Щоденно по телебаченню, радіо, з газет, інтернет-видань ми дізнаємося про новини – хороші й не дуже, веселі й сумні. Повідомляють їх нам журналісти – люди, яким доля не дарує спокою. Пішки, на попутці, якщо немає свого чи службового транспорту, вони спішать в епіцентр біди або туди, де співвітчизники творять добрі справи. Не рахуючись із часом, не шкодуючи здоров’я, іноді ризикуючи життям, спішать розповісти про події, нові звершення й відкриття, прийти на допомогу людям зовсім до цього не знайомим.
Про одного з них – колегу, з великим досвідом журналіста із Семенівки Валерія Андрійовича Зінченка йдеться у цій розповіді.
Через тяжкі поранення його батька, Андрія Олександровича, демобілізували з фронту Другої світової війни на початку 45-го року. Повернувся сам, а син Микола, командир взводу, старший лейтенант, загинув в Астрахані. Семенівці відразу обрали фронтовика своїм селищним головою, бо ще до війни знали його як активного борця за нову владу. Та й ордени і медалі на його грудях засвідчували бойову звитягу і мужність земляка. Про хоробрість і відвагу досвідченого командира на фронті, майора А. О. Зінченка писав у своїх мемуарах і маршал І. Х Баграмян, у штабі якого той служив. Мати, Одарка Антонівна, брала активну участь у відбудові Семенівки.
У перший повоєнний рік у них народився Валерій. Батька свого майже не пам’ятає. Той від поранень помер, коли хлопцю було лиш 3 роки.
У 1951 році пішов до першого класу другої семенівської школи. Зі щирою вдячністю згадує мудру й терплячу першу вчительку Галину Михайлівну Миролюбову, яка навчила своїх першачків читати, писати і рахувати, думати й самостійно працювати над домашніми завданнями.
У молодших класах батькові бойові побратими і працівники райвійськкомату рекомендували хлопця на навчання у суворовське училище, але під час відбору претендентів через хворі легені не зміг пройти медичний огляд. Продовжував навчання у школі. Відмінником не був, але й не пас відстаючих. З усіх предметів найбільше любив українську мову і літературу. Улюбленими письменниками були Іван Нечуй-Левицький, Павло Грабовський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, бо в їхній творчості вбачав правдиве зображення життя, яке йому було дуже близьким і знайомим. Якось учитель літератури дав Валерію на один день книгу «Альпи», першу із трилогії Олеся Гончара «Прапороносці». Читав, не відриваючись, цілий день до темряви, а потім і всю ніч при лампі. Закінчив читати вранці, коли перші промені сонця вже розбудили природу. Його вразили висловлювання окремих героїв твору, роздуми, мудрі думки автора. Сподобалась прекрасна українська мова письменника, талановите вміння користуватися нею. Потім відшукав у бібліотеці й наступні книги трилогії. Читав усе запоєм, що з’являлося з-під пера Олеся Терентійовича, всі його нові твори. Валерія вражав не лише сюжет, а й те, якою яскравою мовою вони написані. Узяв за мету оволодіти багатством української мови якомога досконаліше. На уроках любив писати твори на вільну тему. Тут і політ думок, свобода мислення і перші зародки майбутньої журналістської творчості. Уже в шостому класі почав писати короткі замітки про своїх друзів, про школу в піонерську газету «Зірка». Брав активну участь у випуску стінгазети. Біля її свіжих номерів по кілька днів на перервах між уроками збирався чималий гурт школярів. А ще співав. Йому гарний голос, мабуть, при народженні подарувала мама. Вона сама мала неповторний чаруючий голос. Особливо Валерію вдавалась усіма відома пісня «Орльонок». Співав її у школі, у районному Будинку культури. Слова, що Орлятка в шістнадцять хлоп’ячих років ведуть на розстріл, розривали серця слухачів. Вони бурхливими оплесками дякували талановитому юному співаку за душевне виконання пісні. Неодноразово ставав переможцем районних й обласних конкурсів художньої самодіяльності. У старших класах і вже в юнацькі роки у різних концертах не раз виступав у дуеті, а то й у тріо з ровесниками Миколою Шопшею з Вереміївки та Василем Гарягою з Очеретуватого. Після вдалого виступу на заключному відбірковому конкурсі авторитетне журі під час прослуховування всім трьом рекомендувало вступати до Київської консерваторії. На той час Валерієва мама все більше і більше знемагала від важкої хвороби. Не хотів залишати стареньку самою. Микола Шопша і Василь Гаряга оволоділи вокалом у консерваторії. Микола став оперним співаком, народним артистом України, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, Василь – заслуженим артистом України, солістом Київської філармонії.
Після 9-го класу для підтримки сім’ї довелося Валерію піти працювати слюсарем на Веселоподільський цукрозавод. Атестат про середню освіту здобув у вечірній школі робітничої молоді. Щоб зміцнити стан здоров’я, у вільний від роботи час і навчання займався спортом, особливо важкою атлетикою. Натренувавшись, невдовзі став спортсменом-розрядником, а далі захопився ще й боксом. Та так, що коли його тренер виїхав із Семенівки, замінив його в спортивному залі, тренував майже 80 юнаків, частина з яких у майбутньому стали відомими боксерами.
Усі знайомі на підприємстві дивувалися його неймовірній працездатності, організованості, пунктуальності та високій відповідальності за доручену справу. Ще й встигав писати про передовиків виробництва, життя молоді на заводі в районну газету, «Зорю Полтавщини», «Молодь України», «Робітничу газету», на обласне радіо.
Під час святкування Дня преси редактор районки запросив талановитого юнака перейти в його колектив літпрацівником. Із перших днів роботи в редакції Валерій подружив із досвідченим журналістом Іваном Григоровичем Коржем. Той був кореспондентом-організатором районного радіо. Він щедро й безкорисливо ділився з ним своїм досвідом і вмінням, підказував, як краще побудувати ту чи іншу розповідь, на що звернути увагу. Навзаєм і Валерій нерідко ділився з ним інформацією для чергового випуску, опановував техніку звукозапису, навіть іноді начитував матеріали на магнітофон. Щоб отримати фах журналіста, навчався на заочному відділенні Вищої партійної школи, закінчивши її, вступив до Національної спілки журналістів. Коли Іван Григорович отримав підвищення по роботі, він запропонував Валерія Зінченка на свою посаду. Це було у серпні 1971 року. На той час усі села району були радіофіковані. На сільських клубах, Будинках культури, конторах колгоспів чи приміщеннях сільських рад встановлені гучномовці, а в кожній хаті «брехунець», так одні називали свій маленький гучномовець, демонструючи своє ставлення до відфільтрованої інформації, яку вони передавали, інші за те, що часто підводили передані прогнози погоди. Бувало під час сінозаготівлі для худоби на зиму радіо обіцяє: «встановилась суха погода», тваринники косять у покоси трави, а на ранок – дощ, і триває він днів два, що погіршує якість сіна, а то й зовсім воно псується. Або хлібороби, вірячи прогнозу, покладуть у валки пшеницю, а потім від дощу почорніють золоті колоски. Як тут від прикрощів не назвати той гучномовець «брехунцем»? Двічі на тиждень – у вівторок і п’ятницю о 6-й годині 20 хвилин – із них лунав голос Валерія Андрійовича: «Говорить Семенівка. Доброго ранку, шановні семенівці! Передаємо районні вісті». У п’ятнадцятихвилинному випуску люди дізнавалися про останні події у селах і райцентрі, які справи вирішуються в районі, про його соціально-економічний розвиток, розповіді про людей праці, їхні трудові здобутки. Звучали радіозамальовки, репортажі, інтерв’ю з передовиками виробництва, інформації про врожаї на полях, кращих комбайнерів, трактористів, водіїв, про підбиття підсумків соціалістичного змагання. Загалом розповідати було про що. У районі налічувалося 24 колгоспи, 5 радгоспів з відділками, дослідно-селекційна станція, два відгодівельні радгоспи, Веселоподільський цукрозавод, комбікормовий завод, харчосмакова фабрика, хлібоприймальне підприємство, молокозаводи, понад чотири десятки установ й організацій, що обслуговували жителів селища і району. Побувати в них із портативним магнітофоном «Репортер» на плечі Валерію Андрійовичу доводилось не просто. Виручало те, що в ту пору прийнято було на дверцятах вантажних автомобілів указувати назву господарства, яким вони належать. Він ішов на вагову цукрозаводу чи хлібоприймального підприємства, вибирав по написах необхідний колгосп чи радгосп і напрошувався у водіїв у пасажири. Коли райвиконком виділив йому мотоцикл із коляскою «Дніпро», встигав побувати за день у двох-трьох господарствах.
Його, непосидючого, веселого і компанійського журналіста, в районі знали всі – від керівників різних рангів до простих доярок і полільниць цукрових плантацій. Після зустрічей із героями передач у нього встановлювалися з ними дружні взаємини, часто навіть приходив їм на допомогу у складних життєвих ситуаціях. Плідно працював із багатьма організаціями, установами, зацікавленими радіослухачами, які радо ділилися з ним цікавими новинами, розповідали про здобутки й проблеми в різних сферах життя села. Вони допомагали отримати й оперативно подати важливу інформацію з сьогодення того чи іншого населеного пункту. Упродовж усієї роботи встановилися дружні стосунки з працівниками районного вузла зв’язку, де була обладнана радіостудія, звідки здійснювалася і трансляція передач, куди він у будь-яку погоду і за будь-яких обставин поспішав, щоб вчасно і якісно вийшла в ефір кожна передача районного радіомовлення. Усі разом святкували День радіо. У роботі йому доводилося поєднувати журналістику з якостями диктора, звукорежисера і навіть менеджера, щоб збільшити в передачах кількість реклами й привітань, займався й монтажем плівок. Щоб звучали передачі двома голосами, чоловічим і жіночим, до роботи в студії залучив свою дружину Зінаїду Іванівну.
Із дитячих років долучив до пера й мікрофона сина Сергія. У юнацькі роки він уже мав хороший досвід у підготовці для публікації матеріалів у засобах масової інформації. Коли в 1998 році Валерію Зінченку запропонували посаду головного редактора районної газети «Семенівський вісник», син зайняв його місце. Потім організаторами районного радіомовлення були фанат альпінізму, неординарна творча особистість Микола Ванжа, його естафету прийняв молодий обдарований журналіст Михайло Погрібний.
Очоливши редакційний колектив, Валерій Андрійович дбав про свіжість та актуальність у газеті. «Семенівський вісник» поступово став віддзеркалювати життя району, порушувати теми, які турбують громадян, сприяв, щоб життя їхнє ставало кращим. З’явились нові цікаві рубрики, літературні сторінки. Свіжість та актуальність у газеті швидко збільшила число її симпатиків, відтак зростав і тираж. Через два-три роки він становив 10 тисяч. Редактор уважно вибирав варіанти майбутніх матеріалів, точність слова, осмислення того чи іншого факту або явища і висновків, без яких не сформуєш громадську думку (відчувалась наука від Гончарових творів). Був віртуозом українського слова. Умів так його підібрати, так зважити в серці, пропустити через душу, а потім так до ладу припасувати на папері, що те його слово, читане, здатне викликати цілу гаму почуттів: і радість, і втіху, і захоплення, і сміх, і сум, і гнів чи розчарування. У колективі був не лише редактором, а й чуйним наставником, вихователем молодих журналістів.
Та все в житті, як і в суспільстві, змінюється. Змінюються й керівники, від яких залежить фінансування видання. Відомо ж: «хто платить, той і музику замовляє». Захотілося районному керівництву влаштувати редактором свою людину, яка б висвітлювала в газеті лише їхню позицію і діяльність. Знайшли безліч приводів тиснути на редактора, щоб той написав заяву на звільнення. І таки свого добилися. Зінченко пішов на пенсію на кілька місяців раніше строку. Призначили в колектив молоду, без досвіду й спеціальної освіти людину. Та що керівництву до того, що молода, мовляв, то не лихо, лиш би сиділа тихо. Газета різко стала втрачати свою актуальність. Через однобокість у поданні інформації звузилась тематика. Чимало працівників написали заяви про добровільне звільнення з роботи. До півтори тисячі примірників упав тираж видання.
Із сумом спостерігав усе це Валерій Андрійович і якось у розпачі майже в риму сказав: «Я помиляюсь, може, але здається мені: співати кожен може, а ось заспівувати – ні». Не пройшло й двох років, як райрада спершу припинила фінансування, а потім на своїй сесії закрила газету. Замість неї з’явились приватні газети «Вісник Семенівщини» та «Голос громади».
Валерій Зінченко вважає, що перо, яке не пише, – іржавіє. Щоб не було цього, не збавляючи творчого ритму, активно співпрацює з різними газетами України і радіо. Публікує в них свої матеріали, нариси, репортажі, гуморески. Бо ж, справді, журналістів, як і лікарів та вчителів, колишніх не буває.
Володимир ПРОНЕНКО, член Національної спілки журналістів України
