувала і панує, живе ота витончена, зумовлена самим природним середовищем чутливість душі і світла, доброта, вроджена спрага до праці, творчості, музики, пісні, гостинність, гуманізм, честь, гідність і совість, що придбати неможливо. Даються вони при народженні... Чого так не вистачає сьогодні поміж людей.
Семенівщино рідна, свята й благородна. Співоча і пісенна земле. Цвітом привітна, хлібом багата. Скільки росою ранків умила, скільки талантів ти народила...
Валентин Кіндратович Єфремов побачив світ сонця в Семенівці у ті буремні роки жовтня 1937 року. Тут пройшли його дитинство, шкільні і юнацькі роки, а шлях сходження Валентина Кіндратовича, людини надзвичайно талановитої, здібної і творчої, на олімп слави був нелегким і тернистим. За цим труд і пошук, пошук і труд.
Батько Валентина, Кіндрат Єгорович, багато років працював на Веселоподільському цукрозаводі начальником цеху, займав інші керівні посади, був дуже грамотним інженером, досконало розумівся у складних процесах цукроваріння, належав до когорти знаменитих заводських цукроварів. У сезон цукроваріння Кіндрат Єгорович днював і ночував на заводі. Цукор виробляли високої якості, з найвищою дегестією (сахаристістю). Навіть перебуваючи вдома, а мешкав він поряд із заводом, на вулиці Транспортній, міг по димоходу із заводської труби, кольору диму і рокоту, що долинав із виробничих цехів, безпомилково визначити, як працює підприємство. Коли помічав якісь відхилення від норми, відразу ж включався в процес налагодження, даючи слушні вказівки технологу, керівникам дільниць. Робітники підприємства поважали Кіндрата Єгоровича за його світлий розум, високу професійність, доброту і справедливість. Мати, Марія Яківна, була домогосподаркою. Народилася в бідній сім’ї, зазнала голоду і поневірянь, разом із батьками неповнолітньою працювала на панщині. Самотужки навчалася грамоті, мала чудовий голос і зачаровувала односельців своєю вродою та співом.
У сім’ї Єфремових була донька Євгенія, старша за брата Валентина на два роки, розумна і талановита дівчина. Після закінчення школи здобула педагогічну спеціальність і працювала вчителем математики.
Батько часто брав Валентина на завод, особливо влітку, під час канікул, у ремонтний на заводі період, мріючи, що син продовжить його справу... Але матуся була проти: «Гайки крутити він навчився, це нехитра справа, – буде славетним артистом. Його шлях у велике мистецтво». Слова матері були пророчими і стали дороговказом у вирішенні долі сина. Шкільні роки – особлива, незабутня пора в житті кожної людини. Валентин Єфремов був гордістю Семенівської середньої школи № 1.
Вересень 1945 року. Семенівка в руїнах. Школа працювала у пристосованих приміщеннях. Пам’ять, пам’ять, ти повинна нагадати про минуле... Вони пам’ятають. Ті, хто пережив тяжкі післявоєнні роки: Ганна Швець, Лідія Власенко, Леонід Гайдар, Валентина Дорошенко, Ніна Гаркуша, Марія Маруніч, Лідія Требін, Валентина Підсадня, Володимир Омельченко, Ніна Сінельник, Анатолій Середа, Олександр Шаповал, Микола Мойса, Лідія Червоненко, Тамара Вариленко, Галина Погрібна, Владислав Андрущенко, Тамара Власенко, Віра Жирнова, Володимир Грановський, Олександр Коршенко, Валентин Єфремов, Тамара Бова, Іван Олійник, Іван Пропой, Володимир Ромашко, Тетяна Кобеляцька, Валентин Хороліч, Валентина Безносюк, Анатолій Шеліпов, Валентина Шевченко. Директор школи Микола Михайлович Хорунжий, завуч Григорій Миколайович Нагайник, вчителі Поліна Григорівна Кравченко, Тихон Андрійович Божко, Надія Георгіївна Козлова, Пилип Олександрович Нестеренко, Галина Костівна Молебна, Микола Іванович Костенко, Іван Андрійович Гончаренко, Олена Федосіївна Пугачова, Андрій Іванович Богиня, Віра Сергіївна Чушкова, Галина Іванівна Клімова. Вони навічно залишилися в пам’яті багатьох поколінь, що навчалися в Семенівських середніх школах № 1 і № 2. При вступі до Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка членам приймальної комісії не довелося влаштовувати особливої облоги абітурієнту Єфремову. Вони зачаровано слухали Валентина, який успадкував і вроду, і пісенний талант від своєї матусі. Проникливий розум, ерудованість, шляхетність і вихованість у нього від батька. Запитань було обмаль, а останнє:
– На вашу думку і переконання, для чого існує музика і пісня?
– Вони існують, щоб давати радість людям, і з огляду на це мій обов’язок – чесно виконувати свою місію, – відповідь було зустрінуто оплесками і одноголосним:
– Ви прийняті. Бажаємо успіхів у навчанні.
Роки навчання для студента хормейстерського відділення музучилища були плідними і творчими. Тут він познайомився з красивою дівчиною Тетяною, яка навчалася по класу фортепіано. Тетяна Юріївна стала дружиною Валентина Кіндратовича. Усе своє життя вона присвятила служінню музиці, пропрацювавши в одній із полтавських музичних шкіл. Завдяки їй у їхньому домі завжди панувала атмосфера доброти, миру і злагоди, справжнього сімейного затишку.
Після закінчення музичного училища Валентин Кіндратович працював у сфері культури, мистецтва – спочатку в Полтавській філармонії, в обласному управлінні культури, а згодом упродовж багатьох років – хормейстером, завідуючим музичної частини, керівником симфонічного оркестру Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. Театр – велика родина, котра із життєвих сторінок Валентина Кіндратовича Єфремова – найяскравіша. Кожна з них насичена цікавими подіями в його творчій біографії.
Колеги дивувалися його неймовірній працездатності, організованість і пунктуальність, що загалом не властива людям мистецтва, – гідна подиву. Переповідають, що за Єфремовим можна було звіряти найточніший годинник.
Невичерпним джерелом його натхнення була краса української народної пісні, музики, на основі яких його багата мистецька фантазія творила справжні дива. «Валентин Кіндратович давав наснагу всьому творчому колективу, зайнятому у виставах театру, – каже наш земляк, заслужений артист України Валерій Васильович Стовбир. – І в той же час він був якийсь домашній, завжди тримався невимушено, дружньо і тим самим викликав на відвертість. Надзвичайно товариський, душевний, уважний, турботливий. Зростав упевнено й талановито, як зростають усі здібні, працьовиті, наполегливі, цілеспрямовані люди. І це так природньо. Мистецтво було для нього повсякденним його життям, того високого і прекрасного, що несе людям світло, щастя і добро...»
На перший погляд творчий шлях Валентина Єфремова – це успіхи, перемоги, сходження до нових мистецьких вершин і широке визнання. Але це так тільки здається. Насправді ж мистецький шлях – це щоденна нелегка праця, постійні пошуки, подолання численних труднощів, творчий неспокій... А ще велика віра в те, що пісня і музика живе з нами і житиме після нас... Невдячна справа – словами розповідати про музику, її треба слухати. І де б не виступав Валентин Кіндратович – чи в сільському клубі, чи на велелюдному полтавському «Співочому полі», чи на столичній сцені – завжди хвилювався однаково. Відчував себе відповідальним за красу музики і пісні. На сцені вони різні: то горді і величаві, то ніжно-чарівні, то схвильовані і незбагненні. Саме такими бачать їх глядачі. Кожен вихід на сцену – то іспит, який усе життя мусить складати артист перед своєю аудиторією…
Ще одна грань мистецького таланту Валентина Кіндратовича Єфремова. Він писав чудові пісні на свої власні слова і музику та слова багатьох іменитих полтавських і не тільки поетів. Їх із великим успіхом і задоволенням виконували і співають зараз як професійні співаки, так учасники художньої самодіяльності.
Мистецький геній, семенівець Валентин Єфремов давав життя пісням, вкладав у них свою душу і серце… Скептично дивився на підробки під моду: «Мода – потрібна річ, але вона не повинна зрікатися таланту», – вважав він, категорично відкидаючи будь-яке псевдоавторство. Докладно знав світові музичні віяння, прекрасно на них розумівся, цікавився не лише ліричною піснею, а й розвитком європейської музики взагалі. Самобутність, неповторність його таланту, творчого почерку, стилю залишається назавжди в нашій культурі.
Початок гастролей театру завжди супроводжувався певними труднощами і складнощами, вони починалися з такої вистави, яка відразу б мала дати уяву про його творчі можливості і здобутки. Вагома частка успіху залежала і від колективу, очолюваного Валентином Кіндратовичем. У світі, де всі копіюють, хтось же повинен уміти створити прекрасне… У кожного свої цінності… У цьому й різниця…
Валентин Кіндратович багато читав, відкриваючи для себе нових персонажів, поетів, митців, прозаїків, філософів, людей великої жертовної долі. Відтак, мабуть, саме вони навчили його ставити не тільки собі запитання, а й підключати всіх навколо себе до своєї великої духовності, давати їм зрозуміти, що можна змінити хід колеса, незалежно від того, який по складу характеру. Ось така театральна філософія була у Єфремова. Як неможливо звичайними словами переповісти поезію, так важко знайти єдині слова, щоб змалювати людський творчий портрет Валентина Єфремова, неординарної людини, нашого талановитого музиканта, митця.
Для того, щоб творити добро, треба мати спокій і тепло в душі, а саме цього вповні було у Єфремова.
«Найбільше батько любив подорожувати. Він був затятим мандрівником і об’їхав із родиною на авто майже всю Європу. Кожну вільну годину чи день любив разом із сім’єю виїжджати на природу, – згадує донька Наталія Валентинівна. – Немає кращого антидепресанта, ніж чисте повітря, ліс, річка, хороша музика, гарна пісня... «Ходіть частіше на побачення з природою, – говорив він нам із матусею, колегам, друзям, знайомим. – Вона заспокоїть, вислухає і нікому не розкаже, що у вас на душі... Дозволяйте собі іноді побути поза зоною досяжності. Тиша чудово лікує. Краса природи – це мистецтво Бога».
У нас постійно лунали пісні, музика. Татусь із мамою чудово грали на піаніно та роялі, що були у нас дома. І часом важко було зрозуміти, чи світ співає, чи душа... Творча людина зобов’язана трудитися день і ніч, – казав батько. Саме цим він жив і керувався.
Музичну школу закінчила моя донька Христина. Батько дуже любив онуку, пишався нею».
Валентин Кіндратович Єфремов своїми піснями, музикою, творчістю зробив неоціненний внесок у мистецьку скарбницю України. Набагато більший, ніж політичні антилюдяні закони і промови, пусті балачки та декларації... Його політикою була музика, пісня.
За значний особистий внесок у розвиток національного мистецтва та високу виконавську майстерність хормейстеру та диригенту Полтавського обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя Валентину Кіндратовичу Єфремову у 1978 році було присвоєно звання «Заслужений артист України».
Відомий світові німецький поет Генріх Гейне одного разу зауважив: «Коли людині за полудень віку, вона повинна працювати більше, аніж тоді, коли вона була молодою».
Останні роки свого життя Валентин Кіндратович обіймав посаду директора Полтавської музичної школи № 2, яку згодом трансформували в Полтавську міську школу мистецтв. Він постійно приділяв увагу естетичному вихованню молоді, розмірковуючи: «У наш час мистецтво покликане ще активніше виховувати любов до Батьківщини. Особливо це стосується дітей. Адже сприйняття світу закладається в дитинстві. Рідне слово, рідна мова – це наша душа, душа нації, її сутність, її характер, її невичерпні живописні барви і неповторна графіка психології. Жодна мова світу так ясно не пломеніє, так зоряно не сяє і не звучить такою кількістю народних пісень, музичних творів, як українська. І саме в них, безцінних перлинах народної пісні, у їхніх немеркнучих споконвічних розсипах закарбовано з дивовижною емоційно-художньою силою правду історії народу, правду його любові і болю, правду його буденності у всіх найпотаємніших виявах, правду нашої ментальності, нашого духовного обличчя, що ми собою являємо в цьому світі, які були, які є і якими маємо бути...»
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
