У народі кажуть, якщо ви сіли не на той потяг, виходьте на першій же зупинці, бо чим більше збільшується відстань, тим вищою стає вартість повернення. І це, до речі, стосується всього людського життя.
Є люди, які завжди залишаються в серці, не дивлячись на роки, час, відстань і відсутність зустрічей… Вони не хочуть іти туди, куди веде дорога, а хочуть туди, де її немає, для того, щоб залишити про себе помітний слід, не лише на теренах нашого краю, а й далеко за його межами.
Галина Петрівна Рибалка народилася 26 березня 1921 року. У її рукописних спогадах, об’ємом майже 100 аркушів, один із примірників яких вона подарувала мені на згадку, сповідь жінки, яка прожила на світі 94 роки. Це правда, якою б гіркою вона не була, яку сьогодні прагнуть замовчати, обпаплюжити, переписати під себе, на новий лад, недолугі історики, політики, краєзнавці тощо, словом, усі, хто не знає, що таке життя і правда. А життя – це не проблема, яку потрібно вирішувати, а реальність, яку треба відчути, пережити...
4 жовтня 19943 року. Вона назавжди запам’ятала цей день, коли пішки, долаючи десятки кілометрів (лише іноді хтось підвезе підводою), прибула в Семенівку. Селище після фашистської навали лежало в руїнах, у згарищах.
«Хорошу маєш трудову біографію. Тому члени бюро одноголосно вирішили направити тебе, Галино, у віддалений Семенівський район. Упевнений у тобі. Легкої і спокійної роботи не обіцяю. Пам’ятай, що людину характеризують діла», – такими були напутні слова секретаря обкому комсомолу Максима Оніпка.
Уже наступного тижня, на зборах, комсомольці обрали Галину Рибалку своїм ватажком. У спогадах пригадує, як відповідала на численні запитання, розповідала про себе. Народилася в Нових Санжарах. Закінчивши 4 класи сільської школи, 12-річним дівчам розпочала свій самостійний шлях у життя, зазнавши голоду, холоду, поневірянь. Щоб вижити, пішла працювати у місцевий колгосп, у будівельну бригаду, бо там готували їжу для працюючих. Підносила на рештування цеглу, глину, розчин. Потім навчання у школі-інтернаті. Успішно закінчила Полтавський землевпорядний технікум. Працювала в далекому Казахстані, куди було евакуйовано багато сільгосппідприємств і заводів. Її робочий день починався з першою вранішньою зорею і закінчувався далеко за пів ночі. Своїм особистим прикладом Галина надихала інших. Саме молодь у ті роки була там, де найважче. У післявоєнні роки багато дітей залишилися сиротами, без даху над головою. Босі, голодні, обірвані, вони зграями блукали селами району. У Кривій Руді на базі відбудованого приміщення школи організували дитячий будинок, сиротинець, у якому знайшли притулок 120 сиріт. Для них було зібрано ліжка, одяг, взуття, посуд, продукти харчування.
Тривала відбудова Веселоподільського цукрового заводу, районного Будинку культури, Будинку культури цукрозаводу, дитячої музичної школи, районного Будинку піонерів. У селах району будували хати вдовам, школи, дитячі садки.
Із хвилюванням читаєш кожну сторінку її спогадів і ніби береш участь, долучаєшся до всього хорошого, корисного, потрібного для життя. Про все це годинами можна розповідати, про прожите і все пережите в її славній трудовій біографії за 72 роки загального трудового стажу.
Галині Петрівні було що згадати і про що розповісти. Десять років беззмінно працювала першим секретарем районного комітету комсомолу. Ще десять – у райкомі партії. Сім років – головою райвиконкому. Багато років очолювала виконком селищної ради, була керівником Семенівської інкубаторно-птахівничої станції.
Я ще Галина Петрівна вела активну громадську роботу. Не було такого тижня, щоб у районі, селищі не побували журналісти «Зорі Полтавщини». Частими гостями були кореспонденти республіканських газет і журналів. На шпальтах видань, а особливо нашого районного часопису, постійно друкувалися матеріали про життя району, трудові здобутки семенівців.
За роки своєї трудової діяльності Галина Петрівна Рибалка зробила стільки добрих, корисних, конче необхідних для району, особливо селища, справ, що всі керівники району різних рангів і звань, як кажуть, відпочивають...
Усі, хто її знав і пам’ятає, дивувалися її невичерпній енергії, таланту справжнього керівника, її людяності, доброті, чесності, безкорисливості, порядності, справедливості, працелюбності, дотриманню даного слова, відданості людям і роботі. Її рейтинг і авторитет були надзвичайно високими.
Ще в роки далекої юності, обираючи свій шлях, розмірковувала про те, що доріг у світі багато, як зірок у небі. Та вона вибрала свою, одну, єдину. Вибрала нелегкий шлях чесної праці, самовідданого служіння людям – і не помилилася.
6 червня 2015 року перестало битися її полум’яне серце.
Життя нам приносить сльози, посмішки, спогади. Сльози висохнуть, посмішки зникнуть, але наші спогади залишаться назавжди...
Валерій ЗІНЧЕНКО
На фото, датованому 20 травня 1962 року, у день святкування 40-річчя піонерської організації на районному стадіоні с-ща Семенівка, зліва направо: старша піонервожата Валентина Скорик, перший секретар райкому комсомолу Микола Колісник, секретар парторганізації колгоспу ім. Леніна Галина Антонова, секретар райкому партії Галина Рибалка, директор музичної школи Олег Білофастов, піонервожата районного Будинку піонерів Катерина Чорнобиль
