Хореографка, вчителька, мама, творча душа і натхненниця десятків дітей – усе це про Олену Перлову. Освіту здобула у Кременчуцькому педагогічному училищі, спеціальність – вчитель початкових класів з додатковою кваліфікацією «керівник дитячого хореографічного колективу». У 2016 році закінчила Глухівський національний університет імені Олександра Довженка.
Заміжня, чоловік – військовослужбовець, мама двох донечок – Євочки та Богданки. Працює у Веселоподільському ліцеї та викладає хореографію у Семенівській музичній школі. Засновниця і багаторічна керівниця танцювального колективу «Фурор», який до 2022 року мав звання «зразковий». Сьогодні колектив знову посилено працює, адже нове покоління – це чистий аркуш, нова історія, нове творче перезавантаження. Її робота – це історія про любов, дисципліну, творчість і справжнє українське серце.
– Олено, розкажіть про свій шлях у танець. Із чого все почалося?
– Танці захопили мене ще в дитинстві. Я виросла у селі, де танцювальних гуртків тоді не було взагалі: ні хореографів, ні сцен, нічого. Це просто не було популярно. Але одного разу в школі з’явилася викладачка, яка організувала невеличкий гурток. І я, як тільки з’являлась можливість, бігла туди з величезним захопленням. Та згодом вона поїхала. Потім до нас у школу приїздили полтавські викладачі з бальними танцями. Але не зайшло – душа не лежала. А от коли моя однокласниця і її мама, Світлана Олександрівна Осауленко, створили дівчачий колектив «Перлинки» – я знайшла себе. Знаєте, цікаво: мого чоловіка звати Олександр Перлов, і коли я взяла його прізвище, то друзі почали називати мене знову «перлинкою». А зараз навіть моїх донечок так лагідно називають.
– Який момент Ви вважаєте переломним у Вашому захопленні танцем?
– У школі був конкурс «А я просто – українка», де кожна дівчина мала показати свої таланти. Мої батьки неймовірно мене підтримали, а тоді ще наша подруга родини і теперішня моя колега, Світлана Василівна Дяченко, пошила мені неймовірний східний костюм. Тато з мамою шукали тканину – диско, шифон – по всій області. Танок ми ставили разом із мамою. І я зайняла призове місце. Відтоді бажання танцювати лише зростало. Я брала участь у всіх шкільних виступах, тренувалась із молодшою сестрою – вона була моїм першим учнем. Жодне родинне свято не проходило без нас.
– Як Ви почали професійно займатися хореографією?
– Після 9 класу вступила до Кременчуцького педагогічного училища, на вчителя початкових класів із додатковою кваліфікацією – «керівник дитячого хореографічного колективу». Було дуже важко, бо я була аматором, а одногрупниці – профі. Але я мала ціль і величезну підтримку батьків. Ще під час навчання, у 2012 році, я створила свій перший колектив «Фурор». Спочатку це була моя сестра та її подружка. Ми займалися вдома, у квартирі батьків. Потім батьки купили мені однокімнатну – ми займались там. А тоді Валентина Миколаївна Баган запросила мене на роботу в клуб селекстанції – і діти просто повалили до мене. Було до 45 учасників, і навіть фітнес-група для дорослих!
– Що було далі? Як Ви розвивалися?
– Ми вперше поїхали до Вінниці на конкурс «Єднаємо серця» й одразу взяли призи. Потім мене запросили до Паніванівського Будинку культури. Там було до 68 дітей – шалений рух! Ми їздили на міжнародні й всеукраїнські фестивалі, найнижче місце – третє, а далі тільки перші-другі. У районі не було жодного заходу без «Фурору». Потім, за сприяння тодішньої старости І. І. Календарь, нас подали на атестацію. Ми захистили звання «Зразковий колектив», а через кілька років – повторно.
– А як поєднували роботу з материнством?
– Разом із колективом я дорослішала, виходила заміж, народжувала. Виступала навіть на останніх тижнях вагітності – боялися, що народжу прямо на сцені! Мій чоловік – величезна підтримка. Він або їздив зі мною на концерти, або залишався з дітьми. А ще у нашому колективі народжувались пари, які згодом одружувались. Це так зворушливо: коли любов до танцю переростає в любов до життя.
– Як Ви працюєте з дітьми? Що для Вас важливо у навчанні?
– Кожна дитина – це особистість. Я намагаюсь відчувати кожного: і тілобудову, і характер, і темперамент. Із молодшими граємо в музично-ритмічні ігри, які розвивають слух, ритм, координацію. Діти проявляють себе – хтось лідер, хтось артист. Зі старшими – бесіди, цілі, планування, репетиції. Я підбираю музику, яка їм близька – сучасну, трендову. Працюю терпляче, із любов’ю, але і з вимогливістю. У танцях інакше не можна.
– Як виглядає типовий урок із Вами?
– У музичній школі у мене 4 предмети: «Сучасний танець», «Класичний екзерсис», «Народно-сценічний танець», «Постановка концертних номерів». Завжди починаємо з привітання, потім – розминка, робота по діагоналі, класика, обов’язково народна хореографія, бо діти отримують свідоцтво про фах «народно-сценічного танцю». Але й сучасні тренди ми не ігноруємо – йдемо в ногу з часом.
– А виступи? Як працюєте із хвилюванням дітей?
– У нас є традиція: перед кожним виступом усі стоїмо, складаємо руки й тричі говоримо: «Головне, щоб костюмчик сидів!». Поки цього не зробимо – не починаємо! Це наше бойове гасло, яке об’єднує і заспокоює. Я завжди на сцені поруч, показую емоціями, жестами: «ти класний, ти молодець» – діти це бачать і одразу усміхаються.
– Поділіться найяскравішими спогадами.
– Їх безліч: репетиції до ночі, коли діти засинали у батьків на руках, поїздки на автобусах у села, конкурси. Пам’ятаю, як у Яремче на міжнародному конкурсі ми взяли 4 перших місця, як мами і діти зустрічали мене з пологового, а самі того дня виступали на концерті! Були вечері з дітьми у мене вдома, постановки, які ми створювали за кілька годин до виступу, і навіть історії, коли я везла дитину, яка проспала автобус – і ми доганяли всіх. А ще традиційно наш колектив ходив щедрувати й колядувати із зіркою та вертепом (до повномасштабного вторгнення). Перший раз навіть їхали на підводі, прославляючи Христа. Ці виступи стали улюбленими не лише для дітей, а й для всієї громади. Нас чекали у Вереміївці, Веселому Подолі, Паніванівці. Щороку родини з’їжджалися з різних куточків, щоб побачити цю теплу різдвяну виставу. Це була ще одна форма мистецтва – об’єднання танцю, пісні, традицій та світлої віри.
– Якою Ви бачите роль танцю для дітей сьогодні?
– Величезною. Танці – це альтернатива гаджетам, це друзі, дисципліна, культура, тіло, дух. Танці – це український дух, який ми сьогодні повинні зберегти. Це виховання сили волі, характеру, любові до краси.
– Що для Вас є найціннішим у Вашій роботі?
– Мої донечки, які танцюють поруч зі мною із самого народження. І всі мої учні, всі мої «діти». Я бачу, як вони ростуть, як змінюються, як пишаються тим, що вони українці, танцівники, – і це для мене найвищий сенс.
– Що б Ви порадили батькам, які хочуть віддати дитину на танці?
– Дитина має захотіти сама. Ваше завдання – підтримати, а не змушувати. Танці – це не просто хобі. Це фізична, моральна, творча праця. Це витрати, зусилля, час. Але воно того варте – бо результат вартує тисячі слів.
І пам’ятайте: «Головне, щоб костюмчик сидів!» Ці слова – не лише про сцену. Вони про впевненість, згуртованість і віру в себе. Як у танці, так і в житті.
Ілона КРАВЧЕНКО
