Кожна родина, кожне поселення, має свою неповторну історію і свою особливу культуру, котрі заслуговують на повагу, на увічнення у пам’яті нащадків і визначають їх майбутнє.
Мудрі слова українського генія Тараса Григоровича Шевченка –
Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні –
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.Сам Бог витає над селом.
Семенівська земля – край наших пращурів відважних козаків, край мужніх воїнів, визначних діячів української культури, край наших батьків, нас і наступних поколінь. Кожне століття, кожне покоління залишало свій слід в історії. Але з плином часу історичне полотно старіє, адже прийдешні покоління, на превеликий жаль, все менше і менше згадують свій родовід, де і коли народилися, місце і назву села, чи селища, де зробили свої перші кроки, сиву давнину і ті події, які відшуміли за вітрами історії. Тож літопис нашого краю, суперечливе сьогодення, а майбутнє вже будемо творити і писати разом. Сьогодні на черзі розповідь про села Тройняки і Карпиха.
Село Тройняки колишньої Заїчинської сільської ради. Природа щедро наділила село: лісом, річкою, гаями, ярами, долинами, сіножаттями. Це один з неповторно красивих закутів нашого краю. Недаремно влітку особливо, та і протягом усього року тут людно. З усіх-усюд приїздять сюди, щоб відпочити, подихати свіжим повітрям, зварити юшку, з’їсти шашлика, вполювати дичини.
Так влаштована людина, вона не може жити без сакрального простору. Це її внутрішня гармонія, яка наповнює життя сенсом, а душу – любов’ю. Гармонія твориться просто – дотиком до природи, спогадом про батьківську хату, дитинство, юність, рушничком, що хрестиком на полотні, як родинний оберіг із бабусиної скрині.
Ворушити спомини тих далеких але незабутніх років – надзвичайно цікаво. Адже це безцінне джерело мудрості й знань.
Своїм корінням село Тройняки сягає у сиву давнину XVII століття, засноване у 1750 році. Історія його назви сумна й драматична. У місцевих поміщиків Родзянків служила кухаркою, маючи до цього неабиякий хист, дуже красива, розумна дівчина. Готувала вона страви до панського столу, численних прийомів, гулянок, святкових бенкетів, на так званій «Білій кухні». Звали її Лукерією. Один з панських синів, вродливий юнак, закохався в неї до безтями. Дівчина відповіла взаємністю. Панич не зважаючи на сувору заборону батьків, вирішив одружитися з Лукерією. Але про весілля панича із знатного роду з простою кухаркою не могло бути й мови. Але люблячі серця нехтуючи забороною, продовжували таємно зустрічатися. Незабаром Луша завагітніла. Панич упавши перед батьками на коліна, почав благати благословення на шлюб. Розлючений батько вигнав сина, наказавши слугам сховати дівчину подалі від сторонніх очей.
На місці сьогоденних Тройняків у ту пору було багато островів з густими заростями очерету та болотної рослинності, а місцевістю панували води швидкоплинної красуні річки Хорол.
На один із таких островів ретиві слуги човном за наказом Родзянка усіх селян, які не виконували панських наказів. Це були так звані «виселки». Глупої дощової ночі слуги переправили вагітну Лушу на острів, збудувавши землянку для житла. Спеціально визначені особи, доставляли сюди продукти харчування. Панич збившись з ніг, вдень і вночі шукав кохану. А всі, хто знав місце знаходження Луші, мовчали під загрозою смерті. А Луша тим часом, народила в землянці трьох хлопчиків – близнят. Про це доповіли Родзянку, він наказав забрати близнят, а матір – вбити. Наказ негайно було виконано. Через деякий час, стало відомо про місце поховання Лукерії. Ця місцевість звалася «Лушкина могила» і знаходилася вона на шляху Бакумівка-Ялосовецьке. За панським наказом могилу розгорнули, а землю – переорали. Ось так і виникла назва села Тройняки, від народження тройнят-близнюків. Подальша доля, яких, як і панича – невідома.
Невелике село Карпиха розкинуло свої володіння від кордону сусіднього Хорольського району, і зовсім поруч – за 4 км від нашого селища. Село навпіл розділяє асфальтована дорога, на дві вулиці. Станом на 1 січня 2025 року в селі проживало 108 мешканців, тоді як у 60-80 роки минулого століття їх налічувалося 342. Навколо села простяглися поля Веселоподільської дослідно-селекційної станції. Багато мешканців Карпихи, не одне покоління, працювали робітниками селекстанції, колишньому Веселоподільському цукрозаводі і Семенівському відділку радгоспу цукрокомбінату та підприємствах, установах і організаціях райцентру.
Щоб написати історію двох сіл, Тройняків і Карпихи, я довго збирав із різних джерел, як кажуть «по краплині» інформацію. Я зустрічався із старожилами, їх родичами, тобто клопоту було багато, адже 80% українців не цікавляться історією нашого роду. Тож, ймовірно, село Карпиха було засноване у XVIII столітті. Одне заможне, в літах, бездітне подружжя невідомо звідки подорожувало нашим краєм, можливо в пошуках кращої долі. Діда звали Карпо, а бабусю – Карпилиха. Їм сподобалося це місце, і дід Карпо придбав кілька десятин родючого чорнозему (міра земельної площі, яка становить 1,0925 га, у зв’язку із запровадженням у 1918 році метричної системи мір, десятина поступово вийшла з ужитку). У одного з багатьох синів місцевого поміщика Родзянка і зібравши все необхідне для будівництва добротного будинку із усіма господарськими приміщеннями і найнявши бригаду будівельників, розпочав роботи. Дід Карпо був щедрим, не торгувався, тому все будувалося, як кажуть, швидко, вміло, добротно і красиво. На осінь і входини відгуляли. Із приходом тепла, до садиби діда Карпа вже не було відбою від так званих підсусідок. Це незаможне сільське населення в XVI-XVIII століттях до якого належали особи, що не мали власного житла і господарства, а на певних умовах оселялися в чужих дворах заможних селян-землевласників з правом обробітку частини навколишніх земель.
Поступово садиба діда Карпа почала, як на дріжджах, обростати хатами-мазанками з глиняними долівками, дахом вкритим очеретом і соломою, де жили селяни. З’явилися перші вулиці і дід Карпо подумав про назву свого поселення. Зібравши селян на сходку, повідомив новину. Пропозицій було багато, але дід Карпо і бабуся Карпилиха одобрили ту, яка їм найбільше сподобалась – Карпиха. Так і було записано назву села у відповідних на той час документах.
Річка Крива Руда протікала майже всіма населеними пунктами району. Вона несла свої води через Липняги, Богданівку. Тут вона ніби перепочивала від постійної втоми в так званому живописному угідді під назвою Гавено, між Липнягами і Богданівкою. Це величезне рукотворне озеро, залишки якого існують і сьогодні. Чому рукотворне, а не природне? У Богданівці знаходився маєток відомої поміщиці Ладигіної. Як і кожні вельможі, вона відзначалася норовистим характером, не терпіла, якщо хтось із поміщиків мав щось незвичайне, про яке ходили легенди. Тож і вирішила вона втерти носа нашій місцевій знаті. Зібравши селян, вона примусила викопати вручну 4-гектарне озеро за кілька метрів від свого маєтку. Викопати у вигляді Хреста Господнього. Це місце добре помітно із космічних супутників, розповідали працівники Липнягівської і Богданівської сільських рад, коли вимірювали межі земельних наділів, кадастрів з великою точністю.
Гавено було гордістю Ладигіної, адже тут було з весни до пізньої осені багато всілякої водоплавної птиці, навколо озера у штучному лісі водилася всіляка фауна, зайці, дикі кози, кабани, лосі. Величезні запаси риби йшло сюди на нерест. Ондатри, бобри, нутрії масово заселяли озеро.
Озеро розливалося при весняних паводках на 40 га поповнюючи водою навколишні озера Бугайове, Липняги та інші. Затопляло багато сл. Хорольського району.
Правдивість усього вищесказаного про село підтвердила Валентина Вікторівна Шопша (у дівоцтві Базавлук), як народилася в Карписі.
– Моя прабабуся Явдоха Іванівна Міхно, яка прожила на світі 98 років, часто розповідала, про те, як вона служила у діда Карпа і баби Карпилихи завідуючи панським господарством. Багато цікавих історій розповідав і її чоловік Михайло Данилових Міхно.
На нічліг, відпочити, погодувати волів і відремонтувати вози, накупити необхідних продуктів харчування на далеку дорогу, або навіть поміняти на волів, які захворіли і вибилися із сил, до діда Карпа і баби Карпилихи повертали свої фури навантажені сіллю чумаки. Про їх приїзд повідомляли заздалегідь і купити біле золото, як оцінювали тоді сіль збиралося з усіх-усюд багато люду. Була ціла чумацька вулиця в Карписі, з криницями чистої джерельної води.
У Карписі народився відомий журналіст, мій друг у шкільні і студентські роки, колишній генеральний директор ТРК «Лтава» Микола Іванович Ляпаненко. Він написав кілька чудових віршів і пісень про своєрідне село.
Гордістю села є його мешканці, колишні славні механізатори, трактористи, водії, комбайнери дослідно-селекційної станції. Знатний кукурудзовод Полтавщини – Микола Самійлович Кулик. Василь Петрович Симоненко, самоучка, опанував всю сільськогосподарську техніку і знаряддя. Андрій Іванович Близнюк, передовик виробництва. Василь Федорович Волошин, відомий коваль, бригадир тракторної бригади селекстанції.
Колективом і дирекцією Веселоподільської дослідно-селекційної станції зроблено дуже хорошу справу: створено музей трудової і бойової слави, де чільне місце займає рукописна книга трудових звершень робітників і ратні подвиги учасників Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. На її сторінки внесено багато імен мешканців села Карпиха.
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
