Акторка – не професія, а діагноз, хронічна, невиліковна хвороба. Актор повинен змусити глядачів забути про існування режисера і навіть про існування самого актора... Артистична майстерність – це перш за все здібність утримувати від кашлю і нудьги переповнений зал глядачів... Професія актора вимагає повної самовіддачі. І, як казав Горацій: «Якщо ти хочеш, щоб я плакав – то маєш сам відчувати нестерпний біль».
– Чи можна цього навчитися? Якої Ви думки, Марино Олександрівно?
– На мій погляд і переконання цей вислів передусім стосується акторів драматичних театрів і кіно. До речі, існують дві школи так званого «переживання» і уявлення. Перша мені імпонує більше. Великий Станіславський казав, що треба народити в собі переживання, будь-які асоціації. Адже мистецтво – це непередбачуваність, експромт, напівтіні, випадковість. На жаль, виховати й майбутнього професіонала, і людину складно. Іноді ці різні частини єдиного цілого не збігаються. Треба, щоб кожен мав у душі десять найважливіших християнських заповідей. Адже саме вони лежать в основі самого життя, а відповідно й театральної і кіно діяльності...
Коли мої колеги, актори, виходять із образу, я бачу простих і добрих людей, яких об’єднує глибока любов і відданість нашій нелегкій справі... Після кожної вистави або на знімальному кіно майданчику кожен залишається наодинці з величезною втомою. Це свята втома, бо вона приносить щастя й насолоду… Звісно, сама сценічна атмосфера зігріває, декорації, костюми, мізансцени, а головне – спілкування з партнерами. Усе це надихає на творчість. Та іноді хочеться переосмислити життя свого героя. Тоді мені потрібна тиша і гармонійна єдність із природою.
– Безумовно, крім залізного здоров’я та нервів, чого ще потрібно актору, адже не все дає мистецтво?
– Задоволення, тому що це твоя робота, адже ти отримуєш те, до чого наполегливо йшла багато років, і найважливіше – закоханості у справу, якій присвятив своє життя. Саме вона має бути для кожного актора храмом. Взаємини з ним нагадують людські. Адже мета життя – самовираження. Проявити у всій повноті свою сутність – ось для чого ми живемо...
Ніколи в житті я не залишу театр і кіно. Це хрест до скону. І незважаючи ні на що, необхідно вдосконалювати свій професійний рівень...
У Марини Дяконенко повна самовіддача – поєднання стихійності, прихованого темпераменту із скромністю, як у справжнього таланту – справжнє, непідробне, філософське ставлення до театру, кіно, до нашої пісні, мови. Вона істинний митець і вмілий посередник між джерельно-глибоким світом і нами всіма, хто її оточує…
Життя – це перш за все творчість, і на моє особисте переконання, це не ознака того, що кожна людина, щоб жити, повинна народитись актором, художником, музикантом, лікарем або вченим. Творчість можна творити теж просто доброю атмосферою навколо себе...
Розмірковуючи про професію, Марина Олександрівна аналізує її складові, цілком усвідомлюючи – через біль і страждання, що для істинного мистецтва артистові потрібно самому пережити всі негаразди, печалі і радощі, бо цілком щаслива людина нічого правдивого не може сказати зі сцени або кіноекрану. Фотографія (світлина) – це правда, кажуть, а кіно – це правда 24 кадри за секунду... Отака сила мистецтва, магія сцени, театру і кіно, якщо їм по-справжньому служиш.
Із дитинства мріяла стати актрисою театру і кіно. Шлях до мети був нелегким. Спершу – здобуття атестату про середню освіту. Потім навчання у Полтавському музичному училищі на відділенні «акторка театру і кіно» у чудового актора, заслуженого артиста України Віталія Кашперського – артиста Полтавського театру ім. Гоголя, з яким я мав за честь познайомитися і брати участь у підготовці величезного театралізованого дійства, присвяченого 900-літтю села Горошине.
Уже в училищі, а Марина закінчила його з відзнакою, їй говорили, що вона надзвичайно здібна і талановита, у неї велике майбутнє. У 2006 році збулася її мрія – Марина стала студенткою Київського інституту імені Карпенка-Карого (педагог – народний артист України Ігор Миколайович Мансуга).
Після закінчення – плідна артистична кар’єра у Київському театрі юного глядача, що на Липках… Дебют у виставі Шекспіра «Сон літньої ночі», бурхливі оплески і море квітів. Потім знову тріумф у головній ролі в класичній, надзвичайно складній виставі під назвою «Мене прислав доктор Хоу». Назва оригіналу – «Та, що створила диво», і заслужена перемога в номінації «Найкраща акторка року» на Київській пекторалі.
Далі головна роль Енн Салліван у трагічній виставі, в якій до сліпої, німої і глухої дівчини приїхала вчителька, щоб навчити її спілкуватися з навколишнім світом...
Марину помітили кінематографісти. Вона успішно проходить всі проби і починає зніматися у художніх фільмах... Вона не завищує своїх здобутків на мистецькій ниві, а лише аналізує зроблене і заглядає вперед... Адже у кожного свій шлях. Як у Григорія Савича Сковороди, гордості України, нашого земляка, полтавця, який казав: «Копай криницю у своєму городі і вона зросить сусідню оселю»...
Марина Олександрівна намагалася шукати, хоч це і нелегко, і копати криницю – свою дорогу. Її театральна зірка запалала після багатьох чудових вистав, де вона блискуче зіграла головні ролі, і зовсім по-іншому відчувати свою професію, як акторка кіно. Вона відчула в повній мірі величну силу творчості.
Як казала Фаїна Раневська: «Четвертий раз дивлюся цей фільм і повинна вам сказати, що сьогодні актори грали свої ролі, як ніколи». У кіномистецтві Марина починала свій шлях спершу в масовках, масових сценах.
У 2014 році знялася в індійському фільмі на український лад під назвою «Безсмертник». Фільм мав величезний успіх. Потім – у головній ролі Оксани у фільмі «Побачення у Вегасі», зйомки якого проходили у США.
А далі – ціла плеяда кінострічок і величезна популярність Марини Дяконенко як акторки кіно. Це фільми, що принесли величезний успіх: серіал «Сімейні мелодрами» (2014), «Арифметика підлості» (2011), «Джамайка» (2012), «Сашка» (Дарина) – 2013, «Мажор» (Світлана) – 2014, «Дворняжка Ляля» (Людмила) – 2014, «Безсмертник» (Надя Шевченко) – 2015, «На лінії життя» (Надя) – 2016, «Було у батька двоє синів» (Ліза) – 2017, «Ментовські війни. Одеса» (Валя, наречена Кравченко... У титрах – Буштрук Марина) – 2017, «Біля причалу» (мінісеріал) – 2019, «Побачення у Вегасі» – 2020.
Марина Дяконенко не афішує своєї популярності. Проте її часто можна побачити у телесеріалах і у цікавих радіопередачах.
У соціальних мережах і епітет «незнайомка» – то скоріше від любителів популярного останнім часом жанру «Топ-поп-шоу» – легких, бездумних, одноманітних пісеньок і різноманітних, дешевих їх виконавців, речитативів із невиразними словами і такими ж мелодіями, нудними, одноманітними телесеріалами, які транслюють щодня і щовечора роками.
Справа не в тому, казав один відомий критик, на що ти дивишся, а в тому, що ти бачиш... А в цьому випадку ні дивитися, ні бачити – один сором...
– Марино Олександрівно, Ви часто гастролювали з театром, знімалися в численних кінофільмах, серіалах. Яку нагороду вважаєте найбільшою у житті?
– Від своєї долі... Я вірю в неї.
– Ви щаслива жінка?
– Так. Адже маю омріяну з дитинства професію, улюблену роботу, чудову сім’ю, розумного, талановитого, люблячого чоловіка, дорослого сина. Обоє займаються улюбленою роботою, підприємницькою діяльністю. Маємо домашнього улюбленця – собаку породи французький бульдог на прізвисько Спіч.
У сім’ї панують любов, повага, мир, злагода, благополуччя, взаєморозуміння. Усе це благотворно впливає на мою артистичну діяльність, запоруку успіху.
– Марино Олександрівно, де Ваше родове коріння, ота стежина в ріднім краю?
– Коріння нашого роду бере свій початок із села Очеретувате, зі старовинного козацького роду Одноволів – найпоширенішого прізвища і понині в селі. Мій дід Володимир Михайлович Одновол, з діда-прадіда спадковий, знатний хлібороб. Усе життя пропрацював механізатором місцевого колгоспу «Дружба». Бабуся Тетяна Петрівна працювала завідуючою складом цього господарства. Моя матуся, успішно закінчивши Семенівську середню школу і вступивши до Полтавського кооперативного технікуму, який на той час був кращим навчальним закладом, познайомилася із Олександром Дяконенком, полтавцем. Він навчався також разом із мамою. Одержавши диплом, приїхали разом по направленню в Семенівку. Працювали товарознавцями райспоживспілки. Покохали одне одного, створили сім’ю, а 24 травня 1984 року народилася я.
Марина Олександрівна Дяконенко, як акторка, має величезну популярність в артистичному світі театру і кіно. Її ім’я не сходить з афіш театру і кіно. Тільки найвідоміші актори, таланти від Бога, по-справжньому володіють мистецтвом перевтілення, імпровізації, вживання в образ своїх героїв, що вважається одним із найвищих проявів артистичного таланту, яким володіє наша славетна землячка.
Якщо запитати у Марини Олександрівни, яка роль зіграна нею у виставах і кіно запам’яталася їй, то без вагань почуєте: «Та, що не зіграна»!
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
