Його мала Батьківщина – село Вербки Устимівської сільської ради, яке розташоване за 18 км від райцентру, землями межує із селами сусіднього Глобинського району. Тут, у невеликій селянській хатині під солом’яним дахом на околиці села, 7 липня 1936 року немовля гучним криком сповістило про появу на цьому світі. Батьки новонароджене дитя нарекли ім’ям Анатолій. Із перших днів свого життя малюк серед усіх вгадував матусин голос, уважно прислухався до нього, особливо коли співала йому колискову або якусь українську народну пісню, а їх Євдокія Іллівна знала багато, мала чудовий голос. Хлопчик затихав засинаючи, і на його личку завжди, як подяка, сяяла посмішка. Йому снилися найкращі у світі сни. У дитинстві, скільки себе пам’ятає, найулюбленішим його заняттям була пісня. Це передалося йому від матусі. Від батька Івана Даниловича, який грав на всіх струнних інструментах і навіть сам залюбки їх виробляв, Анатолій успадкував безмежну любов до музики, яку проніс через усе своє життя.
Коли Анатолію Коблику виповнилося 6 років, батько виміняв за пуд жита невеличку дзвінкоголосу гармошку. Радості не було меж. Маючи чудовий слух, Анатолій ловив мелодії на льоту. Із подарованим інструментом не розлучався навіть ідучи до дитячого садка, де грав для своїх ровесників. Його популярність швидко росла. Про юного співака та музиканта знали в багатьох селах. Одного разу до дитячого садка завітав голова правління місцевого колгоспу Костянтин Авхіменко. Із неприхованим здивуванням слухав він спів і гру Анатолія, а потім покликав завгоспа і розпорядився купити тканину, щоб поновити міха на гармошці, що вже протерлися до дірок. Якщо гуляли в селі весілля чи на свята, то найбільший інтерес у громади викликали пісні у виконанні юного музиканта під власний акомпанемент. На новорічні свята старшокласники місцевої сільської школи приходили до батьків Анатолія, щоб ті відпустили його пограти на гармошці. Хлопці садили його на найвище місце, щоб усім було видно й чутно. Анатолій грав без зупину. Уся школа, вчителі, учні, жителі села веселилися до пізнього вечора.
Війна докотилася і до с. Вербки. Фашисти майже повністю спалили село. Уся численна родина Кобликів жила в землянці бабусі Варки Шульги. Одного осіннього ранку на подвір’ї, біля землянки, зупинилося авто, з якого вийшли офіцери. Усе село вибігло зустрічати визволителів, а малий Анатолій вийшов із нерозлучною гармошкою. Розтягнув міха, і над подвір’ям полинула пісня. Дзвінкий, чистий голос юного співака линув над селом. Кожну пісню зустрічали бурею оплесків. А після концерту військові вмовляли бабусю Варку відпустити малого на навчання музики та співу. Але бабуся не відпустила. Після жаданої Перемоги Анатолій пішов до школи в 1 клас. Першою вчителькою була Мормуль Катерина Кузьмівна. Класи були переповнені, кімнати холодні, але всі мали бажання вчитися.
Свою трудову діяльність Анатолій Коблик розпочав у рідному селі після закінчення школи. Возив зерно від комбайна на тік. Був погоничем на кінній жатці, помічником у жаткового І. І. Рудя. Косити хліба починали з першими променями сонця. Жінки в’язали снопи. Анатолій завжди допомагав, беручи найважчу смужку захвату, щоб були менші снопи. В обідню пору жінки заводили пісню, і Анатолій підігрував їм на гармошці, підхоплюючи мелодію і хвацько підспівуючи. Дивлячись на серйозні наміри сина, мати виміняла за цукор велику гармошку, з якою не соромно було грати в сільському клубі на танцях чи весіллях. Його учителем гри на гармошці й акордеоні був професійний музикант Яків Коротенко, який створив у селі чудовий колектив троїстих музик, яких запрошували грати не лише у Вербках, а й у Василівці, Заїчинцях, Брусовому. Родина не дочекалася батька з війни. Іван Данилович героїчно загинув, визволяючи Угорщину від фашистських загарбників.
1955 рік. Анатолій Коблик призваний на дійсну військову службу на військово-морському флоті. 19 діб ешелоном у переповнених (по 80 призовників) вагонах «телятниках» добиралися до місця служби на Тихоокеанському флоті. На одній із зупинок у Новосибірську хлопці запропонували у складчину купити гармошку. Старшина поставив умову, що інструмент дістанеться тому, хто найкраще на ньому зіграє. Переміг вербківський гармоніст, і дорога до Владивостока стала коротшою, веселішою. Якось земляк із Кременчука, з яким служив Анатолій на флоті, дізнався, що в Будинок офіцерів Тихоокеанського флоту потрібний музикант. Умовив Коблика пройти прослуховування, де до рук музиканта потрапив інструмент його мрії – концертний акордеон на 120 басів. Старшому матросу Анатолію Коблику запропонували виконати солдатський вальс. Екзаменатори були у захваті від його гри, і Анатолій продовжив службу в Будинку офіцерів музикантом. Невдовзі Анатолій довідався, що в Москві при Будинку народної творчості ім. Н. К. Крупської є заочне відділення по класу баяна. Він вступає на навчання, пише контрольні роботи, їздить на сесії, бере участь в академконцертах. При увільненні в запас вигідних пропозицій було багато, та Анатолій приїздить додому, у рідне село, де його чекало повне розчарування від усього побаченого. Рідне обійстя мало непривабливий вигляд. Хата, в якій проживала хвора мати, потребувала капітального ремонту. Вулиці села позаростали бур’янами, в хатах горіли каганці, і вечорами молодь не знала куди себе діти. Військову форму, з якою Анатолій не розлучався, прасував праскою, яку нагрівав очистками кукурудзи, наповнюючи хату їдким димом. Та, всупереч життєвим негараздам, вчорашній моряк мріє навчатися і стає студентом Полтавської музичної школи, яка готувала професійних баяністів-акомпаніаторів та керівників духових оркестрів. Одружується на скромній, вродливій дівчині Раїсі Мариніч, з якою проживе в любові, мирі і злагоді 47 років. Подружжя Кобликів виховали і дали путівку в життя сину Володимиру, донькам Людмилі і Любі.
Село оживає духовно. Під керівництвом Анатолія Коблика в сільському клубі запрацювали гуртки художньої самодіяльності. Вербляни стають переможцями районних фестивалів, оглядів-конкурсів художньої самодіяльності. У 1960 році Анатолія Івановича Коблика запрошують працювати вчителем музики і співів у Вербківську школу, в якій він пропрацював понад 40 років, створивши чудовий дитячий хор із 80 учасників, хор учителів і працівників школи. Хорові колективи з великим успіхом виступали перед односельцями, неодноразово ставали переможцями районних і обласних фестивалів. Та Анатолій Іванович не зупиняється на досягнутому, постійно підвищуючи свій професійний рівень. У 1984 році він із відзнакою закінчує Гадяцьке культосвітнє училище ім. І. П. Котляревського. То були роки визнання його творчості, таланту. Він пише багато пісень на слова різних авторів: Анатолія Гангова, Федора Шелудька, Вадима Коркіна, Надії Кир’ян і інших. Особливо плідно самодіяльний композитор Анатолій Коблик співпрацював з поетом Олексієм Дудником, земляком, уродженцем села Вербки. Пісні, створені у співавторстві, друкуються на сторінках районної газети, входять до збірок кращих пісень «Співає Полтавщина», «Співає Україна». Їх беруть до своїх репертуарів кращі виконавці. А пісні «Україно, доле моя», «Село наше Вербки» стають переможцями багатьох пісенних конкурсів. Сам Анатолій Іванович скромно оцінює свою творчість. «Розумієте, композитор не може дати повну, стовідсоткову оцінку мистецької якості і цінності своєї музики, усе вирішують слухачі, – говорить він. – Моя мета – лише поділитися з аудиторією власними почуттями. Виконання музики для композитора – стимул для подальшої творчості. Коли хвалять або ж критикують, то це стимулює, організовує. Лукавлять ті, хто каже, що пишуть тільки для себе. Якщо звучить музика, і слухачі захоплені творами, буквально тремтиш від радості, хочеться писати ще, відчуваєш позитивну енергетику із зовні.
– Як Ви обираєте поетичний текст для своїх пісень?
– Спочатку дивлюся на вірші, а потім на автора. Головне – це суть і зміст тексту. Я помітив, що між тими авторами, вірші яких обираю найчастіше, існує якась спорідненість. Вони ніби розуміють, яку пісню я хотів написати, заспівати, і вона точно попадає в «десятку» мого душевного настрою. Цей поет ніби відчуває мене. Так сталося і з Олексієм Дудником, адже його поезія – це сама пісня. Нещодавно на слова Олексія Олексійовича я написав пісню «Мрія», награв і проспівав її професійним виконавцям. Пісня дуже сподобалася, і вони взяли її у свій репертуар.
Особливої уваги в творчості Анатолія Коблика заслуговує створений ним колектив троїстих музик. У різні часи його учасниками були М. Ф. Зозуля, Я. М. Рачковський, О. В. Гора, М. І. Зачос, А. І. Коблик. Уже понад 40 років цей чудовий колектив радує семенівців на традиційному святі Веселої мудрості в с. Веселий Поділ. А здобували вони славу й визнання, ставши лауреатом І міжнародного фестивалю етнографічних регіонів України «Родослав», що проходив у Івано-Франківську, у творчому звіті майстрів мистецтв та колективів художньої самодіяльності області «Симфонія Полтавського краю», який проходив у Національному палаці «Україна», у Всеукраїнській виставці-ярмарку «Українське село запрошує» у м. Києві, у гала-концерті презентації Полтавської області та Національного Сорочинського ярмарку, що проходив у Києві, в Експоцентрі; на фестивалі «Пісенне джерело», що традиційно проводиться щороку на горі Пивиха у Градизьку на батьківщині видатного українського композитора Олександра Білаша. Цей перелік можна продовжувати, як і нагороди, а їх багато – дипломів, грамот, подяк – за наполегливу працю на культурно-мистецькій ниві, святе прагнення до примноження і розвитку культурних надбань, популяризацію українського музичного мистецтва, високу виконавську майстерність та активну концертну діяльність.
Музику, пісні А. І. Коблика широко використовують на заняттях фольклорно-етнографічного гуртка «Криниця», танцювального гуртка, театрального колективу і екологічної агітбригади, створених на базі Вербківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів. Своїм талантом і творчістю Анатолій Іванович активно сприяє збереженню і примноженню української культури, традицій нашого народу.
– Анатолію Івановичу, один відомий співак, композитор у своєму інтерв’ю якось із прикрістю сказав, що нині такий час, коли гроші вийшли на перший план і відтіснили інші цінності. А яка Ваша думка з цього приводу?
– Сьогодні наші політики і підприємці дбають більше про економіку. Якщо вони доб’ються свого, і країна розбагатіє, у що важко віриться, то це буде країна багатих, але безкультурних людей.
– Яку нагороду вважаєте найбільшою у житті?
– Від долі, хоча в неї й не вірю. Вона подарувала мені чудову дружину, у мене є син і дві доньки, шестеро онуків і правнук. Я щасливий, що прожив життя недаремно. Це доля нагородила мене, не знаю навіть за що, але я їй дуже вдячний.
Анатолій Іванович Коблик неодноразово обирався депутатом Устимівської сільської ради. У 60-80 роки минулого століття він був одним із кращих робсількорів районної газети «Комуністичним шляхом». Неодноразово нагороджувався пам’ятним дипломом Д. З. Семенова, колишнього редактора районного часопису, який героїчно загинув у роки Великої Вітчизняної війни.
Крім спеціальностей баяніста-акомпаніатора, керівника хорового колективу і духового оркестру, Анатолій Іванович має професії водія, механізатора широкого профілю, кіномеханіка. На селі не знайдеш такої роботи, яку б він не виконав уміло, швидко і добротно.
«В усі роки пісня була, є і буде одним із найголовніших, можна сказати, провідних і формуючих джерел духовного життя нашого народу. Пісня одвічно передається із покоління в покоління разом із материнським молоком, наповнює світлом і окриляє душі, облагороджує і виховує людину упродовж усього її життя. А для мене особисто пісня і музика – це моє життя, тип мислення, спосіб сприйняття краси, болю, трагедії... Вони для мене – невичерпне живильне середовище», – повідав талановитий музикант.
Валерій Зінченко
Коментарі