Так назвав відомий історик Ярослав Дзира унікальний документ доби Хмельниччини «Реєстр всього війська Запорозького», живої криниці переважної більшості корінних родоводів Лівобережної України.
Остаточно прізвища закріпились лише в XVIII столітті, коли була запроваджена обов’язкова військова повинність.
Величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорозької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації величезного числа козаків на Запорізькій Січі, де з’явилось безліч втікачів з усієї України. В ті часи існував звичай надавати їм нові імена, щоб втікачів не могли розлічити, розшукати їх власники. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 року, прізвища на -енко, наприклад, Андрущенко, Мироненко, Маляренко, Карпенко, Іваненко, мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. У реєстрі Київського полку 1650 року такі прізвища становлять 60% від усього кладу прізвищевих назв.
Існує легенда про те, як карти Січ Запорозьку врятували. За словами істориків, гральні карти були дуже популярними на Запоріжжі. Карти для козаків були ще одним засобом тренування реакції, швидкості вибору, адже ця гра – передусім поєдинок із великою кількістю непрогнозованих ситуацій. Гортаючи пожовклі від часу сторінки літопису Самійла Величка, я натрапив на цікавий, маловідомий для широкого загалу цікавий факт. У Різдвяну ніч 1674 року 15 тисяч татар і яничарів підступили до Запорозької Січі. Частина війська вже пробиралася до куренів, багато з яких на свято спорожніли. В цей час на двір у потребі вийшов козак. Побачивши непроханих гостей, він побіг до побратимів, які різалися в карти. Величко стверджує, що невеликій купці козаків тоді вдалося врятувати Січ. Козаки були в специфічному психологічному стані – готові до поєдинку. Вони блискавично перейшли від картярської сутички до реальної.
Те, що карти були поширені у козаків, свідчать і козацькі прізвища. Наприклад, Чирвенко – від назви масті, Нижниченко – від нижника, староукраїнської назви валета.
Отже, козацький «Реєстр» – це унікальне статистичне джерело етнічного складу населення України середини XVIII ст. Цей унікальний документ створено козацьким урядом Богдана Хмельницького восени 1649 року. Обсягом 359 сторінок стоять підписи видатних державних діячів того часу – Гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Війська Запорізького Івана Виговського. Козацькі писарі не з пам’яті чи з паперів, а безпосередньо на місцях, із народних уст, занотували понад 40 тисяч чоловічих національних імен та майже стільки ж прізвищ, прізвиськ, своєрідних барвистих, що, відстоявши у часі, існували вже дуже давно і передавались за старим народним звичаєм із покоління в покоління. Козацький «Реєстр» також містить поіменні списки українських сотень і полків, а також інформацію щодо стародавніх міст і сіл, де народились і жили козацькі лицарі та їхні предки.
Серед величезної кількості імен, знаходимо надзвичайно поширене в минулому сторіччі – Гриць – сьогодні забуте серед багатьох брендових імен. А от раніше, давайте краще пригадаємо разом: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Ішов Гриць з вечорниць», «Грицю, Грицю, до роботи!, а «Гриць у відповідь – «Не хочу! В мене порвані чоботи...». Це було найпопулярніше чоловіче парубоцьке ім’я в українських народних піснях. Популярність його була настільки велика, що воно навіть стало загальним іменем українців.
Так відомий державний та військовий діяч Речі Посполитої кінця XVI ст. – початку XVII ст., коронний гетьман Станіслав Жолкевський презирливо називав козаків «грицями». «Не хочу з грицями воювати, нехай їдуть до ріллі або свині пасти», – повторював пан Станіслав, не бажаючи мати козаків союзниками в кампанії 1620 року проти турків, в якій і наклав головою.
Перегорнемо унікальний документ доби Хмельниччини – козацький Реєстр 1649 року. Тоді у серпні козацько-татарські загони блокували у фортеці Збараж (тепер Тернопільська обл.) значні польські з’єднання, на допомогу яким поспішав сам, півроку як обраний, король Ян Каземир. Вдалим зустрічним маневром Богдан Хмельницький оточив під Зборовом і «рятувальників». Йшло до того, що полону не уникнув би й сам король, але поляків від повного розгрому врятували союзники козаків – татари.
Іслам Гірей вивів з бою своїх джигітів і, відробляючи польський хабар, наполіг на переговорах. Хмельницький скорився (а може й того хотів), підписавши 18 серпня 1649 року під Зборовом мир, одним із перших пунктів якого був дозвіл гетьману мати сорокатисячне військо. Списки сотенні та полкові канцелярії склали швидко, і вже 16 жовтня всі 37745 імен та прізвищ були переписані вправною рукою генерального писаря Івана Остафієвича Виговського.
Оправлену в палітурку з червоної шкіри рукописну книгу «Реєстра всего войска перегляду споряженого» восени того ж 1649 року козацька депутація передала для затвердження. Але на початку 1651 року війна розбурхалась знову, тож зборівські статті скасувалися, а червона сап’янова тека лягла на архівні полиці. Влітку 1842 року (майже через 200 літ!) історик Осип Бодянський, приятель Тараса Григоровича Шевченка, побачив у Варшаві, в колекції відомого письменника, любителя старовини Андрія Яковича Стороженка «Реєстри», які 1874 року були опубліковані у другій та третій книгах «Чтений в императорском обществе истории и древностей», ставши доступним та безцінним джерелом для широкого кола дослідників. Принагідно сказати, що «Реєстри» з ґрунтовними коментарями були перевидані 1995 року зусиллями науковців Інституту української археографії та джерелознавства, зовсім не схожі на пущені в обіг того ж року якоюсь комерційною «конторою».
Мало кому відомо, як носив козак сережку у вусі – не просто так: якщо козак носив сережку у лівому вусі, це означало, що козак – останній син у своєї матері. Якщо у правому – останній чоловік у роду. Якщо в обидва вухах – єдина дитина в сім’ї.
Реєстр 1649 року – це не просто список людей чоловічої статі. Це поіменний перелік національної еліти,звитяжної, героїчної доби, це персоніфікована народна маса – рушійна сила, що творила історію.
Цікава, не суха, статистика, а розмаїття варіантів імен по козацьких полках і сотнях. Землі Війська Запорізького для здійснення гетьманської влади на місцях були поділені на області, які мали назву полків. 1648 року у Війську Запорозькому було утворено двадцять п’ять таких полків. За браком часу перелічувати їх не доречно. Нагадаємо лише полки, утворені на Полтавщині: Гадяцький, Лубенський, Миргородський, Полтавський.
Уся площа Війська Запорізького становила біля 117 тис. кв. км, Миргородський полк – один із найстаріших. До полку було вписано під час складання Реєстру 3009 козаків, що становило 7,43 відсотки всього складу Реєстру. До речі, Миргородський полк був найчисельнішим в Україні Лівобережній і четвертим за кількістю усіх полків. Він був більшим за середній полк. До полку було включено частину скасованого Лубенського полку, полковником якого в Реєстрі названо Матвія Гладкого (1649-1652 р.р.) Був страчений 1652 року за участь у протигетьманській змові.
Миргородський полк простягався з півночі на південь приблизно на 150 км. Від середньої течії річки Хорол (правого допливу Псла) на півдні, далі на північ вздовж р. Сула (північного допливу Дніпра), на північ від впадіння в нього Хоролу. Площа полку становила близько 7000 кв. км, його землі розміщувалися у межиріччі Сули і Псла, в межах теперішніх Недригалівського, Роменського районів Сумської області та меншої частини Великобагачанського, Лохвицького, частини Лубенського, Миргородського, Хорольського районів Полтавської області. Все населення Війська Запорозького становило близько 2 мільйонів осіб.
Для порівняння: Полтавська область займає площу – 28,8 тис. кв. км, кількість населення – 1438,9 тис. осіб. Колишній Семенівський район займав площу 1,28 тис. кв. км, зількість населення становила 25,8 тис. чол.
Перераховувати кожного Гриця – справа не вдячна. Досить встановити пропорцію імені до загальної кількості козаків у декількох сотнях різних полків. Наприклад, Іванів – 18 (9,1%). Лідирують Івани в Золотоніській сотні – 14 (8,2%), Василів – 10 (5,9%), Федорів – 9 (5,3%) і т.д.
Та цікавою є не суха статистика, а розмаїття варіантів імені Григорій. Писарчуки 1649 року до Реєстру заносили всі варіанти, чим робили козацьку масу живою, неодноманітною, індивідуальною. У кожному проявилися характер, темперамент самого козака, ставлення до нього оточення, зовнішність.
Інколи можна почути, що козацький характер в українців у крові. Та хто знає, які ж вони були насправді – козаки?! І чи існує справді той природний зв’язок, який переходить із покоління в покоління, дозволяючи стверджувати, що таке унікальне історичне явище могло народитись і проіснувати кілька століть поспіль тільки тут в Україні?
Кожне століття, кожне покоління залишало свій слід в історії, але з плином часу історичне полотно тьмяніє, адже прийдешні покоління все менше і менше згадують свій родовід, сиву давнину, ті події, які давно відшуміли за вітрилами історії. Коріння роду – коріння народу, це ті попередні покоління, чиї життя та діяльність становлять суть історії і закладають основу сьогодення.
Влучно, дотепно, вірно, і, навіть, геніально висловився з цього приводу наш відомий світові земляк, письменник, родом із Заїчинців Валентин Чемерис: «А будемо ми пам’ятати тих, хто був до нас, пам’ятатимуть і нас – наші діти, онуки, правнуки і праправнуки і ланцюг роду ніколи не загубиться в пітьмі історії і ми знатимемо, хто ми і хто нас породив і нам життя в білому світі дав і край наш, Батьківщину нашу звану Україною, нам у вічний спадок передав».
Гей, Січ іде,
Красен так цвіте
Кому прикре наше діло,
Нам воно святе.
Гей, Січ іде,
Мов бджола гуде,
Разом руки, разом серця
То гаразд буде.
Гей, Січ іде,
Топірцями брень!
Кому люба чорна пітьма
А нам ясний день!
Гей, Січ іде,
Підківками брязь!
В нашій хаті наша воля,
А всім зайдам зась!
Валерій ЗІНЧЕНКО
