«Здоров’я – це дорогоцінність, задля якої варто не шкодувати часу, сил, праці, оскільки життя без нього стане нестерпним і принизливим», – ці слова, сказані тисячоліття тому відомим письменником Мішелем де Монтенем (1533-1592), не втратили актуальності й сьогодні. У цьому ми переконуємося щодня.
Людина у білому халаті, а нині – у спеціальному захисному костюмі... Чи можемо ми уявити життя без неї? Саме вона приймає на руки новонародженого, до неї ми поспішаємо самі чи з дитиною, коли щось болить. Її просимо захистити від недуги, подарувати здоров’я, а то й урятувати найдорожче – життя.
На превеликий жаль, не завжди праця медиків оцінюється належним чином. Але він не може, не має права відмовити хворому в допомозі, бо дав клятву Гіппократа.
У професії медика є одна важлива особливість – його знання й уміння завжди дуже потрібні людям. Вони про це пам’ятають, адже медики покликані стояти на варті здоров’я цілодобово – щодня, щогодини, щохвилини. Їхня місія – разити смерть і стверджувати життя на Землі. І саме ця особливість змушує їх у нинішніх надзвичайно складних умовах працювати іноді на межі можливого. І цим вони теж незвичайні.
«Знов ночами роки гортаю за плечима. Я і минуле – віч-на-віч. Слова лягають за пером, як борозна у веснянім полі... Родину згадую, їх долі. Своє дитинство у селі. Колись засну так за столом від втоми... Рядок застигне на півслові... А все ж прожив роки чудові. Згадати є про що й розповісти... Я в Гіппократа був послом...», – це про когось із медиків.
Наша розповідь – про людину, яка присвятила своє життя вірності клятві Гіппократа: фельдшера, медбрата Віталія Григоровича Ярошенка (на фото).
Як гарно й поетично звучить слово «медбрат». Запитаєте, шановний читачу, яка ж різниця між фельдшером і медбратом? Фельдшер має право займатися лікувальною справою, очоливши ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт): приймати хворих, виписувати ліки, надавати допомогу тяжкохворим до приїзду швидкої або самостійно супроводжувати їх до стаціонару, приймати пологи. А медбрат – це медичний працівник, тотожний медсестрі, який чергує у стаціонарі й виконує всі призначені лікарем процедури.
«Душа летить у дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там...», – чудові рядки Ліни Костенко передають незбагненні почуття кожного до своєї найщасливішої пори в житті.
Народився Віталій у старовинному селі глибинки нашого Полтавського краю з дивовижною назвою – Пузирі.
«Шкільна наука давалася Віталію легко, – пригадує директорка Пузирівської школи Валентина Вікторівна Артеменко. – Брав активну участь у житті школи. Із 5 класу захопився виробами з природних матеріалів, займав призові місця. Найбільше йому подобалися мої предмети – біологія та хімія. Займався спортом, особливо футболом. Як і всі його однолітки, був невід’ємним учасником футбольних ігор. Віталій був зразковим учнем у класі: спокійний, відповідальний, ладнав з усіма, ніколи не сварився. Професію медика мріяв обрати ще зі школи. У мрії немає терміну придатності, вона вічна. Із 12 його однокласників професію фельдшера обрав лише Віталій».
Сьогодні можна сміливо сказати: Ярошенко досяг своєї мрії. Недарма кажуть – у талановитих людей руки ростуть із душі.
«Бути сільським медиком не так просто: ти у всіх на виду. І те, що скажуть про тебе люди, мабуть, і є найголовніше – заради чого працюєш і живеш», – ділиться думками Віталій Ярошенко.
– За роки роботи за обраною професією, в різних, інколи непередбачуваних і складних ситуаціях, чи закрадалися у Вас сумніви щодо вибору спеціальності фельдшера, медбрата?
– Жодного разу. Навіть думки такої не було. Я з дитинства мріяв бути лікарем-терапевтом, мати вищу освіту. Але доля вготувала інший шлях. Нас у батьків було двоє: я і старший брат Микола. Щоб дати вищу освіту обом, у родини не вистачало коштів. Брат служив у внутрішніх військах, після чого влаштувався працювати в поліцію. Навчаючись у Лубенському медичному училищі, мені довелося брати академічну відпустку за станом здоров’я. Але навчання я не кинув. Уперто долаючи всі негаразди, ішов до своєї мети.
Перше професійне хрещення отримав у селі Рокити, де очолив сільський ФАП. Йому підпорядковувалися села Богданівка, Байрак, Курганне, Нова Петрівка, Осокори.
За три роки роботи обов’язків вистачало і вдень, і вночі, упродовж усіх 12 місяців, незалежно від погоди. Найчастіше ходив пішки чи їздив велосипедом, іноді позичав у батька машину, щоб завезти необхідні медикаменти. На виклики до хворих добирався навпростець, тільки йому відомими стежками – як казали односельці: «Через поле, через гай ходив хлопець Помагай».
У 2005 році перевівся до ЦРЛ на посаду лаборанта рентген-кабінету. Робота подобалася, хоча мала свої труднощі. Найвідчутнішу допомогу й підтримку отримував від головного лікаря ЦРЛ Анатолія Свиридовича Назаренка, який добре знався на рентгенівській справі.
15 років Віталій пропрацював на цій посаді, незважаючи на застаріле обладнання рентген-кабінету. Паралельно поєднував роботу з обов’язками фельдшера у ФАПі села Греблі.
1 вересня 2022 року Віталій Григорович переступив поріг терапевтичного відділення Семенівської ЦРЛ на своє перше чергування як медбрат. Він змінив на цій посаді фельдшера Олександра Леонідовича Мірошніченка, який був призваний на військову службу до ЗСУ.
– Віталію Григоровичу, за роки праці в Рокитах, Греблях, Семенівці Ви безумовно зустрічалися з багатьма проблемами у своїй роботі й роботі колег. Що справляє найнегативніше, гнітюче враження?
– Не можу прийняти того, що медицина віддана на відкуп місцевим бюджетам. В одній державі люди мають отримувати однакову медичну допомогу. Сільські трударі не винні, що в них найнижчі доходи. Звичайно, медицина для них менш доступна, ніж для міських мешканців.
– Дійсно, статистика вражає. Щороку хворих меншає, але не тому, що люди здоровішають. Вони просто не мають грошей, аби звернутися до лікаря чи пролікуватися на стаціонарі.
– Саме так... Коли виникає невідворотна потреба, то вже тоді, коли хвороба надто ускладнилася. Із десяти апендицитів – сім запущених. Виходить, що кожному – по можливості, а від кожного – по повній вартості. Лікар призначає курс лікування, але його тривалість і ефективність прямо пропорційні товщині гаманця пацієнта. А хворіють найчастіше літні люди з мізерними пенсіями, тож і ліки вони купують найдешевші. Вже не кажучи про планові операції. Як у народі кажуть: «Не трать, куме, сили...»
– Ще студентом я читав книги з історії медицини. У дореволюційні часи в земських лікарнях, як кажуть, було все – окрім пташиного молока. Аптека підпорядковувалася лікарю, і він міг узяти будь-які медикаменти для лікування пацієнтів незалежно від їхнього майнового стану. Проводилися складні операції, а в реабілітаційний період хворий отримував усі необхідні ліки, щоб повернутися додому здоровим і повноцінним. Прикро, що тепер порятунок хворого, як і потопаючого, став особистою чи сімейною справою.
– Істину глаголите, Віталію Григоровичу! Дати шанс хворому – і дивись, він сам оклигає. А ми й досі щодня боремося за існування. За вікном – 2025 рік, чверть XXI століття!
– Віталію Григоровичу, на початку нашої розмови Ви сказали, що доля була до вас прихильною. Назвіть хоча б один подарунок від долі.
– Так! Моєю мрією, як і кожного, було зустріти людину, яка чує твої слова. А ще більший дарунок небес – зустріти ту, що відчує твою душу. Я зустрів таку людину, і вона стала моєю дружиною.
– Цікаво, де і як?
– Одного тихого вечора ми гуляли з другом Юрою Ковтуненком вулицями селища. Назустріч йшли дві дівчини. Із однією ми зустрілися поглядом. Юра був знайомий із ними, тож, побачивши нашу мовчазну симпатію, познайомив нас. Її звали Таня.
– Про магічну силу очей людство знало здавна, особливо – дівочих. Про них складали легенди, співали пісні, писали вірші. «Ой очі, очі дівочі, де ж ви навчились зводить людей»... Очима можна говорити: сміятися, плакати, любити. Вони бувають блакитні, чорні, зелені, карі чи сірі, мов імла... Але головне, щоб в них не було зла, а світилася ніжність і любов.
– Так наше знайомство переросло у кохання. Ми з Танею одружилися, створили чудову сім’ю. Юру, до речі, ми обрали хресним татом нашого сина.
Кажуть: знайти справжнє кохання – це виграти життя. Цінуйте тих, хто цінує вас. Адже кожна зустріч – не випадкова, а послана Богом.
– Хто Ваша дружина?
– Тетяна Юріївна Базавлук (дівоче прізвище). Вона народилася в Семенівці, тут пройшли її дитинство, юність, зрілість. Тут зустріла своє щастя. Ми працюємо разом: вона – молодша медична сестра, я – медбрат. Маємо сина Владислава (2012 р. н.), учня 7 класу Семенівського ліцею №1, і донечку Аннушку (2016 р. н.).
– Віталію Григоровичу, Ви випромінюєте радість і щастя. Нехай усе найкраще завжди буде поруч із Вами та Вашою родиною.
– Може, в чомусь я і програв у житті, але маючи таких чудових дітей і чарівну дружину Таню, зрозумів: я виграв навіть там, де програв.
Буває, дві людини зустрічаються випадково. Але насправді – зовсім невипадково. Вони чекали один одного все життя, йшли різними дорогами, падали й піднімалися, а кожен крок вів до тієї самої зустрічі. Щастя можливе лише з тим, у кому живе твоя душа.
– В одній чудовій пісні є слова: «Висиха душі криниця і життя, як не було, якщо раз чи два на місяць не поїду у село».
– Щотижня всією сім’єю їдемо в Пузирі до моєї мами й бабусі. Вона завжди чекає нас із нетерпінням, особливо онуків. Для неї вони – найдорожчі, найбільша радість і втіха. Уся родина Ярошенків (на фото) береться до роботи – а її завжди вистачає.
Мама, Любов Миколаївна, після закінчення Кременчуцького педагогічного училища працювала вихователькою у дитсадку в рідних Пузирях, а згодом 15 років завідувала садочком. Батько, Григорій Михайлович (нині покійний), усе життя був водієм: спочатку у колгоспі «Прогрес», а згодом – шкільного автобуса, що возив дітей до місцевої школи.
«Із першого дня, коли Віталій прийшов у терапевтичне відділення, він створив у нашому колективі бажану атмосферу, коли справді хочеться працювати, долаючи всі труднощі, – ділиться завідувачка терапевтичного відділення, лікарка вищої категорії з 25-річним стажем Ольга Олексіївна Дудник. – Віталій – медбрат із вродженою шляхетністю та професіоналізмом. Трудолюбивий, спокійний, безвідмовний у допомозі, уважний, доброзичливий, товариський. І головне – чудовий сім’янин, чоловік і батько. Ми також задоволені роботою його дружини Тані: вона завжди виконує свої обов’язки вчасно й добросовісно.
Про ще один талант Віталія – він активно бере участь у всіх починаннях колективу медиків. Прекрасно танцює й має артистичні здібності. Упродовж багатьох років медики були активними учасниками художньої самодіяльності, ставали переможцями й призерами районних і обласних конкурсів та фестивалів. За часів, коли головним лікарем ЦРЛ був Анатолій Свиридович Назаренко, ми щороку тріумфально виступали на фестивалі медичних працівників області, що традиційно проходив у Диканьці, в «Бузковому гаї». Саме там Віталій Ярошенко дебютував: танцював, грав ролі у гумористичних сценках із життя медиків, викликаючи сміх, задоволення глядачів і бурхливі оплески».
Професія медика вимагає самовідданості, чистоти душі й помислів. Чому ми так багато говоримо про душу людей у білих халатах? Тому що будь-яка хвороба боляче вражає і тіло, і душу. Не зумієш знайти слів, що зцілюють, – не сподівайся вилікувати людину. Ніщо так не зменшує страждання, як ласкавість, щирість і відверте бажання допомогти. Поведінка медика – теж ліки. Заходячи до палати, він має залишати свої проблеми за дверима й дарувати пацієнтові віру, тепло, надію. А віра – запорука одужання.
Валерій ЗІНЧЕНКО, член Національної спілки журналістів України
