Із нагоди професійного свята я поспілкувалася зі своїм колегою по журналістському перу, головним редактором газети «Вісник Семенівщини» Михайлом Михайловичем Погрібним: про першу замітку, силу спорту, натхнення та фрази для життєвого репортажу.
Народився Михайло Погрібний у мальовничій Семенівці, закінчив місцевий НВК №1. Потім навчався в Полтавському національному технічному університеті за спеціальністю «Прикладна математика/Інформатика». У 2011 році прийшов працювати у редакцію газети «Вісник Семенівщини» фахівцем систем цифрового опрацювання інформації, а згодом став завідувачем відділу, і вже десятий рік як головний редактор. Час летить, а любов до справи лишається.
– Михайле, розкажи чи пам’ятаєш свою першу публікацію?
– Так! Це була стаття про дзюдо. Я був у шоці – перший тиждень роботи, а в газеті вже замітка з моїм підписом. Це надихає неймовірно!
– Чому саме спортивна журналістика? Що у ній чіпляє?
– Спортивна журналістика прийшла в моє життя поступово. Спочатку в нашій редакції спортивним кореспондентом працював Володимир Бордунов. Володимира Анатолійовича, на жаль, вже немає з нами, але він залишився в пам’яті Людиною з великої літери: закоханий у спорт, енергійний, з вогнем в очах, справжній репортер... Попит на спортивні огляди залишається завжди, тому довелося продовжити справу свого колеги. Згодом, після заснування редакцією офіційного сайту, випала нагода опанувати відеорепортажі, зокрема огляди спортивних подій.
Велика особливість спортивної журналістики в тому, що результати й підсумки можна публікувати, не даючи власних коментарів чи суджень, адже спорт – поза політикою... Бувають спірні моменти, але то вже на розсуд уболівальників й шанувальників спорту.
– Як відбулося далі становлення в цій сфері?
– Напевно, переломним моментом був початок співпраці з футбольним клубом «Дружба» (Очеретувате). Футбол – це спорт номер один у світі, в Україні й, зокрема, у нас на Полтавщині, тому баталії на стадіонах області завжди наповнені запеклою боротьбою, азартом і градусом емоцій. Задля цього не шкода було пожертвувати й своїм вихідним. Саме тоді й відбулося моє знайомство з обласними стадіонами, командами та провідними спорткорами з інших регіонів, із якими завжди підтримуємо зв’язок, обмінюємося досвідом, іноді обговорюємо події, жартуємо після матчів. Це своєрідна команда, яка завжди поруч, навіть на відстані. Спільне захоплення спортом нас об’єднує. А найбільше ми комунікуємо після скандальних подій, декілька з яких завдяки моїм репортажам потрапляли до обласних видань і набували масового розголосу. В результаті, недобросовісні арбітри отримували покарання. Ось така вона, сила засобів масової інформації...
Не менш цікавим був і місцевий футбол – в останню першість Семенівського району я висвітлював ігри команди «Оболонь»: той чемпіонат запам’ятався інтригою до останнього туру, «золотим матчем», що не відбувся, й особливо – навколофутбольними перипетіями... Але то вже інша історія!
Сьогодні в тренді – спортивна медійність. Більшість колективів, що з’являються на спортивній мапі, починають будувати структуру не зі спортсменів, а саме із спортивних кореспондентів, котрі в подальшому створюватимуть медійне обличчя. Таким чином, минулого року доля звела мене з футбольним клубом «Рокита», який є чинним чемпіоном і володарем Суперкубка Полтавської області. Це амбітна команда, що ставить перед собою найвищі цілі, активно розвиває інфраструктуру й ретельно підбирає гравців. І все це оперативно і в повній мірі висвітлюється на офіційних сторінках ФК «Рокита» в соціальних мережах.
– Наскільки важливо самому орієнтуватися у спорті й що найважче у роботі спорткора?
– Дуже важливо. Щоб писати глибоко – треба знати, що відбувається. Знати літопис турнірів, команд, хоча б елементарні правила. Інакше – не буде аналітики, буде набір слів. Та інколи це лише вершина айсберга... Бо, коли прозвучав свисток про початок матчу, на полі розгортаються боротьба та емоції, що в поєднанні з людським фактором може призводити до суддівських зашкварів, фанатських провокацій, скандалів і, подекуди, до з’ясування стосунків. А ще умови: буває, що матч при +35, або навпаки – злива, мороз. Але як кажуть: матч відбудеться за будь-якої погоди. Тому терпимо.
– А яка подія найбільше запам’яталася за роки роботи?
– Звісно, будь-яка перемога чи досягнення твоєї команди. Але найбільші та найяскравіші емоції в юних спортсменів. Щирість і перші перемоги дитячої команди «Зірочки», частиною якої я теж себе вважаю, – це неймовірно!
– А якщо уявити, що ти коментуєш своє життя, яка фраза стала б заставкою репортажу?
– Мабуть, щось на кшталт цитати Мухаммеда Алі: «Пурхай як метелик, жаль як бджола.
– А чи маєш спортивного кумира?
– Девід Бекхем – це стильно, з характером, один із перших медійних професійних спортсменів, ідеальний приклад для молоді. А з українців – Андрій Шевченко. Це гордість нації.
– Який спорт дивитись важко, але доводиться?
– Та нема такого! Якщо ти спортивний журналіст – тобі все цікаво. Спорт не може не подобатися!
– Що завжди береш із собою на спортивні події?
– Моя відеокамера! Вона як талісман. Без неї – як без рук.
– Скільки часу займає написати повноцінний матеріал?
– Текст – швидко, як «насіння лускати». А от відеоогляд – уже складніше, потребує монтажу, зйомки, багато нюансів.
– Як, на твою думку, спорт впливає на суспільство під час війни?
– Дуже сильно. Спорт – це моральний фронт. Наприклад, нашим ворогам багато де в світі забороняють виступати. Думаю, вони це болісно відчувають.
– А чого побажаєш колегам до Дня спортивного журналіста?
– Удачі, успіхів, натхнення. І нехай завжди буде камера під рукою.
P. S. Якщо б він міг опинитися на будь-якій спортивній події в історії – це був би фінал Ліги Чемпіонів чи Чемпіонату світу. І ми б точно знали, що репортаж про той матч був би не менш яскравим, ніж саме протистояння.
Ілона КРАВЧЕНКО
