Більшу частину свого життя Вадим Леонідович Феніч присвятив творчій роботі, співочо-музичному мистецтву. А якщо бути об’єктивнішим, то із 67 років, які має за плечима, 50 присвятив служінню музиці і пісні, організації культурно-просвітницької роботи.
Його життєпис, як і кожного з нас, почався від дня народження 1 травня 1956 року в Семенівці. Батьки Вадима родом з Абазівки, що за кілька кілометрів від Полтави. Батько, Леонід Андрійович, після закінчення Полтавського музичного училища одержав направлення в Семенівку і був призначений директором районного Будинку культури. Мама, Ніна Михайлівна, працювала в Полтаві на швейній фабриці, а по приїзду в Семенівку все своє трудове життя вела спеціальні курси «Крою і шиття» при РБК, була великою майстринею швейної справи.
Вадим мав із дитинства природній музичний дар. Навчаючись у Семенівській середній школі № 1, брав участь у художній самодіяльності, закінчив музичну школу, оволодівши досконало грою на скрипці. Його вчитель Павло Терентійович Подорожняк вбачав у свого вихованця талант музиканта, рекомендував Вадиму вступити до Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка. Після закінчення школи юнак їде в Абазівку, створює там свій перший вокально-інструментальний ансамбль «Іволга», який здобув велику популярність. Згодом на прохання батьків Вадим закінчує Полтавський кооперативний технікум. Далі армійська служба, спочатку «учебка», здобуття армійської спеціальності із радіотелеграфного зв’язку. Для подальшого проходження служби сержант Феніч був направлений у місто Брест. При Будинку офіцерів Вадим організовує чудовий військовий вокально-інструментальний ансамбль. Командування, маючи на меті залишити талановитого сержанта на контрактну службу, направляє його на заочне навчання в університет культури, який Вадим закінчує з відзнакою. Ніяке вмовляння на понадстрокове продовження армійської служби не подіяло. У своєму рапорті про причину відмови сержант Вадим Феніч напише своїми поетичними рядками, які ляжуть в основу чудової пісні з його репертуару:
На Полтавщині виріс я...
Де б я не був, де б я не жив,
Я пам’ятаю батьків дім,
Я пам’ятаю батьківську стежину,
Не забувай свого села,
Упала мамина сльоза...
Не забувай, не забувай, мій сину.На Полтавщині виріс я,
На Полтавщині...
Тут тато, мама, вся рідня,
І друзі щирі,
Я не забуду, ви це знайте...
Найкращий в світі рідний край –
Полтавський край,
Полтавський край...
1976 рік... Вадим повертається додому в Семенівку з армійської служби і здійснює свою давню мрію – створює на базі Веселоподільського цукрозаводу чудовий вокально-інструментальний ансамбль «Ритм». Його першими учасниками були гітаристи Анатолій Гончаренко, Сергій Деркач, Віктор Єршов, клавішні – Микола Довгопол, ударні – Леонід Криворучко, Сергій Красніков.
Директором Будинку культури призначають Вадима Феніча. Понад 20 років поспіль Вадим очолює один із кращих культосвітніх закладів споріднених підприємств цукрової промисловості області, а в Україні – третє місце.
А пам'ять, мов стрімка ріка, відносить в ті далекі роки, з яких немає вороття… Така сувора діалектика життя людського.
Поет-пісняр Вадим Феніч. Його пісні вийшли у популярній збірці «Пісенне джерело Полтавщини» (2004 рік). Випущено компакт-диск «На Полтавщині виріс я» (2005 рік). Серед найкращих пісень «Земляки» (2003 рік), «Молюсь за тебе, Україно» (2004 рік) та «Українське село» (2007 рік). Естрадному колективу «Резонанс», який він очолює, у 1999 році присвоєно почесне звання народного. Вадим – дипломант Міжнародного пісенного конкурсу (Польща, 2004 рік) та Всеукраїнського фестивалю «Пісні Сорочинського ярмарку» (2005 рік).
«Я співаю сам багато пісень-ретро. Не тому, що не люблю нові, не тому, що не вмію, – каже Вадим, – а тому, що з дитинства виховувався на мелодіях композиторів, які писали пісні для найкращих виконавців естрадної музики тих часів… У них є якась своя атмосфера. Своя традиція. Свій дзен, як кажуть. Що слухав змалечку, те й проніс крізь роки...»
Вадим знайшов свій творчий стиль. Він бачить світ по-своєму, через своє творче сприйняття, і всі образи кладуться на слова і ноти. Коли текст і музика стають єдиним цілим, народжується його чудова пісня, яка лине до сердець слухачів… Головне під час створення музики – це спіймати хвилю. Якщо її спіймав – процес пішов.. Вадим не чекає якогось там натхнення. Він уміє створити його в собі, коли треба.
– Вадиме Леонідовичу, як Ви вибираєте поетичний текст своїх пісень?
– Спочатку дивлюся на вірші, а потім на автора. Головне – суть і зміст тексту. Помітив: із тими авторами, вірші яких обираю найчастіше, існує якась спорідненість. Вони ніби розуміють, яку пісню я хотів покласти на музику, заспівати. Цей поет немов мене відчуває. Саме так сталося із творами наших відомих поетів Олексія Дудника, Василя Шугала, Івана Чепурного. Сам багато пишу вірші до своїх пісень, виконую їх залюбки. Починаючи з 80-их років минулого століття, і до наших днів написано 60 пісень.
Знання з аранжування пісень набув, навчаючись в університеті мистецтв, багатий досвід переймаю у друзів, славетних музикантів-земляків Олега Шеременка і Миколи Омельченка, директора Глобинської школи мистецтв.
Прем’єри моїх творчих доробків відбуваються в Інтернеті. Хвилююсь більше, ніж за виступи на сцені. Допомагає мені благословити у світ мої пісні талановитий звукорежисер Роман Вовк, якому ви аплодуєте як співаку під час концертів ВІА «Резонанс». Він досконало опанував комп’ютерну верстку, що збагачує кожну нову пісню.
ВІА «Резонанс» у складі Вадима Феніча, Олега Худька, Людмили Милашевич і Романа Вовка зібрав 15 тис. грн на благодійних концертах і передав напередодні нового року на потреби ЗСУ.
Із Вадимом Леонідовичем нас єднає дружба, перевірена на міцність роками. У нього, як у справжнього митця, філософське ставлення до життя, почуттів, природи, до нашої української пісні. Він умілий посередник між джерельно-глибоким світом мистецтва і нами, прихильниками цього чудового світу. Його заповітна мрія – написати пісню, яка б стала народною... А він став заслуженим працівником культури України. Ми зачаровані його співом, творчістю. Він є співочою гордістю Семенівщини!
Валерій ЗІНЧЕНКО
