Село далеке і близьке, велике і мале, але воно завжди в пам’яті тих, хто народився, учився висі жив у ньому – воно для них є завжди батьківщиною, рідне й дороге, як життя, дане матір’ю. Де б ви не були, в якій стороні, вас завжди переслідуватиме ностальгія пам’яті про батьківщину, рідних, близьких, друзів, дорогі серцю місця.
Волею долі я був приречений жити в цьому маленькому селі Байрак. Ще у 1962 році по вербуванню 16-річним юнаком приїхав у село і розпочав свою трудову діяльність, тобто самостійно заробляти шматок хліба. Працював у хорошому колективі. Тут від адміністрації бурякорадгоспу «Богданівський», до складу якого входило село Байрак, отримав направлення на курси трактористів у м. Хорол. По закінченню навчання працював у тракторній бригаді села. У 1964 році був призваний до лав радянської армії. Служба проходила у прикордонних військах, Таджикистан, гори Памір. Демобілізувавшись у 1967 році, знову приступив до роботи трактористом у рідній бригаді. Щоденна робота, сімейне життя, вечорами активна участь у художній самодіяльності колективу – все це дозволило мені глибше пізнати людей, їхнє життя, як будувалось село. З висоти свого віку (вже вступив у 79-у річницю – 1945 р. н.), проживши в селі Байрак 57 років, маю бажання, можливість і право розповісти про село, яке стало мені рідним і дорогим, його історію, людей, його минуле і сьогодення.
Після тієї страшної війни, вже у 1949 році, почало будуватись село на території, яку влада виділила під забудову. Почали виростати перші глинобитні хати. Поступово люди залишали землянки. Поля звільнялись від подекуди хаотично розкидних хат. За 50-ті роки минулого століття побудувались майже повністю дві вулиці – Свободи і Миру, разом 60 хат. Будівництво велося під керівництвом досвідчених, мудрих людей – це перші забудовники: П. С. Кравченко, М. І. Моторний, К. М. Пилипенко, Є. Л. Кудін, І. В. Гайдар, Д. Г. Трихно, М. Г. Птушко, П. Т. Ігнатенко, Г. О. Назимко, І. Н. Фурсенко, М. П. Коваленко та інші. Важко давалося будівництво – не вистачало матеріалу. Але дружною толокою – результат був наглядний, вагомий. Це були люди-трудоголіки, умільці, хороші наставники. Світла і вічна їм пам’ять.
Господарство села, а саме корівники, свиноферма, конюшня, тракторна бригада, комора та магазин, у якому була кімната для контори відділку, були неподалік від села. Будівництво продовжувалось у наступні роки уже на цій прифермській господарчій території, яка являлась ніби центром села. Тут віддалено від фермських приміщень побудовано у 1965-1966 роках клуб на 100 місць із гримерною кімнатою, сцена, кабінет профкомітету відділку, бібліотека. У цьому великому приміщенні також була кухня і їдальня для робітників. Також побудовані ще сімейні гуртожитки. Для розвитку тваринницької галузі ще побудували свинарники і корівники, також будинок для тваринників, у якому був розташований медпункт, згодом він був переміщений в інше приміщення.
Інтенсивний розвиток села припадає на 1960-1990 роки, до розпаду СРСР. Це був відносно мирний період. Люди працювали, будувались, село зростало за рахунок молоді. Частими були весілля, народжувалися діти. Учнів до школи возив радгоспний автобус, дитячий садок на 30 дитино-місць був заповнений. На село надходило багато сільгосптехніки, автомобілі, будматеріали, добрива. Надавались побутові послуги з виїздом у село фотографа, майстрів із ремонту телевізорів, холодильників, перукаря, авто лавки. Усі жителі села були забезпечені паливом – вугілля виділялось за пільговою ціною. Усі були забезпечені роботою і стабільною зарплатою (аванс і получка).
У 1977 році почала забудовуватись ще одна нова вулиця – окраса села. Це двоквартирні і одноквартирні будинки. Будівництво житлового фонду велося коштами бурякорадгоспу «Богданівський», адже господарство мало статус мільйонера. Нині це вулиця Садова.
Моє покоління людей, а це діапазон 1941-1950 роки, добре пам’ятають (хто ще живий) цей прекрасний період.
Проводилися соцзмагання – передовиків нагороджували грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями, туристичними, санаторними путівками. Житло також надавалось передовикам виробництва, механізаторам, тваринникам, спеціалістам, молодим сім’ям. Медичні і освітні послуги були безкоштовні. Усі ці блага віддзеркалювали стан благополуччя людей.
У кінці 90-х років почався обвал економіки господарства. Започаткували нову форму господарювання і втілювали в життя, а це підряд, колективний підряд на кінцевий результат, сімейний підряд, акордно-преміальна оплата. Потім бартер, купони, далі із часом дожили до розпаювання землі, приватизація, здача паїв в оренду, акціонерні товариства... Це був ключ до повного занепаду господарства. Селяни від землі відлучені. Самостійно свою частку-пай обробляти не змогли. Молодь почала виїжджати із села, шукаючи заробітків. Село опустіло, обезлюдніло. У селі Байрак на сьогодні 40 безхозних хат, які очицями вікон виглядають через хащі на безлюдні вулиці, ніби хочуть спитати, за який гріх залишили їх на руйнацію. Тихий жах удень і вночі блукає безлюдним селом. Під знесення пішло все надбання колективу за довгі роки праці – не стало тракторної бригади, тракторів, сільськогосподарського інвентарю, майстерні, свинарників, корівників, конюшні, будинку тваринників, гуртожитків, клубу, дитячого садка, контори. Приміщення магазину, приватизоване ще 20 років тому, пустує...
Коли по можливості відвідуєш село, диву дивуєшся. Село потопає в хащах і могильній тиші. Тихо відходить, помирає село, що в не дуже далекому минулому було перспективне, активне. Над селянами, хліборобами вчинена жорстока наруга. Куди йдемо в цей страшний час? Ми, люди, колектив, умудрились мовчазною байдужістю дійти до життя такого. Реальне сьогодення села – це страшний сон, людська трагедія. Зникає на очах село, в якому проживало близько 400 чоловік. В індивідуальному секторі налічувалось 75-80 корів, а сьогодні утримують 5 корів. Працювали, планували своє щасливе майбутнє...
Неоптимістичні роздуми приходять у кінці дистанції на дорозі мого життя. Фініш уже близько. Довелося залишити рідне село і переїхати доживати вік до дітей, онуків. А як болить душа за найдорожчим місце на землі, де так добре трудилось і жилося...
Не можу не висвітлити ще одну болючу сторінку з життя села Байрак, повну тривоги, жалю, печалі і люті... Але вона заслуговує великої людської поваги і вшанування. Коли розпочався віроломний напад чуми рф на Україну, із села пішли захищати свою землю, свій народ І. Кошик, Р. Свистунов, Г. Назимко, В. Хохуля, В. Одиноченко, В. Коваленко. Це воїни-герої, люди мужні, зі сталевим характером, вони вступили в смертельний бій з ворогом. Дорогі наші захисники, сини села Байрак, бажаємо вам здоров’я, незламності, повертайтесь додому живими із святою Перемогою! Вас чекає село Байрак!
Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам!
Посвята селу
Незабутнє
Зима минула, з весною зустрілась,
І поле вже пахне весною.
Про що мрієш, Байрак наш рідний,
Коли світанок пливе над тобою?
Можливо, згадав ти літа молоді,
Коли білим цвітом рясніли сади,
Як люди співали, йдучи на роботу,
Наші батьки, матері та діди?
А може, згадав ти далеке минуле,
Як будувалось, зростало село,
Хатина за день на землі виростала? –
Це правда свята, так було.
На зміну прийшли нові покоління,
Прославлену працю батьків умножали,
Працювали, кохались, дітей народили,
Та розлетілися діти, нащадків не стало.
Сила нечиста по селу пролетіла,
Буря реформ, розбудов, перемін.
Чи зможе так далі жити село
На купі великих нещадних руїн?
У селі ніщо не забуте, ніхто не забутий,
Хоч предки давно відійшли на покій.
Ви будете вічно з нами, рідненькі,
В пам’яті нашій, світлій, святій.
Не забудьте, нащадки, вклонитись
Тим, хто землю любив, сіяв, творив.
Хто народу хліб щодня дарував,
З вами душею в майбутньому жив.
Байрачани, вас залишилось мало,
Так мало, до болю, немає вже слів.
Киньте печаль, ще прийдуть нащадки
Вклонитись священним могилам батьків.
Ф. М. КВАША, м. Хорол
