Трудівники села. Про них завжди говорять із особливою повагою. Ще б пак! Не проста і нелегка їхня праця. І все-таки вони люблять свої професії. Важко? Так. Неспокійно? Їм спокій лише сниться. Зате яке задоволення, коли результати добрі. А добрими вони бувають, якщо ти знаєш, як цього домагатися. Якщо вмієш. Якщо працюєш вдумливо, свідомо. Ні, не просто бути майстром своєї справи...
Це фото із сімейного альбому Валентини Олексіївни Вовк – кавалера орденів «Знак Пошани» і «Трудового Червоного Прапора», депутата районної ради трьох скликань. Це людина особливого характеру, витримки, працелюбності. Її життя – це доказ того, що воля і праця можуть творити чудеса...
Народилася Валентина у березні 1941 року в Донецьку. Доля закинула її родину в пошуках кращої долі за сотні кілометрів від рідного села Очеретувате. У ті краї, на будівництво вугільних шахт, їхали тисячі українців – покидали дорогі серцю міста, села, хутори. Їм обіцяли золоті гори. Тому й гнала їх мрія і думка, що доля врешті-решт буде кращою, не цуратиметься їх, адже кожна людина народжується бути щасливою...
У світі було неспокійно. Тривала Друга світова війна, яка безжально перемелювала у своїх жорнах людські життя й долі... У перші дні війни батько загинув на фронті. Залишившись без годувальника, родина повертається додому – в рідне село. У тому далекому 1948 році Валентина Вовк разом із сільськими однолітками розпочала похід у країну знань, переступивши поріг Очеретуватської восьмирічної школи. Навчання давалося легко.
«У кожної людини якась іскорка таланту криється, – розмірковувала Валентина, – тільки ж без праці, без старання не спалахне ця іскорка яскраво, треба постаратися роздмухати її».
Після отримання свідоцтва без жодної трійки, взявши розгін, успішно продовжила навчання у Семенівській середній школі №1. Після закінчення десяти класів рік працювала у місцевому колгоспі «Дружба». Така вимога була тоді запроваджена у країні для кожного випускника – рік попрацювати на виробництві.
У 1960 році беручку до роботи, кмітливу дівчину за рахунок колгоспу було направлено на навчання до Полтавського сільськогосподарського технікуму – на відділення «Агроном овочевих культур».
«У 1963 році прийшла у наше господарство випускниця Полтавського сільськогосподарського технікуму Валентина Олексіївна Вовк, – розповідає у своїх спогадах на сторінках історично-біографічної повісті «Селяни» її автор – письменник, відомий краєзнавець, голова правління колгоспу «Дружба» із багаторічним досвідом Євген Павлович Бутенко. – Їй ми доручили городню бригаду. Із того часу вона не знала спокою у своїй роботі. Настирлива, вимоглива, постійно в пошуках. Валентина із своїми дівчатами з року в рік домагалася добрих врожаїв городини. Не було такого року, щоб наші овочівники не перевиконали свого завдання по вирощуванню й продажу овочів у доведеному асортименті. Правління колгоспу за підсумками п’ятирічки представило Валентину Олексіївну Вовк до відзначення високою урядовою нагородою...»
Президія Верховної Ради СРСР указом за результатами дев’ятої п’ятирічки нагородила працівників сільського господарства, і серед десяти відзначених орденами і медалями наших трудівників була й наша колгоспниця – Орденом «Знак Пошани» (1975 рік) – Вовк Валентина Олексіївна, бригадир городньої бригади...
Багато років минуло з того часу, як прийшла Валентина Олексіївна, очоливши важливу галузь колгоспу – овочівництво. Всяке бувало. У житті як на довгій ниві. Але з врученням їй високої урядової нагороди, можливо, тоді вона зрозуміла – що знайшла те, до чого прагнула, що шукала. А вже як робота до душі – то й працювати любо-весело, як кажуть люди...
«Упродовж багатьох років, із значним перевиконанням в асортименті завдання по продажу овочів державі, серед господарств району виходила овочева бригада нашого колгоспу «Дружба», очолювана Валентиною Олексіївною Вовк», – каже Віра Марківна Селезень, у минулому головний бухгалтер колгоспу...
Це був дружній, працьовитий, згуртований колектив однодумців, який бездоганно, швидко і якісно, творчо виконував кожне слово свого бригадира – Валентини Олексіївни Вовк, яка всю себе віддавала дорученій справі. Хто ж ці люди, які сумлінно, добросовісно, кожен рухали колгоспне овочеве господарство вперед – не рік, не десять, а понад тридцять років – і, вже вийшовши, як кажуть, на заслужений відпочинок, разом зі своїм бригадиром ще невтомно працювали в овочевій бригаді? Це помічник бригадира Галина Григорівна Паталах, Катерина Андріївна Куліш, Любов Василівна Денисенко, Ольга Григорівна Юрченко, Ольга Дмитрівна Матня, Галина Дмитрівна Ярошенко, Тетяна Карпівна Бондаренко, Галина Павлівна Москаленко, Віра Павлівна Вовк; пенсіонери – Євдокія Кузьмівна Рома, Меланія Марківна Селезень, їздовий Іван Григорович Рома.
Валентина Олексіївна Вовк мала одну дуже хорошу рису – у неї була постійна хороша невдоволеність своєю роботою, бажання робити більше і краще. У 1986 році її було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Буденні щоденні клопоти... На перший погляд – це зробила героїчна людина. Бо ото ж і є справжній героїзм, справжній подвиг – протягом усього життя ні на мить не схибити зі шляху, не піддаватися слабкостям і сумнівам, не опустити рук, не розмагнітити волю і досягти мети. Та ще й вести з собою інших...
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів
