Є в кожному селі люди, які не дають згаснути сценічному світлу. Їм не потрібні великі бюджети, гучна реклама чи дорогі костюми – вони творять мистецтво з любові. Саме такими були учасники колективу «Весела сімейка», який багато років дарував сміх, щирість і справжні емоції глядачам із різних сіл.
До складу «Веселої сімейки» входили люди різного віку та професій, яких об’єднувала любов до сцени й щире бажання нести людям усмішку та добро: Валентина Єлагіна, Леонід Одновол, Валентина Беркало, Тетяна Ритченко, Ніна Вовк, Леонід Якимов, Андрій Таран, Олег Солод, Тетяна Крупич, Світлана Одновол, Надія Солод, Аліна Шимко, Валентина Рома, Тетяна Якимова, Оксана Вільгурська; діти – Катерина Котик, Данило Мартиненко.
У репертуарі колективу десятки вистав, сценок і гуморесок, які стали улюбленими для глядачів: «Як наші діди парубкували», «Сорочинський ярмарок», «По-модньому», «Фараони», «Віддавали батька в прийми», «Кайдашева сім’я», «За двома зайцями», а також безліч коротких сценок – «Як куми на дієту сідали», «Баба Палажка та баба Параска», «У ворожки», «Свекруха й невістка», «Про п’яного чоловіка»; гуморески «Кумова геніальність», «Як ми футболістами були».
Напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва ми згадуємо цей творчий осередок і його керівника – людину, для якої сцена була не просто роботою, а частиною душі.
Народилася Валентина Єлагіна в рідному Очеретуватому, де й закінчила школу – на відмінно. Ще з семи років у її душі зародилося справжнє захоплення театральним мистецтвом. У ті часи, за радянських років, у школі постійно проводилися концерти, ставили сценки, і дітей часто запрошували до участі. Валентина Семенівна мала чудову пам’ять, могла читати вірші по п’ятнадцять хвилин – і щоразу сцена ставала для неї справжнім святом.
У місцевому Будинку культури діяв драматичний гурток. Маленька Валя разом з іншими дітьми приходила подивитися на вистави. Серед акторів була й Віра Марківна Селезень – одна з перших, хто пробудив у дівчинці любов до театру. Сидячи в залі, вона з захопленням стежила за грою, і вже тоді думала: «А я б отут зробила інакше»... Так ще з дитинства в її серці оселилася режисерська жилка.
Коли настав час обирати майбутню професію, усі були певні, що Валентина піде в сільськогосподарський інститут – цього дуже хотіли її батьки. Та серце покликало йти іншим шляхом. Батько повіз доньку подавати документи, а вона, можна сказати, втекла просто з вокзалу – і самостійно вступила до Гадяцького коледжу культури на спеціальність «режисер». Цей вибір став вирішальним: дівчина навіть посварилася з батьками, але відчувала – це її покликання.
Студентські роки лише підтвердили, що вона зробила правильний вибір. І група, і викладачі – усе було гармонійно, натхненно, по-справжньому творчо. Після закінчення навчання Валентина Семенівна повернулася до Семенівського району. Вона щиро думала, що така активна культура, як у Семенівці, є всюди. Але після заміжжя доля занесла на Оржиччину – і там відкрився справжній простір для творчості.
Будинок культури в Оржиці був великий, світлий, із безліччю колективів. Молодій керівниці – лише 25 років, але енергії вистачало на всіх. Там вона почувалася на своєму місці: жила сценою, творила, фантазувала. Драматичний гурток уже діяв, тож не треба було починати все з нуля – лише вкласти свою душу й натхнення. Саме звідти Валентина Семенівна взяла великий творчий потенціал.
Коли ж у 1989 році вона переїхала до Очеретуватого, у місцевому Будинку культури довелося починати все спочатку. Залишившись сама з двома дітьми, вона віддавали їх глядіти батькам і проводила в клубі цілі дні й ночі – вигадуючи, створюючи, організовуючи.
Велику підтримку тоді надали Петро Ритченко – справжній «живчик» сцени, який завжди надихав творити, – та Надія Солод. Разом із ними Валентина Семенівна у 1989 році створила драматичний гурток, який успішно працював п’ять років.
Після перебудови підтримки з боку влади не було – тодішній керівник Є. П. Бутенко не надто схвалював аматорське мистецтво. Та з часом вона змогла його переконати. Євген Павлович, людина творча, приніс їм власний сценарій про колгоспне життя. Хоч багато хто казав, що таке «не пропустять», гурток усе ж поставив виставу. Прем’єра пройшла з великим успіхом: глядачі були вражені, аплодували стоячи, а колектив виступав під іменем Бутенка як агітбригада.
Згодом прийшла нова влада, змінилися керівники, і діяльність гуртка припинилася. Та приблизно через двадцять років тодішній сільський голова Валентина Тороп запросила Валентину Семенівну повернутися в культуру – на посаду художнього керівника. Проте нова директорка не захотіла з нею співпрацювати через особисті та творчі розбіжності.
Так і завершився той етап життя...
Певний час вона допомагала сімейному бару – готувала їжу на свята, дні народження, різні заходи. Там поруч із Валентиною Беркало і Тетяною Ритченко зароджувалися нові ідеї, справжні маленькі постановки. Валентина Семенівна дивилася збоку і розуміла: це теж режисура, просто в іншому форматі. І тоді виникла думка – чому б не перенести це на сцену?
Так, у День місцевого самоврядування, народилася ідея вистави. Усі загорілися задумкою й вирішили ставити «За двома зайцями». Репетиції проходили в барі, бо в клуб їх не пускали – не мали до нього офіційного відношення. Директор Юрій Григорович Іващенко давав ключі від школи, щоб хоч там в теплі порепетирувати.
Учасники самі шили костюми, приносили з дому все необхідне, працювали в холодному приміщенні у фуфайках. Але вистояли. І коли відбулася прем’єра, зал був переповнений. Люди аплодували стоячи, а актори плакали від щастя. Вони нічого нікому не хотіли доводити – просто зробили те, що любили.
Потенціалу, який мав колектив, ніхто не хотів визнавати. Та саме тоді Товстівський сільський голова Надія Ворона запросила їх у Греблі – і люди зустріли гостей із теплом. Саме тоді Надія Іванівна вислухала колектив, вони вилили їй душу, поділилися болем і мріями.
Потім колектив вирішив, що драматичний гурток сам по собі нічого не дає – потрібно створити театральну студію. Так і почалася нова сторінка творчого життя. Надія Ворона підтримала ідею – запросила їх виступати, допомагала організовувати поїздки, вручала грамоти. Це було дуже важливо, адже саме нагороди враховувалися під час подальшого подання на звання народного колективу. Валентина Семенівна щиро прагнула вивести колектив на новий рівень, зробити його народним...
Проте, не всім це подобалося. Коли гурток почав набирати популярності, з’явилася й заздрість. Частину учасників почала переманювати Лариса Тороп – вона теж захотіла створити драматичний гурток при Будинку культури. Так почалася справжня «війна» за артистів. Але Валентині Семенівні вдалося повернути людей – адже істинна сцена жила в їхніх серцях.
Конкуренти по сцені мали всебічну підтримку – їм виділяли і кошти, і транспорт. А «Веселій сімейці» доводилося справлятися власними силами. І все ж допомога знаходилася: Сергій Семигреєнко, Надія Ворона та Юлія Єлагіна допомагали з транспортом, підтримували, щоб колектив міг виступати.
За ініціативи Надії Ворони художня керівниця «Веселої сімейки» поїхала до Полтави у театр імені Гоголя. Там Валентина Семенівна зустрілася з режисером Дмитром Соколовим і поцікавилася, чи реально отримати звання народного. Той відповів чесно: «Вас ніхто не знає. Але творіть, показуйте себе – і вас помітять. До народного звання довго йти».
Це звання було важливим – воно відкривало можливість фінансування, без якого важко було утримувати колектив, купувати костюми, реквізит, декорації.
Після повернення з Полтави почали збирати документи. Між гуртами ще тривала суперечка, але Валентина Семенівна першою закликала до миру: «Розбратом нічого не доб’ємося. Об’єднаймося». Так на папері вони стали єдиним колективом. У підготовці до народного звання неабияку роль відіграла Валентина Беркало – саме вона вчилася в одному класі з Іриною Удовиченко, очільницею обласного Департаменту культури, яка стала на їхній бік і підтримала колектив. На той час у Семенівці працювала ще одна творча людина – завідуюча місцевого відділу культури Ірина Миколаївна Холодна, яка також повірила в них і надала моральну підтримку. Тоді й постав колектив під назвою «Весела сімейка». Ідею допомогла знайти Тетяна Ритченко: з-поміж десятків варіантів обрали саме цей – бо всі в гурті були як одна родина: веселі, дружні, творчі. Назва стала символом їхнього духу.
Дорога до офіційного визнання була складною. Суперечки, амбіції, різні погляди на керівництво – усе це довелося пройти. Остаточно поставити крапку допомогла Ірина Холодна, коли наголосила: очолювати колектив має людина з відповідною освітою. І такою була лише Валентина Семенівна – саме вона й стала офіційним керівником.
Почалася кропітка праця. Колектив створював справжні сценічні шедеври, поступово до них повернулися навіть ті, хто колись відійшов. На виступах звучало лише коротке «дякуємо за підтримку» – щоб зберегти незалежність і не підпасти під чиїсь впливи.
Уже в 2018 році колективу присвоєно – народний! Невдовзі почалося фінансування, але радість тривала недовго – народним колективам його раптово скасували. «Так довго йшли до цього – і все марно!», – з болем згадували учасники. Та навіть тоді знайшли вихід: оформили окрему ставку, завели рахунок, на який почала надходити невелика копійка. Цих грошей вистачало на фарби, інвентар, декорації.
Усе робилося спільними силами. Художниця колективу Олеся Єлагіна малювала декорації просто «з голови» – за секунди, хлопці майстрували, шили, лагодили. І ніхто ніколи не сказав: «Я не буду». Усі працювали гуртом, з душею.
Тетяна Ритченко вчила тексти на роботі, у сільській раді, Валентина Беркало – у поїзді, дорогою до онуки. Чоловіки вивчали слова просто за кермом трактора. І хоч у багатьох були городи, сімейні справи, втома – усі йшли на репетицію. Без відмовок.
Особливо влився в колектив Олег Солод – син Надії Солод. Його мати привела до колективу, і він виявився природженим артистом, додавши кожній виставі особливого блиску.
Через декілька років з 25 учасників залишилося лише 12 – але саме ця дюжина театралів могла «гори звернути». Вони жили сценою.
Одного разу Валентина Семенівна привела на репетицію онуку. Дівчинка загорілася бажанням виступати – тоді вирішили залучати дітей.
Валентина Беркало підібрала для них кумедні тексти, і невдовзі на сцені пролунали щирі дитячі голоси. Особливо запам’яталися слова зі сценки: «Прийшла до бабусі, прошу їсти, а їсти нема – бо в сім’ї всі артисти!»
Цей номер став справжнім символом «Веселої сімейки» – колективу, який жив піснею, сміхом і щирістю. І не вийшло... Молодіжна студія так і не прижилася, але все одно брали дітей із собою, бо вони були потрібні – як продовження сцени, як частинка душі колективу.
На сцені навіть був гусак – справжній, але поводився, наче артист. Ходив, як людина, розумів усіх і навіть грав роль – настільки природно, що артисти самі дивувалися. Із ним фотографувалися, сміялися, а потім усвідомлювали: кожен у «Веселій сімейці» – живий актор, який не грає, а проживає свою роль.
«Результат усіх цих зусиль був вартий кожної хвилини. – говорить Валентина Єлагіна. – Нас любили глядачі, приїздили із сусідніх сіл, чекали нових вистав. Допомогу надавала газета «Голос громади» – підтримували інформаційно, друкували афіші, писали про нас. Пізніше до роботи долучився Анатолій Махно – він знімав наші вистави й викладав на YouTube. Але, як не дивно, через це стало менше глядачів у залі – люди почали дивитися онлайн, а ми ж прагнули живого контакту, тих оплесків, тих очей, які світяться в темряві залу. Потім знову змінилася влада, яка почали просувати «своїх». Нас відсунули на другий план. Уявіть: програму готують місяць, а нам телефонують за день – «зробіть виставу». А вистава – це не пісня, її за ніч не поставиш. Ми ночами шили, репетирували, готували. Учасниця нашого колективу Світлана Одновол власноруч шила костюми, можна сказати, створювала шедеври з того, що приносили люди. Зараз ті костюми – мовчазні свідки – лежать у скринях, а декотрі вже поїдені мишами. Після початку повномасштабної війни хотіли зробити екскурс усіма виставами «Веселої сімейки» – зібрати спогади, показати відео, зберегти пам’ять, але селищна голова Людмила Павлівна Милашевич не дозволила. Ми все ж зробили короткий варіант – аби хоч щось залишилось у пам’яті. У цей час ми з колективом вирішили передавати все фінансування на Збройні Сили України – ми ж знали, скільки наших хлопців воює. Цілий рік усі зароблені гроші ми віддавали на ЗСУ. Володимир Саміков навіть написав у мережі подяку «Веселій сімейці». Але вже наступного дня фінансування нам урізали повністю... Життя розкидало людей: хтось виїхав за кордон, когось мобілізували, дехто захворів... І все поступово розпалося саме собою. Останню виставу – «Краса по-українськи» ми так і не встигли поставити. Завадила пандемія – нас не допустили, бо не всі мали щеплення. Після цього ніби опустилися руки. Але навіть попри все, «Весела сімейка» залишила по собі не просто вистави, а величезний пласт життя – справжнього, щирого, народного. Ми жили сценою, вірили в силу театру, і сьогодні кожен із нас, хто колись виходив під софіти, носить у серці ту саму іскру. І, можливо, колись вона знову спалахне»...
«Весела сімейка» є частинкою історії нашої громади, вона частинка душі тих, хто колись стояв на сцені й дивився у зал, шукаючи очима своїх глядачів. Вони не мали гучних фанфар, але мали любов до сцени, до людей, до життя.
Можливо, колись вони ще вийдуть на сцену. Можливо, у тому ж складі, а, може, з новими обличчями, але з тим самим серцем. Бо справжнє мистецтво не зникає. Воно просто чекає свого часу, щоб знову заговорити до людей...
Ілона КРАВЧЕНКО
P. S. «Весела сімейка» у 2021 році підтвердила звання «народного», але вже у 2024-му його втратила...
