У народі кажуть: «Життя прожити – не поле перейти». І справді, воно схоже на тернисту ниву – не пройдеш, ні разу не вколовши ноги. Роки... Чим тільки вони не торкалися жіночого серця!
Марія Михайлівна, хвилюючись і з невимовним щемом, перебирає у лабіринтах пам’яті все те, що лишилося на крутих життєвих дорогах.
Повоєнний 1946 рік поступово втамовував болі численних втрат. На руїнах Другої світової війни, у самому серці трагедії, поставав новий світ: зводилися будівлі, закладалися молоді сади. А в душах людей, що пережили жахи нищення, криваві злодіяння, нестерпні муки й злиденне існування, знову народжувалася здатність захоплюватися красою весняного цвіту, завмирати від ніжності солов’їного співу, любити і прагнути щастя.
Першого місяця золотої осені – 3 вересня 1946 року, під сузір’ям Діви – у славетному козацькому роді Сторчаків народилася дівчинка, якій дали ім’я Марійка. Місцем її появи на світ стало красиве й старовинне село Павлівка на Хорольщині.
Історія цього краю глибока й багата. Перша згадка про Хорол є в духовній грамоті Володимира Мономаха (1083 рік), де записано, що тоді «гнали половців за Хорол». Назва міста походить від річки й означає у буквальному сенсі «швидкий». Місто не раз ставало свідком кривавих сутичок слов’ян із кочовиками – у 1107, 1111, 1185 та 1215 роках.
У перші повоєнні роки молодь, отримавши середню освіту, прагнула здобути актуальну й потрібну для держави спеціальність. Найбільш шанованими й перспективними завжди були дві професії – лікар і вчитель.
Успішно закінчивши Павлівську восьмирічну школу, Марія продовжила навчання у сусідньому селі Шишаки. В атестаті зрілості – переважно п’ятірки й кілька четвірок. Рік працювала піонервожатою в школі, щоб мати трудовий стаж, а згодом подала документи до педагогічного інституту. Батьки повністю підтримали вибір доньки: мама працювала вихователькою дитячого садка, а батько – заступником головного бухгалтера колгоспу, одного з найкращих на Хорольщині.
На вступних іспитах, як це часто буває, голова комісії поцікавився: «Чому Ви обрали саме наш педагогічний виш?»
Зазвичай на таке запитання звучать стандартні відповіді. Але слова Марії Сторчак приголомшили і здивували екзаменаторів: «Знайомі букви пізнають слова, знайомі – їх складають... Не знаю, Бог дає, мабуть, кожній людині свої дари. Одному – ясний і сильний ум, що не має собі рівних. Другому – рій крилатих дум, що мов орли злітають за хмари. Іншим – золоті руки: що очі бачать, те руки вміють. А який же дар мають ті, хто дітей учити зможе? Мені здається, у цьому скарбі найбільше дісталося любові!»
Її слова пролунали у великій залі, мов грім серед ясного неба. Затягнулися гучні оплески, а тиша, що зависла перед тим, розчинилася в захопленні.
– Звідки ці слова? Хто їх автор?, – зацікавлено запитали члени комісії.
– Це поетичні рядки Івана Яковича Франка, написані у 1919 році, – відповіла Марія. – Його ще називають Великим Каменярем, бо він прокладав нові шляхи для українського слова та думки.
– Яка змістовна відповідь!, – промовили екзаменатори. – І ще одне запитання: ви обрали спеціальність учителя хімії?
– Так!
– Але ж це нелегкий факультет...
– Це мій найулюбленіший предмет у шкільній програмі.
– А чому саме хімія?
– Бо вона широко простягає руки в усі справи людські... А труднощів я не боюся. Вони згорятимуть у полум’ї мого серця. Так судилося долею і Всевишнім.
Вперта сила енергії вересневого сузір’я Діви визначила й долю Марії Михайлівни Сторчак – Учительки з Великої літери, гідної найвищих слів подяки й пошани за самовіддану педагогічну працю.
Увесь свій трудовий шлях – 44 роки – вона присвятила Семенівці. І за цей час її мудрість, вимогливість та доброзичливість відчули на собі тисячі учнів. Багато з них обрали фах, пов’язаний із хімією – наукою, якій вона віддала своє серце. Але й ті, хто став на інші життєві стежини, завжди з теплом згадують свою вчительку та адресують їй слова вдячності.
– Її уроки були змістовними й цікавими, – згадують колишні вихованці. – Вона не переказувала підручники, а завжди давала щось нове й корисне для життя. На її заняттях рідко хто порушував дисципліну, бо ніхто не втомлювався слухати.
– Марія Михайлівна завжди мала бездоганний зовнішній вигляд. Вона була для школярів зразком скромної, але впевненої краси. І, звісно, як у кожного вчителя, у неї були улюблені учні. Та це ніколи не ставало проблемою, адже вона залишалася делікатною з усіма. Вона вміла довести, що природні здібності до її предмета вимагають додаткової уваги й розвитку.
Такі свідчення – найкращий доказ її педагогічного таланту: навчати терпляче, виховувати мудро, готувати до самостійного життя.
Професіоналізм Марії Михайлівни неодноразово відзначався. Вона має почесне звання «Відмінник народної освіти України», медалі «Василь Сухомлинський» та «Ветеран праці». Учитель-методист, із вищою категорією, керівниця районного методоб’єднання вчителів хімії. Довгі роки була членом обласної комісії з перевірки олімпіадних робіт. У 1999 році посіла перше місце в районному конкурсі «Класний керівник року».
Настирлива, працьовита, вимоглива й розумна – саме так характеризують її колеги. Усе, за що бралася, доводила до логічного завершення. Якщо їй щось доручали, можна було бути впевненим: терміни й якість виконання – бездоганні.
Батьки й діти особливо цінували її уміння бути поруч із учнями не лише як керівник, а й як справжній співробітник. Вона вміла переконати, вчасно застерегти, залишатися авторитетом і водночас підтримкою. Біля неї завжди було відчуття впевненості – бо знали: допомога Марії Михайлівни не забариться навіть у найскладніших ситуаціях. Це людина золотої вдачі.
Її кредо звучало так: «Провівши з учнями виховну бесіду, потрібно частіше підходити до дзеркала й казати собі: «Тебе це теж стосується».
Таке ставлення допомогло їй не лише в професії, а й у родинному житті. Щоденні старання й невтомна праця перетворили звичайне подвір’я навколо ошатного будинку на справжній квітучий рай. Тут – охайність, гармонія й краса в кожній деталі. Квітники, які вона плекала з любов’ю, мов шепіт природи торкалися душі. Це місце справедливо можна назвати отчим домом. Адже будь-яка справа, за яку бралася ця добра й наполеглива жінка, неодмінно увінчувалася успіхом – бо виконувалася з любов’ю.
Любов до людей, до життя, до своєї професії, до домашнього затишку й тепла – це незборима творча сила Марії Михайлівни. Мудро сказано: «Любов – це мова, яку знають усі, але далеко не всі можуть нею говорити».
Родина Марії Михайлівни – ще один доказ її життєвої сили. У сім’ї – ціла плеяда медалістів. Це підтверджує істину: багато видатних людей народжуються не в мегаполісах, а в невеличких селах і містечках, де особлива аура єднання з природою формує глибину думки й силу характеру.
Її син, Ростислав Миколайович, закінчив Семенівську середню школу №1 із срібною медаллю. З дитинства мріяв стати космонавтом, захоплювався моделюванням літаків і космічних кораблів. Успішно вступив до Ленінградської військово-космічної академії ім. Можайського – престижного вишу, який закінчували всі космонавти СРСР. Та розпад Союзу зруйнував його дитячу мрію.
Із перших днів повномасштабної війни Ростислав Миколайович боронить Україну в лавах ЗСУ. Він має звання полковника.
– Кожен справжній чоловік народжується захисником. Тому я повинен боронити землю, де народився і виріс, де живуть мої батьки та родина, – каже він.
Онук Ігор Ростиславович закінчив із золотою медаллю спеціалізовану школу №137 у Києві, досконало опанував іноземні мови та математику. Далі – Київський національний університет ім. Вадима Гетьмана, факультет «Міжнародна економіка». Нині він, як і батько, служить у Збройних силах України.
Невістка Світлана працює у квартирно-експлуатаційному відділі Міністерства оборони в Києві. Онучка Аріна – дев’ятикласниця, займається фігурним катанням та виступає у відомому танцювальному ансамблі «Любавушка», який прославляє українське мистецтво на міжнародних конкурсах.
Чоловік Марії Михайлівни, Микола Іванович, уродженець Семенівки, все життя працював начальником фінансового відділу районного військкомату. Він, на жаль, уже відійшов у вічність, та його пам’ять завжди жива в серці дружини.
...Вересень. Золота осінь впевнено крокує світом. «Вже осінь золота крокує за вікном. Ще пахне сіно. Ще рояться оси...», – ці рядки Ліни Костенко особливо перегукуються з життям Марії Михайлівни. Із 12 місяців року саме цей місяць особливий для Марії Михайлівни Сторчак.
Учителько, пора до школи.
Вже осінь каже Вам – «Пора».
І вітер розвіває поли
І кличе дзвоник до пера.
До циркулів, журналів, планів.
Щоденників і до книжок.
До зошитів у целофані.
До непроторених стежок.
Третього вересня вона зустріла свою 79-ту осінь.
Шановна Маріє Михайлівно! Прийміть найщиріші вітання з Днем народження! Нехай за паспортом – не 18, та серце ваше завжди залишається молодим! І нехай за паспортом вже не 18, та Вам бажаємо залишатися чарівною, привабливою, веселою і неймовірно щасливою! Нехай у 79 всі життєві проблеми на всі чотири сторони, а всі життєві екзамени здаються, як завжди – на відмінно. Бажаємо вам здоров’я, радості, благополуччя, родинного затишку й щастя на многая і благія літа!
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
