Жодна праця не потребує такої самовіддачі, поваги й любові до дітей, як учительська. Вчити й водночас самому щодня вчитися, знаходячи романтику в буденності, випромінювати тепло навіть тоді, коли в душі холодна й промокла осінь. Залишатися молодим, хоч сивина вже сріблить скроні. Бути неспокійним до несправедливості, до байдужості – й водночас зберігати любов до тих, хто приносить чимало клопотів, а часом і болю. Вміти вміщати в серці і радість, і смуток, залишаючись невтомною, щедрою, мудрою людиною.
Таким є життєве кредо людей, про яких хочеться говорити з особливою пошаною. Це добре знані й глибоко поважні у Веселому Подолі Микола Петрович і Лідія Іванівна Забари.
«Щасливий той, кому Бог послав справжнього Вчителя – здібного, мудрого Педагога з великої літери. Для мене таким був Микола Петрович Забара – вчитель фізкультури. Професіонал із великої букви, він присвятив життя улюбленій справі, сіяв розумне, добре, вічне – немов добірне зерно в родючий чорнозем, яке щороку давало рясні врожаї. Вимогливий і принциповий, але водночас добрий і турботливий, він ніколи не залишав учня наодинці з труднощами. Його уроки – кожен як окрема подія: яскраві, цікаві, не схожі один на одного. Він не просто викладав фізичну культуру – він формував нас як особистостей, навчав духовності й культури. Саме завдяки йому я обрала професію вчителя фізичного виховання. Сьогодні я – старший викладач кафедри фізичного виховання і спорту Полтавської політехніки імені Юрія Кондратюка, пишу дисертацію, займаюся тенісом і дзюдо. І в усьому цьому – глибока заслуга Миколи Петровича Забари», – розповідає його колишня учениця, випускниця Веселоподільської школи Тетяна Йопа.
Учні Миколи Петровича не просто пройшли його уроки – вони наслідували його приклад, обравши ту саму професію. Серед них – Олег Худько, Інна Череватенко, Олег Смільський, Василь Гладир та інші. Це – найвища оцінка вчителя, коли його учні продовжують його справу. Бо кожен педагог мріє повторитися в своїх вихованцях.
Василь Сухомлинський, великий український педагог, казав: «Усе, що ми називаємо вихованням – це велика творчість повторення себе в людях». Його слова стали крилатими, бо за ними – глибока правда. Праці Сухомлинського перекладені 50 мовами світу, загальний наклад – понад 15 мільйонів примірників. Особливо глибоко його ідеї прижилися в Китаї, де без складання іспиту за книжкою «Сто порад учителю» диплом про закінчення педагогічного закладу не видають. До речі, саме китайці профінансували встановлення пам’ятника Сухомлинському в Києві.
Гідно повторитися в душах учнів здатен лише той, у кого серце палає творчістю, хто щиро любить дітей і безмежно відданий своїй справі. Коли ти торкаєшся дитячої душі – вона пам’ятає це все життя. Ці слова – дороговказ для всіх, хто виховує молоде покоління: постійно зростати у фаховому рівні, плекати культуру, проявляти активну життєву позицію.
Кожен, хто переступає поріг Веселоподільського ліцею Семенівської селищної ради, мимоволі зупиняє погляд на вітрині спортивних трофеїв: понад 100 кубків, медалей, грамот і дипломів! Це результат участі учнів у спартакіадах, турнірах, олімпіадах. Недарма саме Веселий Поділ славиться великою кількістю вчителів різних предметів – особливо фізичної культури.
Микола Петрович Забара – єдиний учитель з громади, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України. «За вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної освіти, плідну науково-педагогічну діяльність, впровадження новітніх технологій в організацію навчального процесу» – читаємо в документі, підписаному Володимиром Гройсманом 5 липня 2015 року. Він має також дві грамоти Полтавської обласної ради (2018 і 2024 рр.), численні подяки, дипломи та почесне звання «Учитель-методист». Студентські роки Миколи Петровича були бурхливими й плідними – він навчався в Черкаському педагогічному інституті. Службу проходив у прикордонних військах у Бресті (1977-1979), обіймав посаду старшини – заступника командира бойового підрозділу.
Де ж і коли народився Микола Петрович Забара? 24 жовтня 1959 року в райському закуті нашого Семенівського краю, селі Тройняки. Про село ходять легенди. Сама історія села і його назва – драматичні (про що я розповідав у минулому випуску нашого часопису «Вісник Семенівщини»).
Родина Забари веде свій рід із сивої давнини. Саме прізвище – яскравий приклад козацького найменування. Коли козак запізнювався, його могли наректи «Забарою». У реєстрах Запорозької Січі таких прикметних прізвищ було багато: Близнюк, Ковтун, Сирота, Пузирь, Трегубенко. Так з’являлася народна історія, вплетена в долі й характер українців.
Батьки Миколи Петровича – Петро Демидович і Варвара Дмитрівна – працювали на Веселоподільській дослідно-селекційній станції. Батько – в агровідділі, згодом став завідувачем току, куди звозили всі врожаї з полів господарства. Мати, родом із Вереміївки, працювала бухгалтером того ж господарства.
Дід Демид, ім’я якого має справжнє козацьке звучання, усе життя був бригадиром городньої бригади. Щороку він збирав рекордні врожаї на полях колгоспу ім. Петровського. Бабуся Марина вправно вела велике домашнє господарство.
Нерозлучними друзями дитинства Миколи були Анатолій Смага, Василь Буланний, Володимир Омельченко та Володимир Семенюта. Влітку він організовував у селі запеклі футбольні турніри. Змагалися команди «Хутір» (старе поселення села), «Село» (Тройняки) та «Пісок» (хлопці, які мешкали біля лісу). Микола разом із ровесниками також активно долучалися до висаджування лісового масиву, який і досі є гордістю та окрасою села.
У дощову пору ремонтували мопеди й велосипеди, а щойно прояснювалося – знову грали у футбол до самісінької ночі, при світлі місяця. Всі з нетерпінням чекали зими, адже тоді в селі щороку заливали каток із хокейним полем. Микола Петрович досі зберігає блокнот із турнірними таблицями та результатами матчів. Навіть коли мороз сягав -30°C, навчання у школах припинялося, та на катку було велелюдно. Верхній одяг скидали на снігові кучугури, ковзани – «снігурі» – міцно прив’язували до взуття, і під гучні вигуки вболівальників розпочиналася гра. Ключки добували у лісосмугах, а шайбами ставали порожні консервні банки. Особливою подією стало те, коли капітан найкращої команди – Микола Забара – отримав у подарунок із Києва справжні «канадки» і хокейну ключку.
Освіту здобував у двох школах: 8 класів – у Вереміївській, 9-10 – у Веселоподільській середній школі, яку успішно закінчив у 1977 році. Про Миколу Петровича Забару можна сказати ще чимало добрих і теплих слів – це людина, яка постійно генерує ідеї й утілює їх у добрі справи. А далі – про Лідію Іванівну.
Кохання – це не просто слова. Це ті миті, коли дивишся в очі людини – і весь світ зникає, залишаєтесь лише ви вдвох. Любити – не шукати ідеального, а бачити весь світ в одній людині. І коли знаходиш своє – іншого й не треба.
– А Ви що скажете, Миколо Петровичу?
– Тільки так. Вашими устами, глаголить істина. Так воно і було, і є нині.
– Якщо Ви так упевнено відповіли, тоді скажіть: де, коли і як Ви познайомилися зі своєю дружиною?
– Кохання – це коли двоє зустрічаються випадково, а виявляється, що чекали одне одного все життя. Це сталося 1976 року. Мій друг Володимир Омельченко потребував терміново комсомольську характеристику. А Ліда була секретарем шкільної комсомольської організації. Було надвечір’я недільного дня, і ми пішли до неї додому. Вона пригостила нас чаєм. Володя пішов із характеристикою, а я залишився. Говорили про все – і смішне, і серйозне. І я зрозумів: ось воно, моє щастя. Ми покохали одне одного і вже 44 роки живемо в мирі та злагоді.
Лідія Іванівна народилася 6 травня 1960 року в далекому Киргизстані. Її родину по лінії матері з Миргородщини було вислано до Сибіру. У ті роки життя мільйонів вирішувалося одним підписом «вождя народів» Йосипа Сталіна. Українців, особливо тих, хто не корився режиму, чекала висилка або ще гірша доля. Та українці завжди знаходили спосіб вижити. Кажуть: навіть у Сибірі українець знайде картоплину, капустину й шматок сала, щоб зварити борщ – на зло всім смертям.
Іван Васильович і Катерина Михайлівна Тарани пережили війну, службу в геологорозвідувальних військах Киргизії, заслання, і, врешті, повернулися додому – в рідний Веселий Поділ. Тут, на старому прадідівському подвір’ї, звели хату й розпочали нове життя. Їхні діти отримали хорошу освіту: Василь став фізруком у школі, Євген працював у колгоспі ім. Мічуріна й займався спортом, а Ліда обрала свій шлях у педагогіці.
Першого вересня 1967 року Ліда Таран вперше переступила поріг новозбудованої Веселоподільської середньої школи. Її першою вчителькою була Валентина Федорівна Мазанько, а класним керівником – мудра й вимоглива Галина Іванівна Старченко. Саме вона стала тією людиною, яка надихнула Ліду на вчительську професію.
– Нам заздрили, – згадує Лідія Іванівна. – Батьки казали: «Вам пощастило мати таку вчительку». Галина Іванівна справді була педагогом від Бога. Без панібратства, по-дорослому з нами розмовляла. Була серйозною, вимогливою, але справедливою. Її слова запам’яталися на все життя: «Гарний почерк – ознака поваги до того, хто читатиме». І вона завжди хвалила навіть за маленький прогрес, підбадьорювала кожного.
Спілкуватися з Лідією Іванівною – легко й натхненно. Вона має феноменальну пам’ять, чудову дикцію, сильний голос, який чутно в будь-якому куточку аудиторії. Її слухати – одне задоволення.
Говоримо з нею про помилки і їх наслідки, актуальне в учительській практиці. І Ліда Іванівна видає незаперечний аргумент: «якщо взяти нижній ґудзик сорочки, застебнути не правильно, то і всі останні ґудзики будуть застебнуті не правильно. У житті буває дуже багато помилок, котрі самі по собі не помилки, а наслідки першого ґудзика застебнутого не правильно».
Далі спілкуємось вкотре про Тройняки, маму батьківщину Миколи Петровича: «А Ви знаєте, що в цьому селі була незвичайної краси церква? Вона була викладена з каменю, це дуже рідкісне явище. Адже всі церкви, а вони на той час будувалися за часту майже в кожному селі, були дерев’яними. Стояла на високому пагорбі, повернута до сходу сонця. І з першими його променями, грала позолотою. Мелодійність її дзвонів було чути до десятки кілометрів. Внутрішнє її оздоблення, особливо, вівтар були вражаючими. Звалася церква – Петропавлівською. На всі церковні свята, особливо на Храм, а це саме в той день було відкрито в селі церкву, з’їжджалося такого люду. Обвінчатися в цьому храмі Божому, або провести обряд хрещення, було знаменною подією. Коли ми створювали в школі музей то знайшли дуже рідкісний експонат – грамоту церковної єпархії датованої 1902 роком, 12 липня, коли було відкрито новозбудований храм Божий у невеличкому селі Тройняки. Моя прабабуся Марія Андріївна Таран прожила 102 роки, померла у 1972 році. Мала чудову пам’ять і прекрасний зір. Пригадую один цікавий епізод. Я сиджу за столом і вчу напам’ять заданий вірш Пушкіна. Прабабуня підійшла тихенько, стоїть позаду, слухає уважно. Поглянула уважно через моє плече на фото Пушкіна і каже: «А я цього дядька кучерявого бачила у нас у Веселому Подолі – до Родзянків приїздив, паничів. Одягнутий був у кацавейку. Такий собі дорожній плащ». Коли, в студентські роки, а я навчалася на філологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка, готуючи реферат, знайшла в бібліотеці матеріали про перебування Пушкіна у Веселому Подолі і там дійсно згадувався цей плащ».
«Я Глібова малого бачила, –продовжує розповідь прабабуся. – У них був дуже розкішний сад і парк з тінистими алеями, квітів дуже багато красивих. Малий Леонід заховається в кущах, а мати бігає і шукає його. Сільським дітям паничі не дозволяли гуляти в саду».
Шкільні роки у Ліди були надзвичайно плідними і корисними, що склало основу, сенс її життя і вплинуло на вибір майбутньої професії. Вона хотіла бути лікарем, багато читала про людей у білих халатах. Була надзвичайно активною. Секретарем численної шкільної комсомольської організації і головою ради дружини шкільної піонерії.
Після 9 класу Ліда Іванівна два місяці Працювала вихователькою чудового дитячого садочка у місцевому колгоспі ім. Мічуріна, на період коли вихователі відбували відпустки. Така ж невичерпна енергія була в неї і в студентські роки. Отримавши диплом філолога, певний проміжок часу працювала в рідній школі по обраній у виші спеціальності. А потім, 21 рік, беззмінно заступником директора з навчальної роботи Веселоподільської загальноосвітньої школи.
«Через наше життя проходить безліч людей. Але залишаються лише тільки ті, що в чиїх очах ти бачиш свою власну душу, – каже директорка Веселоподільського ліцею Наталія Сергіївна Іванина. За час роботи в школі такою людиною для мене була Лідія Іванівна Забара. Про неї у мене найкращі спогади. ЇЇ любили і поважали в педагогічному, учнівському, колективах. Здібний педагог, відмінний організатор всіх шкільних справ. Доброзичлива, щира, відверта. Таких людей мало, особливо, сьогодні».
Цікавимося, якої ж думки авторитетна людина, обізнана у всіх тонкощах педагогічної справи, начальник відділу освіти, сім’ї, молоді та спорту Семенівської селищної ради Наталія Миколаївна Петухова: «Якнайкращої думки! У всіх відношеннях! Микола Петрович і Ліда Іванівна – це гордість всього педагогічного колективу Семенівщини. Подружжя – уособлення еталону справжніх вчителів, вихователів, наставників. Це гордість Веселого Подолу. Вони вписали найкращі сторінки в історію педагогічного колективу сільської школи, села, області. Їх серце віддане дітям, школі. Ними пишалася моя мама Галина Іванівна Старченко, як вчитель, класний керівник і найголовніше у виборі їх професії».
Серед багатьох професій століттями вважалися найголовнішими найпотрібнішими і найкращими професії вчителя і лікаря. Щасливе подружжя мають сина В’ячеслава, який обрав професію юриста і донечку Юлію. Мають двох славних онуків: Назар – студент коледжу, а Андрій з чотирьох років безмежно закоханий у футбол – гру справжніх чоловіків. Його ім’я відоме широкому загалу як одного з кращих голкіперів. Він єдиний серед своїх однолітків є володарем найславетнішої нагороди у футбольному світі – «Золотої рукавички воротаря». І це дійсно так. Це справжній найрезультативніший гравець. Такої ж думки всі найпрестижніші тренери. Це талант найвищої проби, майбутня зірка українського футболу. Він навчається в Полтавському спортивному ліцеї. Результативно виступає в багатьох футбольних матчах його ровесників за кордоном.
Ліда Іванівна і Микола Петрович відзначаються високою ерудицією й активною громадською позицією. Вони повсякчас переймаються чужими клопотами, хоча і своїх мають щодня предостатньо. Вони дійсно дивують інколи оточуючих своїм душевним багатством, не вичерпаною енергією і великим бажанням творити добро віддаючи іншим безкорисно по частинці свої серця. Які завжди наповнені співчуттям, добротою, привітністю і любов’ю!
Ліда Іванівна як святиню, як дороговказ, як талісман пронесла напутні слова прабабусі Марії слова сказані нею: «Ти Лідія і твоє ім’я означає та, що походить із Лілії, землі мудрості, гідності та сили». Ти жінка з характером. ти не з тих людей хто йде за натовпом. Твоя дорога – особлива, іноді складна, але завжди твоя. У тобі є глибинка яка далеко не кожному під силу, і сила, яку ти сама не завжди помічаєш. Ти – Лідія і ти опора, на тебе можна обіпертись душею. Твої слова лікують, твої обійми заспокоюють а твоя присутність додає впевненості. Ти – Лідія і ти витонченість і принциповість, ти вмієш бути ніжною, жіночною, але якщо хтось порушує межі, ти чітко даєш це зрозуміти. Ти Лідія і ти – натхнення. Лідії не грають ролей, вони живуть щиро, і саме тому хочеться бути поруч слухати, вчитися у тебе. Ти – Лідія, і в тому вже є краса, мудрість і сила, про які варто говорити вголос. Ти – Лідія і ти одна з тих жінок якими милуються і якими захоплюються. Ти – Лідія, і ти найкраща!» А від себе до всього сказаного хочу особисто додати:
Просто є люди, яким цікаво,
З якими солодка без цукру кава,
З якими легка і проста розмова,
І все зрозуміло з першого слова.
Просто, є люди, з якими тепло,
Душевно, щиро, навіть дотепно,
Неначе світло в кишенях тримають.
А коли треба, ним обіймають,
Просто є люди, яких небагато,
Що навколо себе створюють свято,
Завжди надихають підносять до неба,
І в кожного є в таких людях потреба...
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
