Гарного суботнього дня, 11 жовтня, коли осінь розливає над землею тиху меланхолію і запах опалого листя, у стінах Семенівської музичної школи відбувся особливий захід – лекція-концерт, приурочена до Дня учителя. Але цього разу свято було не гучним і не урочистим – воно стало сповіддю пам’яті... Цього дня учні, вчителі, батьки та гості зібралися, щоб віддати шану тим педагогам, які залишили по собі музику, світло й добро – тим птахам, що відлетіли у вирій...
Початок заходу був проникливим: ведучі згадали двох педагогів, які цього літа залишили нас – викладача по класу баяна Ганну Миколаївну Лавріненко, та викладача по класу бандури Валентину Степанівну Саражин. «Вони приєдналися до пташиного клину в небі із двадцяти трьох митців, чиї імена сьогодні звучать жалібним курликанням», – прозвучало зі сцени.
Під час хвилини мовчання, коли вчителі запалили свічки, по залу пройшла хвиля тепла й суму. Потім пролунали слова, що торкнулися кожного: вірш «Розмова з учителем», який прочитала його авторка Аліна Сахацька:
Розмова з учителем
Десь аж там – на кордоні світів,
Між минулим життям і майбутнім
Ти іще щось зіграти хотів.
Так зіграй – нам тебе зараз чутно.
«Грав я грав, – кажеш ти, – недограв. Іще б п’єсу!».
Візьми ліру – хай піде луна.
Де ти є? Яка зараз у тебе обитель?
Хай бринить твоїм словом струна –
Недосказаним словом, Учитель.
«Грав я грав, недограв. Іще б п’єсу!
Вчив я вчив, недовчив. Ще б урок!
Говорив, говорив я тобі! А, без сенсу!
Жив я жив, недожив! Ще б ковток.
Ще б репризу.
І ще б виступ – такий, щоб мурахи по спині до низу.
І ще б мить долюбить, щоби квіти, й цілунки.
І тоді хай дзвінок мій дзвенить – і тоді вже піти за лаштунки».
Мій Наставник, мій Майстер, мій Вчитель!
Ідеалів сіяч і цінитель,
Досконалості меж досягач,
Мій найперший слухач.
І глядач,
І моєї вже гри осмислитель.
Знавець клавіш людського єства,
Поводир мій, помилок шукач,
У гонитві за ритмом мисливець.
А життя твоє грало й спинилось,
Наче в такт:
Раз – і – два...
Музична історія школи бере початок із 1959 року. Тоді найромантичнішим інструментом вважався баян. І того вечора згадували тих, хто зробив баян душею Семенівської музичної школи: викладача й композитора Полтавщини Олексія Павловича Ногу; відданого педагога Івана Йосиповича Ступку; викладача по класу баяна, музичної літератури, хормейстера Григорія Петровича Янкевича; прекрасного баяніста Івана Остаповича Забару; директора школи з 1977 по 2019 рік Івана Андрійовича Саражина; добру, щиру наставницю, яка залишила слід у серцях своїх учнів, Ганну Миколаївну Лавріненко... Її життя – приклад служіння музиці. Вона повернулася до школи у 2021 році, керувала оркестром народних інструментів. Її учні важко пережили втрату, але знайшли опору в новому вчителі – Анатолії Івановичу Темнику, який працює в школі з 1965 року і має 60 років педагогічного стажу. Він присвятив пам’яті колег твір «Румунський хоровод», який того вечора пролунала як щира молитва баяна.
Про Григорія Петровича Янкевича розповіла його дружина, Ольга Романівна Янкевич, ветеран школи, викладач сольфеджіо й хору. Їхній дует – не лише музичний, а й життєвий – був прикладом щирої відданості. Григорій Петрович, який колись отримав медаль «За доброту», залишив глибокий слід у культурному житті Семенівщини. Подружжя Янкевичів стояло біля витоків установлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Семенівці, активно працювало в «Просвіті» й поширювало ідеї любові до України. На згадку про них старший хор школи під керівництвом Бориса Долини виконав пісню Ігоря Поклада «Школа – мій рідний дім». Цей виступ став світлою присвятою хормейстерам-баяністам і двом ліричним тенорам – Григорію Петровичу Янкевичу та Івану Андрійовичу Саражину.
Окремо вшанували керівників школи: Віктора Петровича Дорошенка, Віктора Васильовича Іванова – скрипаля-віртуоза, й Івана Андрійовича Саражина – Заслуженого працівника культури України, який 30 років очолював школу, його дружина, Валентина Степанівна Саражин, віддала школі 48 років життя. Про творче подружжя з ніжністю згадує викладач хореографії Надія Сергіївна Зубренко: «Куди він – туди й вона. Куди вона – туди й він. Вони завжди були разом». Їхня любов почалася ще у студентські роки, а згодом переросла у спільну творчість. Вони створили разом із Олексієм Ногою та Олексієм Дудником пісню «Щастя вам лебединого». Цей дует лунав у відеозаписі під час вечора, ніби оживлюючи спогади.
На виставці в фойє, підготовленій класом образотворчого мистецтва Юлії Лукей, гості могли побачити роботи на тему «Відлітають журавлі». Того дня згадали ще багато імен. Анатолій Вікторович Дондук, Іван Павлович Шеремет, Григорій Митрофанович Іващенко – ті, хто навчав дітей музиці, співу, любові до сцени. Його учениця Аліна Сахацька згадала: «Для мене кожен урок з ним був як подих справжнього театру». Пісню «Свіча» виконала Євгенія Голуб, онучка Івана Остаповича Забари, разом із хореографічною групою «Фурор» (викладач Олена Перлова).
Пролунали імена ансамблю викладачів «Рідна пісня»: Тамара Стадник, Ганна Лавріненко, Валентина Саражин, Іван Саражин, Григорій Янкевич, Анатолій Петулько, Іван Ступка, Іван Забара, Олексій Нога, Микола Зубренко, Анатолій Сирота, Григорій Іващенко. Виступ сучасного складу ансамблю під керівництвом Олени Долини («Попурі на тему пісень Марусі Чурай») став присвятою всім, хто колись був частиною цього колективу.
Особливі слова вдячності прозвучали на адресу працівниць школи – Марії Лень, Ольги Борис, Галини Шевели, які створюють затишок і тепло для всіх. Далі лунали твори у виконанні духовиків та ударників: пісня «А журавлі летять» у виконанні квінтету під керівництвом Анатолія Притули, та «Адажіо» Томазо Альбіноні, де плакала труба Бориса Долини.
А далі під його керівництвом оркестр «Квітограй» завершив концерт потужною композицією Андреа Поппа «Манчестер і Ліверпуль» – символічно, ніби поїзд життя відправляв у небо всіх тих, кого цього вечора згадували з любов’ю.
Сценарій, музичне оформлення та презентацію підготувала викладач по класу театрального мистецтва Аліна Сахацька, звукорежисером був незмінний Борис Долина, а відеозйомку здійснив Анатолій Махно, який допоміг увіковічити імена, що заслуговують на вічну згадку. Ведучими вечора стали Анна Гаркуша та Наталія Календарь.
Вечір пам’яті став не просто концертом – це була сповідь, у якій кожен міг торкнутися невидимої струни свого серця. Бо пам’ять про вчителя – як музика: вона не має кінця, вона просто переходить у вічність.
Ілона КРАВЧЕНКО
