У селі Веселий Поділ, серед зелених садів і звичних турбот, живе жінка, яка здатна перетворювати найпростіші речі на витвори мистецтва. Тетяна Ващенко – учителька української мови та літератури із 41-річним стажем, інвалід ІІ групи з дитинства, майстриня, у якої кожна робота – це подих душі.
За своє життя вона освоїла десятки технік: в’язання, вишивку, плетіння бісером, діамантову мозаїку, миловаріння, виготовлення ляльок, декоративних квітів, гіпсових фігур, солодких букетів та багато іншого. Її вироби – не просто красиві речі. Це вироби з історією, характером, глибиною. Й одна з таких історій стала містичною, ледь не пророчою...
Одна з наймасштабніших робіт Тетяни Вікторівни – величезна ікона, вишита бісером, із тисячами дрібних деталей, відточених з максимальною любов’ю та повагою. Вона готувала її довго, вкладала сили, час, душу – і згодом повезла на конкурс «Лель», що в Кривій Руді. Робота була призначена для участі у великому зібранні майстрів. Але, коли журі почало її розглядати, сталося те, чого ніхто не очікував – під склом з’явилися сльози... Не ззовні, не конденсат, а всередині, на самій іконі, між склом і зображенням, дрібними краплинами стояли сльози... Члени журі перевертали її, намагались розгледіти – але нічого не могли побачити чітко, бо краплі затуляли зображення. Ікону ніби охопила невидима печаль...
Розгублена й пригнічена, Тетяна Вікторівна не дочекалася результатів конкурсу й поїхала додому, думаючи, що втратила шанс на перемогу. Але невдовзі її сповістили: вона отримала гран-прі та перше місце. А сама ікона справила величезне враження, хоч і залишила журі з багатьма запитаннями. Однак справжній шок прийшов пізніше. Тетяна Вікторівна дізналася, що подружжя з Полтави – члени журі, які брали участь у оцінюванні, потрапили в ДТП по дорозі додому з конкурсу. І не вижили.
«Я тоді дуже злякалася... Я думала, що картина «нечиста», що треба її позбутися, і швидко її продала. А коли відкрила рамку – там не було жодної краплі. Ікона була абсолютно суха. Жодного сліду. Тоді я зрозуміла, що це був передвісник...», – коментує Тетяна Вікторівна.
Згодом, перебуваючи у храмі в Глинянах Львівської області, вона мала розмову зі священиком, якого вважають цілителем. Тетяна Вікторівна розповіла йому про ікону і почула, що цю ікону не можна було продавати. Вона дійсно «подавала знаки» – і мала залишитися в домі.
Та ця історія не про страх, вона про силу. Бо для Тетяни Ващенко мистецтво – не розвага, не прикраса буднів. Це її життя, її дихання, її спосіб спілкування зі світом. «Мені просто завжди хотілося творити щось гарне. Щоб подивився – і стало тепліше на душі», – з усмішкою каже вона.
Навіть зараз, коли зір слабшає, а втома відчувається швидше, ніж колись, вона мріє вишити картину стрічками – останню техніку, яку ще не опанувала. Бо завжди є куди рости, завжди є що створити.
Тетяну Вікторівну Ващенко знають як у громаді, так і за її межами. Її роботи – вишукані, теплі, натхненні. Її історія – приклад для молодих майстрів, учителів, і всіх, хто вірить у те, що творити можна завжди, незалежно від віку чи обставин.
Це жінка, яка несе світло. І ми пишаємся, що вона серед нас!
Ілона КРАВЧЕНКО
