Голодомор 1932-1933 рр. – одна з найстрашніших трагедій в історії українського народу, найтяжчий акт геноциду в історії людства. Від організованого комуністичним режимом СРСР під керівництвом Й. Сталіна штучного голоду й терору загинуло понад 10 мільйонів українців (точна цифра й досі не встановлена).
Історія знала чимало трагічних сторінок, але те, що сталося в Україні у 30-х роках, не має аналогів в історії цивілізованого людства. Загроза нависла над українським селянством тоді, коли країна приступила до виконання завдань колективізації та індустріалізації. Центральний комітет ВКП(б) визначив республіці непосильні плани хлібозаготівель у одноосібному секторі. Окрім зерна, у селян відбирали овочі, м’ясо, сало та іншу продукцію, прирікаючи людей на голодну смерть.
У жовтні 1932 року, з метою посилення викачування зерна, Й. Сталін відрядив до України В. Молотова. Із 30 жовтня в республіці почала діяти надзвичайна комісія, яка шляхом системних репресій вилучила в українського селянства додатково 85,5 млн пудів зерна. За законом про «п’ять колосків», підписаним особисто Сталіним, за жменю зерна, принесену голодним дітям із колгоспного поля, хліборобів ув’язнювали. Із 20 тисяч засуджених за «колоски» – 85% були рядовими колгоспниками. Восени 1932 року смертність від голоду стала масовою.
Те, що коїлося в Україні в 1932-1933 роках, потребує ретельного дослідження й глибокого осмислення, адже ігнорування суспільних цінностей неминуче призводить до соціальних трагедій.
Першим кроком пошанування пам’яті земляків – жертв Голодомору-геноциду – стало відкриття пам’ятників. У селі Очеретувате вперше було встановлено пам’ятні знаки жертвам Голодомору. У 1990 році люди прийшли на урочисте відкриття, щоб вшанувати й пом’янути ні в чому не винних загиблих.
Складаю сьогодні велику шану краєзнавцю нашого краю, який уперше здійснив таку вагому та сміливу роботу задля вшанування убієнних. На стелах викарбувані слова: «Мученикам 1933-го від нащадків, яким повернуто право на пам’ять». Адже в одному лише селі Очеретувате загинуло 800 осіб. Наступним кроком у збереженні пам’яті став збір свідчень очевидців голодоморного пекла. Масово й страшно гинули люди по всій Україні. Майже кожна українська родина втратила батьків, матерів, дітей, братів, сестер, чоловіків, дружин, сусідів, друзів...
Наприкінці 80-х на початку 90-х років, коли я працювала завідувачкою краєзнавчого музею, ми створили комісію, визначили активістів і розпочали збір спогадів свідків у кожному селі, кожній сільській раді. До роботи долучалися вчителі та учні шкіл громади.
У Біляках померло від голоду 1005 людей. Галина Кучеренко згадує: «Переповісти ті жахливі події неможливо без болю в серці. У нашому районі померло з голоду п’ята частина сільського населення. За архівними даними, щохвилини залишали цей світ 18 людей. По нашій Біляківській сільській раді знищено дві третини населення. Для померлих на цвинтарі копали одну велику яму і вкладали по 35 осіб, а бувало, що люди ще слабо, але дихали»...
Мешканець села Біляки Іван Мироненко, 1920 року народження, свідчить про те, що в селі була створена так звана «буксирна бригада». Люди здали весь урожай, а вузлики, заховані за іконами, були знайдені злодіями. Забирали з хат усе, що було їстівним. Уже на початку 1932 року в селі з’явилися перші жертви Голодомору, а на початку 1933 року почалося масове вимирання людей.
Для поховання померлих була виділена постійна кінна підвода, яка щоденно курсувала вулицями села. Мертвих везли на цвинтар, де викопували глибокі могили. Ями не загортали, доки вони не були заповнені. Діти, в яких померли батьки, залишалися жити в дитячих садках, де внаслідок голоду масово вмирали й складалися в мертвецькій у штабелі. Сумно й страшно було бачити, як вивозили й складали на віз мертвих дітей.
Протягом кількох місяців діяльності надзвичайної комісії під керівництвом Кагановича, Молотова та Постишева у селян забирали внутрішні фонди – продовольчий, фуражний і насіннєвий. Представники органів місцевої влади організовували спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі невиконання погрожували позбавленням волі на 10 років.
Євген Бутенко у своїх дослідженнях про той тяжкий час пише: «Кожного дня в селі Очеретувате вимирало від голоду по 20 осіб. Знесилені люди вже не мали змоги відправити прах померлих на цвинтар. Мертвих клали на обніжок чи на шлях у надії, що хтось відвезе їх до загальної ями, які копали на 40-50 осіб. Мерли не окремі немічні, не слабкі від народження. Вимирали цілі сім’ї, навіть цілі кутки села».
Галина Фесак, уродженка села Очеретувате, згадує: «Мій дідусь мав велику родину – аж п’ять донечок. Мав хату, землю, гарний садок. Працював від зорі до зорі. Та в 1933 році дідусеву родину вигнали з хати й забрали все до крихти. Дідусь, бабуся, старша донька з трьома маленькими дітками залишилися в селі – і всі померли з голоду. Де їх захоронено – не знаю. Тільки коли буваю на цвинтарі, завжди запитую себе: «Може, вони лежать саме на цьому місці, де я стою?»– і від того стає моторошно».
У селі Заїчинці померло 250 людей. У Середине – 260. У Бакумівці – 111. У Тройняках – 67.
Свідки цих страшних подій – Ганна Омелянівна Приймак, Ганна Григорівна Левченко, Катерина Гнатівна Сідаш розповідають:«Настала весна, а над селами нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються – сидять по дворах, по дорогах і просять: «Хлі-ба, хлі-ба, хлі...» Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт і голова. І безкінечна одна пісня: «Їсти, їсти, їсти...» Померло багато батьків, матерів, дітей – і від родини не лишилося жодного сліду: ні могили, ні хреста».
О, як же ти не вмерла, Україно,
Бо скільки ж то зловісницька мета
Звела людей приречених безвинно –
І ніхто за це ні в кого не спитав.
Колишній директор Брусівської школи, краєзнавець Григорій Івасенко зібрав свідчення односельців про Голодомор.
Свідчить Тихін Федорович Кулик, мешканець села Брусове, 1921 року народження: «Урожай того року був непоганий, але у людей усе зерно відібрали. А потім почали в оселях усе обшуковувати й забирати різне насіння – навіть квіти. Борщ чи якесь вариво висипали на порозі й топтали ногами. Били в ступи, жорна, якими можна було подрібнити чи подерти качани, кору чи сухе листя. У Пилипа Донця померла жінка і два сини, у Турбая голод забрав дружину. Сім’я Федота Донця вимерла вся: він, жінка, двоє синів»...
Свідчить Серафима Іванівна Черненко, 1919 року народження: «У селі Брусове найбільша родина була у Захаренків – 17 пар роботящих рук. Жили дружно, весело, поважали один одного і своїх, і сусідів. Але пограбовані владою і «буксирами», ці трударі не змогли пережити Голодомор. Навесні 1933 року помер корінь їхнього роду – батько Іван Іванович. Невдовзі відійшли». Свідчення зібрав: В. В. Клименко, студент КДПУ.
Костенко Марфа Микитівна, 1911 р. н., Семенівка, Полтавська область. Перенесла голод у своєму рідному селищі Семенівка: «На мій погляд, причини голоду 1932-1933 рр. у селищі Семенівка крилися в тому, що були неврожаї посівів пшениці, а в селян не було коштів, щоб купити зерно в лавці чи в колгоспі. У 1932 році голод стрімко розвивався, у той час, коли об’єднували колгоспи. Люди йшли працювати, щоб заробити на хліб. На той час за один трудодень колгосп видавав 200 грамів пшениці. Врожаї були дуже малі, і багатьом не було чого їсти, тому вони зривали колоски ледь достиглої пшениці. Якщо про це довідувалось керівництво колгоспу, у цих людей забирали геть усе з дому, і їм доводилось голодувати. У селищі Семенівка голод тривав майже два роки, аж до появи добрих врожаїв. На той час я не була освіченою і не можу зазначити точного числа померлих. Але я можу засвідчити, що в селищі померло дуже багато людей, особливо дітей і людей похилого віку.
У нашому селищі хлібозаготівлі проходили в такій послідовності: зерно збирали в людей, які працювали в колгоспі, а також забирали колгоспне зерно. Зерно сіяли, а коли достигав врожай, то в молотарки запрягали коней і корів. Молотарки топили соломою. Снопи закидали в барабан і молотили зерно, а потім здавали його в зерносховище. У селян, які були помічені в полі, що обривали колоски, відбирали зароблений хліб і навіть ті запаси, без яких було просто не вижити. Хліб ховали і на горищах, і під підлогою, і в стінах, закопували в землю, але то були марні спроби: майже нікому не вдалося приховати зерно. Якщо приходили шукати, то шукали, доки не знайдуть, і відбирали до останньої зернини.
Найтяжчим періодом голоду була весна 1933 року, коли закінчилися всі запаси, а до нового врожаю було ще дуже далеко. Ми пережили голод украй скрутно. Їли мерзлу картоплю, яка залишилася взимку в землі, а навесні її відривали. Рвали різні бур’яни й трави, рубали їх на шматочки й відварювали. Рвали з дерев листя і перетирали його. Їли все, що тільки можна було з’їсти, з однією метою – вижити.
У сім’ї Олексашенка Дмитра Олексійовича, 1880 року народження, було п’ятеро дітей. Він працював у колгоспі, а його дружина була дояркою. У той час прожити було важко. Дітей годувати майже не було чим: діти були малі й ніде не працювали. У середині 1933 року двоє діток із їхньої сім’ї померло. Їх не ховали, а різали на шматочки і відварювали, щоб урятувати інших від смерті. Після того, як вродила пшениця, ходили на колгоспні поля і зривали ще не достиглі колоски. Обминали їх і заливали кип’яченою водою. Після цього вони набухали, і їх споживали по кілька штук. У колгоспі дізналися про це і не видали зерно, яке заробив батько. Їхні діти загинули від голоду. Діти й люди похилого віку найбільше страждали від голоду. Дітки пухли так, що не могли навіть ходити ніжками. Помирали просто в городі чи біля хати. Старі люди не могли працювати. Колгосп видав цим людям по 100 грамів хліба, але того хліба вистачало тільки вкусити – він був чорним і важким. Жити їм було надзвичайно тяжко».
Дні скорботи і пам’яті приходять в Україну зраненою чайкою. Тужить вона за своїми страдницькими дітьми – за мільйонами безвинних жертв Голодомору. Правда про Голодомор страшна. Україна вимирала, але, наперекір усьому, вижила. У нашому Семенівському краї вдячні нащадки віднайшли місця масових поховань жертв Голодомору й установили пам’ятні знаки та пам’ятники. Щороку, 26 листопада, проводиться вшанування пам’яті загиблих.
Отож, Україна йде нелегким шляхом відновлення історичної правди та історичної справедливості, яка потрібна не тільки нинішнім, а й майбутнім поколінням українців.
Любов МАЗАНЬКО, краєзнавець
