Театральне мистецтво – це не просто навчання сценічним прийомам, а справжня школа життя для дітей. Воно допомагає розвивати впевненість, комунікативні навички, емоційний інтелект та почуття відповідальності. Саме це переконливо демонструє робота театрального класу у Семенівській музичній школі, де кожен учень має змогу проявити себе на сцені, навчитися співпрацювати та відкривати власний внутрішній світ.
Шлях нашої героїні до театру та кіно був настільки довгим і непростим, що про нього можна годинами розповідати історії поразок, нереалізованих літературних і кінопроєктів, розчарувань і нових спроб. Частково цей шлях відображений у книзі «Та, що танцює під дощем», яку вона опублікувала в інтернеті у 2018 році. Це щира й відверта розповідь, у якій легко впізнати долі багатьох початківців у сфері мистецтва.
Народилася Аліна Борисівна Сахацька у селищі Семенівка у 1986 році. У 2001 році закінчила музичну школу по класу фортепіано, а у 2003-му – Семенівський НВК №1. Її першим педагогом із фортепіано стала рідна мама – Олена Михайлівна Долина. Уже в шкільні роки дівчина тісно стикнулася з театральним мистецтвом: у закладі діяв театральний гурток, який вела Любов Василівна Мазанько. Саме участь у шкільних виставах стала для неї найяскравішим і найцікавішим досвідом того часу.
Попри ранні творчі прояви – написання віршів, перші спроби в драматургії та прозі, публікацію поетичної збірки у Семенівському видавництві, активну участь у культурних заходах громади та району, виступи у складі музичного гурту – майбутню професію з мистецтвом вона тоді не пов’язувала. Причина була не лише у відсутності чіткого уявлення про можливі творчі шляхи, а й у глибокому страху сцени. Вихід на сцену часто супроводжувався внутрішнім паралічем: губилися слова, ноти, навіть за ідеальної підготовки. Здавалося, що цей страх неможливо подолати.
Крім того, на той час прикладів професійних акторів чи режисерів із Семенівщини Аліна Борисівна не знала, а письменництво вважалося справою, якій «не вчать». Не було й фахового викладача з вокалу, який міг би підготувати до вступу. Вибір професії затягнувся на цілий рік, і врешті-решт крива долі повела її в зовсім інший бік – до економіки.
Добре знання математики та повага до своєї вчительки – Лариси Михайлівни Власюк – привели її до Харківського національного економічного університету, на факультет «Облік і аудит». Вибір, як згодом зізнається вона сама, був помилковим. Уже через місяць навчання стало зрозуміло: це не її шлях. Але навчання на бюджеті не дозволяло просто піти – було соромно перед батьками, тому університет вона закінчила до кінця.
Єдиною творчою віддушиною стали регулярні виступи в інституті в ролі вокалістки. Після завершення навчання, як і всі бюджетники, вона рік відпрацювала в податковій службі. А вже у 2009 році подала документи до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на спеціальність «Журналістика», вступивши на заочне відділення.
Поєднання двох освіти, знання англійської мови та природна комунікабельність відкрили для неї двері у сферу реклами та маркетингу. Аліна працювала маркетологом, бренд-менеджером, менеджером з реклами та PR (Public Relations, піар), директором із маркетингу в міжнародних компаніях Харкова. У її професійному доробку – організація фестивалів історичної реконструкції, спортивних змагань із гольфу, участь у виставках модних брендів, зйомки рекламних кампаній. Частими були й відрядження – Україною та за кордон: до Польщі, Франції, Росії, Казахстану.
Попри успішну кар’єру, прагнення реалізувати власні творчі проєкти не полишало її. Уночі й на вихідних вона продовжувала писати прозу та драматургію, надсилала тексти до редакцій, листувалася з видавництвами й продюсерськими компаніями, відвідувала кінофестивалі. Проте майже кожна спроба завершувалася болісними розчаруваннями. Один із найяскравіших прикладів – співпраця з продюсерською компанією з Лондона, яка прийняла англомовний сценарій у роботу та навіть узгодила графік зйомок. Проєкт зірвався через відмову у візі, попри повний пакет документів. Подібних «майже реалізованих» історій було чимало.
У 30 років вона ухвалила для себе принципове рішення: якщо неможливо зайти в кіно через парадні двері – варто спробувати через бічні. Так вона вступила до акторської школи для дорослих, зіграла кілька яскравих ролей у виставах. Згодом життя привело її до Польщі.
Сім років, прожитих у місті Вроцлав, дали новий досвід: епізодичні ролі у польських серіалах, навчання у Вроцлавській кіношколі, перші кроки в кіно з масовки.
У жовтні 2023 року з особистих причин вона повернулася додому, і знову здавалося, що все обірвалося.
Пропозиція мами обійняти вакантну посаду секретаря у музичній школі стала тимчасовим рішенням. Роботу вона виконувала сумлінно, але прагнення до творчості не зникало. І вже за три тижні до Нового року було ухвалене сміливе рішення – поставити новорічну виставу. За надзвичайно короткий час вдалося зібрати дітей, написати сценарій мюзиклу «Алладін», підготувати акторів і вийти на сцену.
Попри всі труднощі, вистава відбулася успішно. Саме після цього було вирішено з нового навчального року відкрити клас театрального мистецтва. Багато учасників мюзиклу прийшли навчатися вже у вересні, а після постановки «Мауглі» в січні чисельність учнів класу зросла ще більше.
Говорячи про пріоритети у навчанні, Аліна Борисівна зізнається: обмежитися лише сценічною технікою неможливо. Для неї театральне мистецтво – це насамперед комплексне виховання особистості. Серед першочергових завдань викладачка називає настирливість у роботі над складними ролями, хоробрість робити усвідомлений вибір і нести за нього відповідальність, а також глибоке розуміння самого поняття відповідальності.
Важливою складовою занять є й робота з тілом та голосом: учні вчаться заново дихати, адже акторське дихання суттєво відрізняється від звичайного, опановують нову манеру мовлення та руху. Педагогиня пояснює, що сценічний персонаж може мати інший голос, іншу ходу, іншу пластику, ніж сама людина, і саме через ці перевтілення дитина відкриває для себе нові сторони власної особистості.
Не менш важливими є вміння помічати свої помилки, не боятися їх визнавати та мати внутрішній азарт рухатися вперед, до наміченого результату. Окрему увагу вона приділяє правильному ставленню до конкуренції – умінню приймати виклик, не втрачаючи поваги до інших і віри у власні сили.
Саме такі, на перший погляд, «дорослі» завдання отримують навіть наймолодші учні, які приходять навчатися театральному мистецтву. Адже, переконана викладачка, сцена вчить не лише грати ролі – вона вчить жити.
Заняття театральним мистецтвом у школі мають значний вплив на характер і світогляд дітей. Викладачка театрального класу зазначає, що учні під час навчання опановують такі предмети, як «сценічна мова», «сценічний рух», «акторська майстерність», «сценічна практика» та «постановка вистав». Ці дисципліни не лише додають дитині впевненості в собі, але й допомагають отримувати увагу оточення, позбавляють комплексів та розвивають комунікативні навички.
Сценічна мова включає роботу з дикцією, артикуляцією, темпоритмом, інтонацією та акторським диханням. Це дає змогу дитині бути почутою, розширювати коло друзів, регулювати темп мови, гучність і силу голосу. Вміння працювати над собою та своїм тілом допомагає дитині соціалізуватися, особливо тим, хто звик залишатися непомітним.
Особливу увагу Аліна Борисівна приділяє сценічному руху: граційне тіло, правильна постава, впевнені рухи й жести формують не лише акторські навички, але й удосконалюють комунікацію та коригують вади постави. Цей предмет розвиває пластичність та ритміку тіла, готуючи дітей до різних творчих і професійних викликів у театрі, кіно, хореографії чи публічній діяльності.
Розвиток емпатії – ще один важливий аспект театрального навчання. Акторська майстерність дозволяє дітям втілюватися в різних персонажів, проживати їхнє життя та емоційні переживання, що значно підвищує емоційний інтелект. Маленькі діти через такі вправи краще розуміють природу, людей, світ довкола. Підлітки, схильні до емоційної замкненості чи асоціальних інтересів, отримують можливість краще зрозуміти себе та працювати зі своїми страхами. Сучасні українські діти, що ростуть у цифрову епоху, часто втрачають навички живого спілкування, але театральна практика допомагає їм відновлювати здатність відчувати і виражати емоції.
Також заняття в театральному класі формують колективність та відповідальність. Під час репетицій і постановок діти вчаться орієнтуватися на сцені, працювати в ансамблі, розуміти партнерів та дбати про спільний результат.
Театральне мистецтво – це не просто навчання сценічним прийомам, а справжня школа життя для дітей. Воно допомагає розвивати впевненість, комунікативні навички, емоційний інтелект та почуття відповідальності. Саме це переконливо демонструє робота театрального класу у Семенівській музичній школі, де кожен учень має змогу проявити себе на сцені, навчитися співпрацювати та відкривати власний внутрішній світ.
Шлях нашої героїні до театру та кіно був настільки довгим і непростим, що про нього можна годинами розповідати історії поразок, нереалізованих літературних і кінопроєктів, розчарувань і нових спроб. Частково цей шлях відображений у книзі «Та, що танцює під дощем», яку вона опублікувала в інтернеті у 2018 році. Це щира й відверта розповідь, у якій легко впізнати долі багатьох початківців у сфері мистецтва.
Народилася Аліна Борисівна Сахацька у селищі Семенівка у 1986 році. У 2001 році закінчила музичну школу по класу фортепіано, а у 2003-му – Семенівський НВК №1. Її першим педагогом із фортепіано стала рідна мама – Олена Михайлівна Долина. Уже в шкільні роки дівчина тісно стикнулася з театральним мистецтвом: у закладі діяв театральний гурток, який вела Любов Василівна Мазанько. Саме участь у шкільних виставах стала для неї найяскравішим і найцікавішим досвідом того часу.
Попри ранні творчі прояви – написання віршів, перші спроби в драматургії та прозі, публікацію поетичної збірки у Семенівському видавництві, активну участь у культурних заходах громади та району, виступи у складі музичного гурту – майбутню професію з мистецтвом вона тоді не пов’язувала. Причина була не лише у відсутності чіткого уявлення про можливі творчі шляхи, а й у глибокому страху сцени. Вихід на сцену часто супроводжувався внутрішнім паралічем: губилися слова, ноти, навіть за ідеальної підготовки. Здавалося, що цей страх неможливо подолати.
Крім того, на той час прикладів професійних акторів чи режисерів із Семенівщини Аліна Борисівна не знала, а письменництво вважалося справою, якій «не вчать». Не було й фахового викладача з вокалу, який міг би підготувати до вступу. Вибір професії затягнувся на цілий рік, і врешті-решт крива долі повела її в зовсім інший бік – до економіки.
Добре знання математики та повага до своєї вчительки – Лариси Михайлівни Власюк – привели її до Харківського національного економічного університету, на факультет «Облік і аудит». Вибір, як згодом зізнається вона сама, був помилковим. Уже через місяць навчання стало зрозуміло: це не її шлях. Але навчання на бюджеті не дозволяло просто піти – було соромно перед батьками, тому університет вона закінчила до кінця.
Єдиною творчою віддушиною стали регулярні виступи в інституті в ролі вокалістки. Після завершення навчання, як і всі бюджетники, вона рік відпрацювала в податковій службі. А вже у 2009 році подала документи до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на спеціальність «Журналістика», вступивши на заочне відділення.
Поєднання двох освіти, знання англійської мови та природна комунікабельність відкрили для неї двері у сферу реклами та маркетингу. Аліна працювала маркетологом, бренд-менеджером, менеджером з реклами та PR (Public Relations, піар), директором із маркетингу в міжнародних компаніях Харкова. У її професійному доробку – організація фестивалів історичної реконструкції, спортивних змагань із гольфу, участь у виставках модних брендів, зйомки рекламних кампаній. Частими були й відрядження – Україною та за кордон: до Польщі, Франції, Росії, Казахстану.
Попри успішну кар’єру, прагнення реалізувати власні творчі проєкти не полишало її. Уночі й на вихідних вона продовжувала писати прозу та драматургію, надсилала тексти до редакцій, листувалася з видавництвами й продюсерськими компаніями, відвідувала кінофестивалі. Проте майже кожна спроба завершувалася болісними розчаруваннями. Один із найяскравіших прикладів – співпраця з продюсерською компанією з Лондона, яка прийняла англомовний сценарій у роботу та навіть узгодила графік зйомок. Проєкт зірвався через відмову у візі, попри повний пакет документів. Подібних «майже реалізованих» історій було чимало.
У 30 років вона ухвалила для себе принципове рішення: якщо неможливо зайти в кіно через парадні двері – варто спробувати через бічні. Так вона вступила до акторської школи для дорослих, зіграла кілька яскравих ролей у виставах. Згодом життя привело її до Польщі.
Сім років, прожитих у місті Вроцлав, дали новий досвід: епізодичні ролі у польських серіалах, навчання у Вроцлавській кіношколі, перші кроки в кіно з масовки.
У жовтні 2023 року з особистих причин вона повернулася додому, і знову здавалося, що все обірвалося.
Пропозиція мами обійняти вакантну посаду секретаря у музичній школі стала тимчасовим рішенням. Роботу вона виконувала сумлінно, але прагнення до творчості не зникало. І вже за три тижні до Нового року було ухвалене сміливе рішення – поставити новорічну виставу. За надзвичайно короткий час вдалося зібрати дітей, написати сценарій мюзиклу «Алладін», підготувати акторів і вийти на сцену.
Попри всі труднощі, вистава відбулася успішно. Саме після цього було вирішено з нового навчального року відкрити клас театрального мистецтва. Багато учасників мюзиклу прийшли навчатися вже у вересні, а після постановки «Мауглі» в січні чисельність учнів класу зросла ще більше.
Говорячи про пріоритети у навчанні, Аліна Борисівна зізнається: обмежитися лише сценічною технікою неможливо. Для неї театральне мистецтво – це насамперед комплексне виховання особистості. Серед першочергових завдань викладачка називає настирливість у роботі над складними ролями, хоробрість робити усвідомлений вибір і нести за нього відповідальність, а також глибоке розуміння самого поняття відповідальності.
Важливою складовою занять є й робота з тілом та голосом: учні вчаться заново дихати, адже акторське дихання суттєво відрізняється від звичайного, опановують нову манеру мовлення та руху. Педагогиня пояснює, що сценічний персонаж може мати інший голос, іншу ходу, іншу пластику, ніж сама людина, і саме через ці перевтілення дитина відкриває для себе нові сторони власної особистості.
Не менш важливими є вміння помічати свої помилки, не боятися їх визнавати та мати внутрішній азарт рухатися вперед, до наміченого результату. Окрему увагу вона приділяє правильному ставленню до конкуренції – умінню приймати виклик, не втрачаючи поваги до інших і віри у власні сили.
Саме такі, на перший погляд, «дорослі» завдання отримують навіть наймолодші учні, які приходять навчатися театральному мистецтву. Адже, переконана викладачка, сцена вчить не лише грати ролі – вона вчить жити.
Заняття театральним мистецтвом у школі мають значний вплив на характер і світогляд дітей. Викладачка театрального класу зазначає, що учні під час навчання опановують такі предмети, як «сценічна мова», «сценічний рух», «акторська майстерність», «сценічна практика» та «постановка вистав». Ці дисципліни не лише додають дитині впевненості в собі, але й допомагають отримувати увагу оточення, позбавляють комплексів та розвивають комунікативні навички.
Сценічна мова включає роботу з дикцією, артикуляцією, темпоритмом, інтонацією та акторським диханням. Це дає змогу дитині бути почутою, розширювати коло друзів, регулювати темп мови, гучність і силу голосу. Вміння працювати над собою та своїм тілом допомагає дитині соціалізуватися, особливо тим, хто звик залишатися непомітним.
Особливу увагу Аліна Борисівна приділяє сценічному руху: граційне тіло, правильна постава, впевнені рухи й жести формують не лише акторські навички, але й удосконалюють комунікацію та коригують вади постави. Цей предмет розвиває пластичність та ритміку тіла, готуючи дітей до різних творчих і професійних викликів у театрі, кіно, хореографії чи публічній діяльності.
Розвиток емпатії – ще один важливий аспект театрального навчання. Акторська майстерність дозволяє дітям втілюватися в різних персонажів, проживати їхнє життя та емоційні переживання, що значно підвищує емоційний інтелект. Маленькі діти через такі вправи краще розуміють природу, людей, світ довкола. Підлітки, схильні до емоційної замкненості чи асоціальних інтересів, отримують можливість краще зрозуміти себе та працювати зі своїми страхами. Сучасні українські діти, що ростуть у цифрову епоху, часто втрачають навички живого спілкування, але театральна практика допомагає їм відновлювати здатність відчувати і виражати емоції.
Також заняття в театральному класі формують колективність та відповідальність. Під час репетицій і постановок діти вчаться орієнтуватися на сцені, працювати в ансамблі, розуміти партнерів та дбати про спільний результат.
Кожен учень вчиться як грати на передньому плані, так і на задньому, долаючи страхи і працюючи з власним его. Тобто, навіть роль із кількома репліками може запам’ятатися глядачеві більше, ніж головна, якщо актор вкладає у неї душу та фантазію. Особлива увага приділяється страху сцени, який є типовим для творчих дітей. Викладачка ділиться власним досвідом: опанувати цей страх можна лише через повне занурення в гру. Адреналін, що виникає у стресовій ситуації, перетворюється на паливо для емоційної віддачі на сцені. Таким чином, театральне мистецтво не лише розвиває творчі здібності, а й формує характер, підвищує соціальні навички та сприяє розвитку емоційного інтелекту. Для дітей у громаді театр стає своєрідним «майданчиком» для особистісного розвитку, допомагає долати страхи, вчить працювати в колективі та уважно ставитися до себе і до інших.
Нещодавно у школі відбулася перша театральна постановка – новорічний мюзикл «Мауглі». Викладачка театрального мистецтва Аліна Борисівна розповідає, що робота над виставою почалася задовго до прем’єри: сценарій писався вночі з 3 листопада, а вдень діти вже пробували його опрацьовувати. Мюзикл створювався за мотивами «Книги Джунглів» Редьярда Кіплінга. Вибір твору пояснювався прагненням допомогти дітям подолати страх сцени та розкрити їхні здібності через відкриття первісної енергії.
Викладачка пояснює, що у театральних школах і вузах акторська майстерність часто починається з теми «спостереження за тваринами». «Я вважаю, що зіграти тварину легше, ніж людину, – говорить вона. – Якщо ти навчишся копіювати поведінку тварини, зрозумієш, що кожен людський персонаж теж має бути продуманим, з власними звичками, характерною ходою та мовою». Також вона внесла зміни в оригінальну мораль книги, зробивши сюжет більш справедливим і відповідним власним переконанням щодо добра і зла.
У мюзиклі зіграли майже всі діти класу: Сєва Пітірімов – Мауглі, Лєра Федоренко – Багіра, Поля Гармаш – Балу, Єва Залозна – вовчиця Лілу, Таня Голодна – Акелла, Матвій Ляшенко – Тукан. Лєна Сахарова, Давід Мацкевич, Максим Стеценко та Іра Баля виконували ансамблеві ролі чотирьох мавпочок, а Давід грав ще одну роль – шакала Табакі. Аня Попко, Єва Перлова, Бодя Перлова та Вероніка Чмутова грали вовченят, частина з яких одночасно виконувала ролі селянок.
Особливою складністю було одночасне виконання двох ролей: діти мусили швидко змінювати костюми та переключатися між образами. Вовчу зграю, птахів та інших тварин на масових сценах грали учні й викладачі інших класів. Роль удава Каа виконала викладачка класу бандури Ангеліна Олексіївна Федоренко, а голосом Каа говорила сама викладачка театрального мистецтва. Також Аліна Борисівна була Шерханом, і разом із Танею виконали декілька сценічних трюків. Діти також освоїли стрибки з канату та атаки зі стрибком, а деякі вивчили основи захисту й нападу.
За чотири місяці навчання діти опанували надзвичайно складний матеріал. Викладачка зазначає, що досягти таких результатів вдалося завдяки їхній цікавості, бажанню навчатися та наполегливості. Під час вистави учні продемонстрували здатність працювати в колективі, допомагати одне одному, контролювати реквізит, підтримувати партнерів і дотримуватися мізансцен.
Під час підготовки вистави виникали численні труднощі: обмаль часу, сильна втома, фізичне навантаження, проблеми сценічного освітлення, звукозаписом, пошуком реквізиту та костюмів, перебої зі світлом, хвороби дітей, страх сцени. Щоб подолати ці виклики, викладачка застосовувала різні методи: записи відео та аудіо для звикання до камери і мікрофону, на репетиціях до нас заходили викладачі, працівники, батьки та інші учні, аби діти звикали до публіки; генеральні репетиції проходили в присутності всіх бажаючих їх спостерігати.
Питання зі світлом взявся вирішувати тато нашої героїні – Борис Іванович Долина, бо він прекрасно розумів її тривоги: які нічні джунглі при денному стаціонарному освітленні. Тому вирішив власноруч виготовляти ліхтарі, адже професійне сценічне освітлення – це дороге задоволення.
У хід пішли мотоциклетні фари, старі барабани, з яких робилися прожектори. Червоні та жовті ганчірки розрізалися й наклеювалися для фільтрів, аби імітувати жовте місячне світло та червоне світло сходу сонця. Так було створено повноцінне сценічне освітлення із жовтих та червоних прожекторів і прокладено лінію кабелів для єдиного пульта управління. Також він зробив цільовий прожектор, який виділяв потоком світла кожного героя на сцені.
Борис Іванович виконував усі технічні задачі щодо звуку та запису, допомагав з монтажем, а головне – вирішив питання гучності голосів акторів під час вистави: разом із завідувачем господарства – Іваном Івановичем Личманом та батьком головного героя – В’ячеславом Олександровичем Пітірімовим – вони підвісили цілу низку мікрофонів над ключовими мізансценами. В’ячеслав Олександрович також приніс у поміч мікрофон для запису.
Потрібен був задник із темою джунглів, але ціна професійного банера для зйомок була не низькою, тому викладач класу образотворчого мистецтва Юля Миколаївна Лукей прийшла на виручку. Зістрочили на машинці з домашньої тканини моток розміром 5,7×2,3 м, тато Аліни з дому приніс рейки, Юля Миколаївна разом з Іваном Івановичем набили рейки, поґрунтували – так отримали величезний холст. Малювати почали всі бажаючі: викладачі, працівники, учні та батьки; фарбу купили за кошти батьківського комітету.
Юлія Миколаївна Лукей, Ангеліна Олексіївна, техпрацівниця Валентина Василівна Корень, секретар Аліна Володимирівна Клевчук, учениця класу образотворчого мистецтва Лєра Махно, а також частина учнів і батьки класу образотворчого мистецтва виконали більшість завдань із декорацій, допомагали з реквізитом та деякими елементами костюму (дзьоб тукана, вуха слона). До багатьох декорацій мала відношення і Аліна Борисівна.
Камінь для лігва Акелли зробили з монтажної піни, місяць-ліхтар – із повітряної кульки та серветок. Діти й працівники вирізали з паперу 90 метрів ліан. Для дерева для Багіри було принесено в жертву неродючу та майже суху абрикосу Юлі Миколаївни – вона була спиляна її чоловіком Іваном Петровичем, облущена та пофарбована лаком Валентиною Василівною і Іваном Івановичем.
Іван Іванович також виготовив з дерева ніж для Мауглі, зварив кріплення для канату, приніс із дому маскувальну сітку, допомагав Борису Івановичу з ліхтарями. Мікрофони та кабелі декорувалися ліанами. Підвіска мікрофонів, монтаж кріплень на сцену, монтаж задника та демонтаж куліс були теж непростим завданням, адже треба було або лізти на слизький, замерзлий дах без страховки, або буквально літати в повітрі.
Вогнище майстрували з гілок та настільної лампи, смолоскип був винахідкою В’ячеслава Олександровича, бо теж непросто було вирішити питання дистанційного світла. Свічки для печери принесла Олена Олександрівна Перлова, викладачка класу хореографії. Її батько, дідусь Богдани та Єви Перлових, Леонід Володимирович Мірошніченко, виготовив спис та сокиру для селянок. Поля Гармаш принесла павуків, які так готично прикрасили жовті прожектори, а Аня Попко – штучних пташок.
Світлана Василівна Дяченко надала грандіозну допомогу театральному класу щодо костюмів, подарувавши у фонд класу 10 мішків із костюмами та тканинами, з яких були використані матеріали для одягу селян, шаманок, кімоністів, були одягнуті інші звірі Джунглів, а також ще багато корисних речей. Світлана Василівна допомогла допрацювати костюм Багіри, пошила гольфи для сукні удава Каа (а сам костюм майструвала Юлія Дем’яненко на замовлення Аліни Борисівни).
Костюми селян племені, які мали бути однаковими, шилися батьками учнів класу хореографії та викладачкою Оленою Олександрівною.
Частина костюмів вовків та костюм Балу були змайстровані з хутра, шкіри та тканин нашої родини.
Батьки учнів театрального класу самостійно або разом із Аліною Борисівною майстрували костюми героїв. Іван Петрович Лукей позичив викладачці своє чудове кімоно. Деякі батьки театрального та інших класів зробили внесок костюмами чи реквізитом у виставу або у фонд театрального класу, а також надавали фізичну допомогу.
Грим виконувався на замовлення Аліни Сахацької Яною Касяненко, також велику роботу по гриму виконали батьки класу хореографії – Валерія Баннік, Анна Сліпаченко, і Аліна Борисівна з Оленою Олександрівною. Батьки учнів усіх виконавців робили дітям зачіски.
Директорка Олена Михайлівна Долина та викладачі – Борис Іванович Долина, Ангеліна Олексіївна Федоренко, Анна Олександрівна Гаркуша, Анатолій Іванович Притула, Анна Михайлівна Кобилінська – підготували з учнями тематичні інструментальні номери. Борис Іванович був автором «Увертюри до Мауглі», яку виконав оркестр «Квітограй», а Анатолій Іванович Притула – автором твору «Джазові ритми», що став заключним інструментальним виступом Василівського оркестру.
Борис Іванович також зробив інструментальний переклад партії для бандури й скрипки японської пісні «Осінні спомини» та підготував хористів. Тексти до пісень писала героїня нашої розповіді – Аліна Борисівна. Танцювальний колектив «Фурор» станцював танець вогню під пісню у виконанні Єлизавети Тригуб. Четверо учениць, а також Аліна Борисівна з Оленою Олександрівною станцювали танець барабанів, молодша група виконала заключні «Татанці».
Олена Олександрівна, Юлія Миколаївна, Ангеліна Олексіївна, Борис Іванович і Олена Михайлівна – також багато допомагали під час виступу (суфлери, світло, зміна декорацій в антрактах, допомога дітям тощо). Під час вистави Аліна теж увесь вільний від виступу час була суфлером за кулісами.
Олена Михайлівна, Олена Олександрівна та начальник відділу культури і дозвілля Інна Іванівна Календар допомогли Аліні Борисівні зі спортивним обладнанням.
У процесі роботи над виставою Аліна Борисівна зробила багато відкриттів про своїх учнів: діти проявили неабияку відповідальність, підтримку одне одного, вміння швидко орієнтуватися в нестандартних ситуаціях. Виконання масових сцен і змін ролей розкривало в них приховані здібності та навички комунікації, розвивало творчий підхід і дисципліну.
Таким чином, перша вистава театрального класу стала важливим досвідом не лише для дітей, а й для викладачки,продемонструвавши, що спільна праця, підтримка та креативність можуть подолати будь-які труднощі і допомагають виховувати в учнях впевненість, колективність та любов до мистецтва.
На запитання про мрії та плани на майбутнє наша героїня відповідає, що її життєвий досвід навчив ніколи нічого не планувати. Кожен новий проєкт вона починає, прислухаючись до себе, до простору та до світобудови. «Я намагаюся бути відкритою до будь-яких змін і приймати спокійно всі повороти долі», – пояснює вона.
Майстерність викладачки та щира підтримка батьків, колег і всієї шкільної спільноти перетворили навчання в театральному класі на захопливу пригоду, де кожна дитина відкриває нові грані свого потенціалу. Ми дуже пишаємося, що в нашій громаді є такі талановиті люди, як Аліна Борисівна. Бажаємо дітям і надалі сміливо виходити на сцену, долати страхи, досліджувати свої таланти та радіти кожному новому відкриттю. А театральному класу та Аліні Борисівні – рости, розвиватися та дарувати нашим юним акторам незабутні миті творчості, дружби та натхнення!
Ілона КРАВЧЕНКО
