Героїня нашої розповіді – наша землячка, яка нині реалізовує себе як фотограф за кордоном. Її шлях – це історія сміливості, пошуку та внутрішньої чесності. Вона змінила кілька країн, професій і життєвих обставин, але зберегла головне – вірність собі та своєму поклику.
Тетяна Удовиченко народилася у 1993 році на Полтавщині. Здобула освіту у сфері правознавства. Ще під час навчання вона поєднувала навчання з роботою, а до 2013 року щосезону їздила працювати до Криму. Саме цей період став для неї школою дорослішання: він навчив самостійності, відповідальності за власні рішення та вмінню рухатися вперед, навіть коли страшно. У 20 років Тетяна наважилася на кардинальні зміни – переїхала до Туреччини, де прожила близько 6-ти років. Згодом три роки мешкала в Іспанії за студентською візою: навчалася, розвивалася та заснувала власну студію краси й фотографії. Після цього майже два роки прожила у Флориді, а нині мешкає в Каліфорнії, Сполучені Штати Америки.
Кожна країна стала для неї новим етапом особистісного росту – нові люди, нова культура, інший менталітет. Вивчення мов допомогло їй глибше розуміти людей, руйнувати бар’єри та бачити світ ширше. Саме цей багатокультурний досвід суттєво вплинув на її світогляд і сформував особливу глибину у фотографії.
Тетяна пробувала себе у багатьох сферах: працювала перекладачем турецької мови, займалася тату, працювала в індустрії краси, була помічником керівника в турецькій компанії та реалізовувала себе в інших напрямах. Вона неодноразово починала з нуля в новій країні й нових обставинах. Страх був присутній, але внутрішній поклик завжди виявлявся сильнішим.
Сьогодні Тетяна Удовиченко працює портретним та арт-фотографом і розвиває власний бренд «Photo Project 13», поєднуючи в творчості глибину, щирість і життєвий досвід, здобутий у різних куточках світу.
– Тетяно, розкажіть нашим читачам, коли у Вашому житті з’явилася фотографія?
– Фотографія була присутня в моєму житті завжди. Починаючи з домашніх фотоальбомів. Ще в дитинстві я переглядала фото з моєю бабусею. Вона розказувала про життя, яке було по ту сторону фотографії, а я уявляла, яким воно було. Я дуже любила розглядати риси обличчя людей, їхні погляди, уявляла, якими вони були і що проживали в той момент. Фотографія це потужний інструмент, який може перенести нас в ті часи, яких уже немає, але вони досі живуть, доки жива фотографія, на якій вони зображені. Згодом це стало свідомим вибором – одним із способів розповідати історії через образ.
– Чи пам’ятаєте свій перший фотоапарат і перші знімки? Якими були ті емоції?
– Усе почалося з фотоапарата, який був у нас вдома. Я чекала, щоб залишилося пару кадрів на плівці, наряджалася і використовувала їх. Під час роботи в Криму я зібрала кошти на покупку свого першого напівпрофесійного «Nikon». Я тоді фотографувала все, що бачила. Цей ефект боке зводив мене з розуму. Потім у мене його вкрали і залишилась тільки кришечка від об’єктива... Далі вже був омріяний «Canon», на який я познімала перший раз і подумала, що у мене не виходить. Я була дуже засмучена і думала, що не бути мені фотографом. Але наступного дня, коли я прокинулася, я взяла камеру і вона стала моїм другом.
– У якій країні Ви зараз живете і що Вас найбільше вразило після переїзду?
– Наразі я живу в Каліфорнії, США. Коли я тільки приїхала сюди, я мала зовсім інше уявлення про Америку і про світ загалом. Я завжди романтизувала життя, і вже через кілька місяців після переїзду мої рожеві окуляри розбилися вщент. Спочатку я навіть думала повернутися до Іспанії, згодом переїхала з Каліфорнії до Флориди, шукаючи своє місце. Життя тут дуже інтенсивне і дається мені непросто. Тут усе велике – дороги, магазини, простір. Але й відстань між людьми часто така сама. Найважливішим і найскладнішим для мене стало зберегти власну глибину серед швидкого потоку шуму, руху й досягнень. Я не звикла до поверхневого спілкування – для мене важлива людяність, щирість і внутрішній зміст. Водночас є і світлі моменти. Іноді я їду вулицею – і раптом виникає флешбек із фільму десь із дитинства. Мені дуже подобається образ старої Америки – ця естетика, світло, атмосфера. У такі моменти я відчуваю натхнення. Цей період став часом глибокої саморефлексії. Тут я виросла, хоча пройшла через складні етапи. Вони підсвітили мою головну цінність – побачити себе: ким я є і ким я не є. Я вже та, ким маю бути. Америка дає великі можливості для росту, але водночас забирає спокій.
– Чи складно було починати творчу діяльність у новій країні? З якими викликами зіткнулися?
– Це моя четверта країна – Україна, Туреччина, Іспанія, Америка. Звісно, починати з нуля щоразу непросто. Але я завжди слухаю своє серце – воно веде мене до моїх істинних запитів. Вивчаючи навколишній світ, я вивчаю себе. Я як камінчик, який відшліфовується водою і поступово набуває форми. Але суть залишається незмінною – бути собою, жити в правді з собою. Якщо завернула не туди – повертайся. Завжди повертайся до себе. Початок у новій країні завжди починається з базового: житло, їжа, дохід – щоб просто вижити. Голодний ситого не зрозуміє. Тому дуже складно говорити про мистецтво, коли не закриті базові потреби. Спочатку треба створити фундамент. Викликів було багато. Переїзд до Флориди – тропічний клімат, адаптація організму, +8 кг. Переїзд до Каліфорнії – сухість, інший ритм життя, нове середовище – -10 кг. Відсутність старих опор і пошук внутрішньої – тієї, що як травинка в полі, але тримається. Повинен бути сенс, чому ти це робиш. Без нього легко загубитися. Як у фразі: «Нас неможливо збити з шляху, бо ми не знаємо, куди йдемо». Колись я поставила собі питання: що важливіше – форма чи наповненість? І зрозуміла, що я – про наповненість. Якщо річ має для мене глибоке значення, я зможу надати їй будь-яку форму. А якщо сама не зможу – знайду людей, які допоможуть і направлять. Бо саме ядро рухає мене вперед. Головне – берегти вогонь усередині. Кожен компроміс там, де ти зраджуєш себе, має високу ціну. Краще втратити інших, ніж втратити себе.
– Який жанр фотографії Вам найближчий – портрет, сімейна зйомка, love story, пейзаж, репортаж? Чому саме він?
– Я про життя. Мені подобається, коли я жива і святкую це життя в будь-якому його проявленні. У будь-якій емоції. Проживання життя це підтвердження факту його існування. А це вже подарунок. Тому моя відповідь – правдива фотографія. Любов до себе, до людини, до світу. Портрет, парні зйомки, просто життя навколо, глибина в простих речах. Фотографія дає нам фіксацію моменту, його велику цінність. Що я не люблю, так це неправдивість фотографії, відсутність щирості та повне копіювання іншої людини, в той час як кожен із нас особливий і має неповторні риси обличчя, характер, манеру поведінки. Кожному є що сказати. І дуже важливо, щоб нас чули. Тому я та людина, яка у своїй фотографії намагається почути.
– Що для Вас фотографія – професія, мистецтво чи спосіб зберегти миті життя?
– Фотографія це потужний інструмент, щоб розказувати історії без жодного слова. Це збереження моменту, факту. Це пам’ять. Це міст у той час, в якому зроблена фотографія. Фотографія як мистецтво це спосіб комунікації з людиною, яка на неї дивиться. І якщо вона відчуває більше, ніж бачить, значить це мистецтво, яке змінює і дає можливість задуматися. Фотографія як професія це чітке розуміння того, який продукт ти даєш і яку цінність він несе для людини, яка його обирає. Найбільша цінність фотографії це можливість розказувати історії. Всі люблять історії. І я одна з них.
– Звідки черпаєте натхнення?
– Саме життя це натхнення. Коли ми виходимо зі своїх думок, відриваємося від телефонів і дивимося навколо, там ростуть дерева, літають пташки, квіти мають свої запахи, йде дощ, поруч люди – веселі, сумні, приємні і не дуже. Моє натхнення це саме життя. І можливість бачити його. Можливість відчувати природу, спілкуватися з близькими людьми, з людьми близькими по духу, вести глибокі розмови з друзями. Фільми, аудіокниги, історії інших людей, приклади талановитих людей, які йшли за покликом серця. Я люблю добрих людей. У наш час це непросто. Бути добрим це вибір. Це достойність, а не слабкість. Це надихає мене по життю і формує моє бачення світу загалом.
– Чи сумуєте за домом? Що найбільше згадуєте?
Мій дім це моя святиня. Це місце, де квіти пахнуть по-іншому, де мамин борщ на кухні, посуд у квіточку, кухня в салатових тонах, рідні голоси, все знайоме і близьке. Це місце, де не треба бути колючою, де тебе приймають тобою. Не за щось, а за те, що це ти. Де говорять рідною мовою, де їжа має інший смак. Це місце, де сходяться теперішнє, минуле і майбутнє. Вдома у мене найбільша автоматична саморефлексія. Там я відчуваю себе маленькою дитиною. Там я живу момент по-справжньому. Там я відчуваю, де я з собою чесна, а де треба трохи попрацювати і зрозуміти, чого я хочу в майбутньому. І головне – навіщо мені це все. Мій дім це мої люди, моя сім’я. Вони для мене найбільша цінність після мене самої. У найважчі часи саме моя сім’я і друзі були моєю підтримкою. Я не просто сумую за домом. Де б я не була, я паралельно відчуваю себе і вдома. І завжди шукаю по світу щось, що нагадує його. Для мене зв’язок із домом один із найважливіших, і мої життєві цілі дуже пов’язані з ним. Чим більше я віддаляюся фізично, тим більше шукаю подібне дому. Найбільше я згадую прості моменти, розмови і час, проведений з рідними.
– Про що мрієте сьогодні – як фотограф і як людина?
– Я мрію мати вплив на події, які можуть змінювати хід життя багатьох людей. Хочу, щоб мій шлях допоміг іншим, але точно нікому не зашкодив. Мрію жити по серцю. Вірю, що все починається з однієї людини. І з відповідальності перед собою. Мрію про найкращих людей на своєму шляху. Про сильні зустрічі, які взаємно підсилюють. Мрію, щоб те, що я роблю зараз, принесло мені колосальні плоди. Бо я цього варта.
– Якщо б Ви могли повернутися у той момент, коли тільки починали, що сказали б собі?
– Я б сказала собі: бережи себе. Ти прекрасна уже. Не твої недоліки варті уваги, а ти повністю, така, яка ти є. У тебе все вийде. Будь вперта. Борись за своє. Не слухай критиків, бо люди і самі часто не знають, як жити це життя. Твоя інтуїція веде тебе правильно. Всі відповіді у тебе всередині. Чуй себе. Насолоджуйся кожним моментом. Страх це провідник і захисник, а не ворог, якщо з ним подружитися. Ти все робиш правильно. Не сумнівайся.
– Ваші Побажання дівчатам у реалізації мрій.
– Ти прекрасна уже. Не порівнюй себе ні з ким. Ми всі різні і маємо індивідуальність. Наша цінність саме в цьому – в умінні бути собою. Бути жінкою це прекрасно. Ми ніжні, сильні та витривалі одночасно. Що таке мрія? Це поклик, який іде зсередини. І якщо твоя душа прагне чогось, що може бути вартіснішим за те, щоб дозволити собі це? Навчайся, здобувай знання та використовуй їх. По маленькому кроку – великі справи.
Якщо ти дійсно чогось хочеш, то що може бути важливішим за те, щоб обрати себе. Там, де ти є. Уже сьогодні. Запитай себе, скільки компромісів уже було. І скільки ще потрібно, щоб ти зрозуміла – ти уже варта того, щоб твої бажання стали твоєю реалізацією. Щасливі люди народжуються поруч зі щасливою людиною. Так, це не просто. Але чи простіше жити життя, яке ти собі не хотіла? Як би важко не було, ніколи не здавайся в спробах бути собою. Ти маєш значення. І твої мрії теж. Іноді це довгий шлях до цілі. Але саме в шляху відкривається сенс і ті подарунки долі, які ти дозволяєш собі приймати. Ти можеш обрати будь-який шлях. Для когось він здасться не дуже цікавим, але головне, що він означає для тебе. Обирай те, що ти любиш. Любов – велика сила. У ній сенс. Неважливо, скільки тобі років і де ти живеш. Важлива ти. І те, як ти до себе ставишся. Ти маєш значення.
Ілона КРАВЧЕНКО
