Його добре знають у Семенівці та далеко за її межами. Для багатьох батьків він той, кому без вагань довіряють найцінніше – своїх дітей. А для юних футболістів – строгий, але справедливий наставник, який бачить у кожному потенціал і невпинно допомагає його розкривати.
Це інтерв’ю – не просто про спорт. Це розмова про шлях, що почався ще в дитинстві, про роки тренерства, які стали сенсом життя, про перемоги, труднощі й ту величезну любов, якою просякнута кожна хвилина на футбольному полі.
Олександр Олександрович Пугачов народився у місті Сніжне Донецької області. Там закінчив школу, потім навчався у гірничому технікумі. Після армії доля привела його до Семенівки. Спершу працював на цукровому заводі, згодом на інших роботах. А з 2004 року його життя невіддільно пов’язане зі спортом.
Ще раніше, у 1999 році, з командою «Промінь» села Богданівка виборов перше місце в районних змаганнях. А справжній тренерський шлях почався з футбольного клубу «Металіка» у 2003 році – тоді з’явилися перші дитячі команди, які він тренував, паралельно граючи за основу.
Далі були футбольні команди «Колос», «Атлант», «Дружба», дитячо-юнацька спортивна школа, виступи на обласному рівні, вихованці, які згодом стали вчителями фізкультури, тренерами, й прикладом для наступних поколінь.
– Як почалася Ваша історія в спорті?
– Усе почалося в дитинстві. Я був у 4 класі, вчився на «відмінно», і батько пообіцяв: закінчиш семестр без жодної четвірки – буде футбольний м’яч. І я закінчив... 1 січня, пам’ятаю, він розчистив трактором майданчик, і ми, більше 40 людей, грали у футбол просто посеред зими. Це і стало тим першим кроком, який назавжди змінив моє життя. Ми самі малювали номери на футболках, фарбували форму – зараз усе є, а тоді треба було імпровізувати. Але було цікаво, бо було бажання.
– А тренерство – це було мрією?
– Скоріше, це прийшло поступово. Я завжди любив грати, а коли з’явилась можливість тренувати – просто почав. Спершу «Металіка», потім інші команди. І якось непомітно тренерство стало частиною мене.
– Пам’ятаєте свої перші тренування?
– О так. Перші тренування у «Металіці» –ще ті пригоди. Один із перших хлопців – Вітя Гаркавий. Великий хлопчина з великою головою (сміється). Ми досі згадуємо ці моменти з усмішкою.
– Який період у кар’єрі був найскладнішим?
– Кожен період має свої труднощі. Але, мабуть, найскладніше – це нерви. Діти різні, батьки різні, умови – не завжди ідеальні. Але коли бачиш результат – воно все того варте.
– Що для вас найголовніше в роботі з дітьми?
– Розуміння. Дитину треба відчути, а не просто навчити. Комусь треба пожартувати, когось – пожаліти, десь покричати, бо без цього не зрозуміє. У мене завжди було правило: після 2-3 тренувань я вже розумію, що в кого болить і чому він поводиться так чи інакше.
– Які команди Вам запам’ятались найбільше?
– Команда 93-94 р. н. Ми двічі виходили у фінал області – перший раз програли, другий виграли. А ще – «Атлант», «Колос», «Дружба»... Ці команди були живими, бойовими. Бачиш, що хлопці не бояться нікого – і це надихає.
– Що дає спорт дитині, окрім фізичної форми?
– Передусім – характер. Витривалість, відповідальність, уміння дружити. Дитина стає частиною команди, а це велика школа життя. Вони вчаться бути разом, спілкуватися, переживати поразки і перемоги. У нас діти з усього району – і ті, що не знали одне одного, стають друзями на все життя.
– Як Ви реагуєте на поразки?
– Усе залежить від ситуації. Інколи можна пожартувати, інколи – серйозно поговорити. Але завжди треба розібратися, чому програли. Урок із поразки – це крок до перемоги.
– А є ті, ким особливо пишаєтесь?
– Звичайно! Олег Баранник, брати Бушеві, Максим Романенко (кращий бомбардир сезону – 40 голів) – зараз викладає фізкультуру, Валерій Тригуб, Юра Зінченко... Багато хто з них став вчителями, тренерами, людьми, які не втратили любов до спорту. Ми з ними досі на зв’язку – і це найважливіше.
– Що вас тримає у спорті стільки років?
– Віддача. Коли бачиш, як діти розвиваються, коли згадують, дзвонять, коли не проходять повз на вулиці – тоді розумієш: ти на своєму місці.
– Яку мрію ще хочете реалізувати як тренер?
– Хочу бачити, як мої вихованці стають не лише добрими спортсменами, а й добрими людьми. І щоб вони передали це далі – своїм дітям, своїм учням.
– Що Ви хотіли б залишити після себе?
– Слід у серцях. Щоб ті, хто був зі мною на полі, пам’ятали не лише гру, а й ту атмосферу, дружбу, підтримку. Щоб, зустрічаючись через роки, вони все ще віталися і обіймалися – значить, було не даремно.
Це інтерв’ю – не лише про футбол. Це про покликання. Про людину, яка понад 20 років об’єднує дітей і дорослих навколо м’яча, навчає програвати достойно, перемагати з гідністю, вірити в себе та цінувати команду. І поки в його очах горить той вогник, поки він виходить на поле – у нас є майбутнє. Бо там, де є такі тренери, ростуть не лише спортсмени – ростуть справжні люди.
Олександр Олександрович Пугачов нині разом із сином Дмитром Пугачовим тренують дитячий футбольний клуб «Зірочки». Команда вже здобула чимало перемог – і кожна з них стала частиною важливого шляху становлення. Це команда, в якій ростуть не лише юні гравці, а й сильні особистості.
Ілона КРАВЧЕНКО
