merkel11.jpg

"Європейська правда" продовжує серію публікацій про інформаційний фронт українсько-російської війни.

Ми вже опублікували серію статей про складну ситуацію в публічному просторі в Чехії та Словаччині (перший текст та другий текст), а також про прогалини у роботі дипломатичної служби, які призвели до таких проблем.

До вашої уваги – текст про ситуацію в Німеччині від українського історика, який наразі живе в Берліні.

Ми запрошуємо до співпраці авторів з інших країн Євросоюзу.

* * * * *

У березні поточного року я вперше побачив у центрі Берліна інформаційний стенд із матеріалами про "неонацистів на Майдані" й щиро намагався подискутувати із активістками, які на всі мої зауваження відповідали запитанням: "Ви член фашистської партії "Свобода"?".

Тоді я ще не уявляв ані масштабів путінської пропаганди у найбільшій країні ЄС, ані того, що незабаром українська тема стане чи не головною лінією поділу всередині німецького суспільства.

Наступні місяці показали, що в інформаційній війні проти України на "західному фронті" можна виокремити основні, періодично повторювані тези та визначити коло ключових медіаакторів.

Ця стаття і є спробою систематизації й аналізу неоднорідного "пропутінського сегмента" німецької публічної дискусії про "українську кризу" (саме таке окреслення конфлікту переважає в медіа та вважається нейтральним). 

Основні повторювані тези

Перелік найпоширеніших "пропутінських" тез складений мною на підставі німецьких ЗМІ та особистого досвіду відкритих лекцій і дискусій про Україну на різному рівні по всій Німеччині. Практично завжди на таких заходах в тій чи іншій формі лунали наведені нижче коментарі.

Теза 1

- "В українській кризі винен, у першу чергу, Захід". Мовляв, Захід перший порушив принцип недоторканності повоєнних кордонів, підтримавши й визнавши незалежність Косова, а також роздратував Росію, послідовно розширюючи НАТО на схід.

"Волевиявлення" на кримському "референдумі" прирівнюється до волевиявлення Косова.

Водночас вибір більшості українців на користь євроінтеграції оголошується нав’язаним ззовні, несамостійним і нереалістичним. Мовляв, ЄС легковажно підтримував "завищені очікування", спровокувавши Путіна, а Майдан узагалі не відбувся би без "американських грошей".

У цій самій логіці наголошується на потребі визнавати "легітимні інтереси Росії" на пострадянському просторі.

Як під оплески заявив на одному із телешоу відставний генерал НАТО Харальд Куятт, шукати вирішення конфлікту слід "не у протистоянні Путіну, але разом з Путіним".

Теза 2

- "В Україні триває громадянська війна Сходу і Заходу, головною причиною якої є націоналізм Заходу та київського уряду, що прийшов до влади внаслідок Євромайдану".

Ця теза спирається на багаторічне зображення України як глибоко розділеної країни, в якій "захід" є проєвропейським (і, водночас, ультранаціоналістичним), а "схід" – проросійським чи навіть просто російським.

Той самий контекст дозволяє порівнювати Україну із Чехословаччиною (з підтекстом щодо бажаності поділу).

При цьому Україна описується як неповноцінна держава, випадковий продукт розпаду СРСР, глибоко розколота країна без власної історично-культурної суб’єктності.

На другому плані (чи взагалі поза увагою) лишається російська військова інтервенція.

Вплив цього стереотипу відчутний і в тому, що в описі воєнних дій у ЗМІ слово "Донбас" вживається вельми рідко, натомість повсякчас мовиться про "Східну Україну".

Таким чином, що створює враження, ніби ДНР і ЛНР контролюють не 25% двох областей, а мало не увесь схід України.

Теза 3

- "Росіяни та російська мова в Україні потребують захисту, особливо у регіонах, де росіяни становлять більшість".

Через брак знання про реальну мовну ситуацію та мовну політику України ця фраза перетворюється на тезу путінської пропаганди про ототожнення російськомовності з російською ідентичністю та проросійською політичною лояльністю.

Німецькі ЗМІ регулярно друкують мапи "мовно-етнічних зон" України, що не враховують ані ситуативності українського білінгвізму, ані його соціального виміру (російськомовне місто – україномовне село).

Теза 4

- "Німеччина має уникнути нової війни, тим більше, якщо ідеться про загрозу застосування ядерної зброї". Ціною уникнення війни називають при цьому поступки Путіну, демонстрацію поступливості та мирних намірів.

Існує також острах перед ще непередбачуванішою гіпотетичною "Росією після Путіна".

Ця логіка, що ґрунтується на європейській культурі політичного компромісу, не враховує, що прояви нерішучості й слабкості лише заохочують президента Росії до подальшої ескалації.

Теза 5

- "Німецько-російською співпрацею не можна жертвувати заради незрозумілої, далекої та слабкої України". Ця теза спирається на переконання, що проблеми України мають локальну природу (див. згадану вище тезу про "громадянську війну") і не несуть загрози для Німеччини.

Натомість погіршення взаємин з Росією вже розглядається як загроза – економічна, культурна та військова.

Україна ж у такій схемі постає лише прикрою перепоною для тривалого процесу пошуку порозуміння з великим східним сусідом.

Теза 6

- "Критика Путіна та сучасної російської політики – це русофобія".

Досить поширена теза, що її варто враховувати при кожному виступі перед німецькою публікою.

Я повсякчас намагаюся довести протилежне й пояснити, що якраз сліпа підтримка Путіна є русофобією, адже вона штовхає Росію до політичної та економічної прірви й цілковито заперечує потенціал її демократичного розвитку.

* * * * *

Загалом прихильники наведених вище тез не становлять собою цілісної суспільної групи.

Серед них можна виокремити вагому частину (але не всіх) прихильників лівих політичних поглядів (у першу чергу, симпатиків представленої в парламенті Лівої партії – Die Linke); частину великого німецького бізнесу; частину консервативно і право налаштованих німців, зазвичай скептичних щодо подальшого розширення ЄС (їхнім політичним виразником стала нова, наразі не представлена в Бундестазі партія "Альтернатива для Німеччини", AfD); а також частину переселенців з теренів колишнього СРСР.

Культурне підґрунтя пропутінської позиції

- сильний антиамериканізм, насамперед німецьких лівих середовищ;

- німецька повоєнна культура консенсусу та пацифізму, за якою будь-які переговори кращі за силові дії;

- стереотип Східної Європи як терену хаосу, етнічного націоналізму й антисемітизму;

- почуття історичної провини перед Росією за німецькі злочини часів Другої світової війни. До слова, в масовій німецькій свідомості війна на теренах сучасних України, Білорусі і Польщі сприймається як "війна в Росії", попри те, що зоною бойових дій чи окупації було охоплено не більше 9% території РСФРР.

- брак культурних та історичних асоціацій з Україною. У деяких німецьких енциклопедіях можна дотепер прочитати, що борщ – це "російський суп". В німецьких університетах немає постійних посад з української історії чи літератури.

На відсутність німецької україністики накладається слабкість культурних ініціатив з боку України в Німеччині.

Для дуже багатьох німців Україна не є суб’єктом політики та історичного процесу, а є лише полем конфлікту Заходу і Росії.

Варто зауважити, що протягом місяців після початку конфлікту німецьке телебачення не запрошувало на ток-шоу ані представників нашого посольства, ані українських експертів, хоча російський посол та проросійські експерти були присутні там повсякчас.

Поступово ситуація трохи змінилася, але німецьке суспільство лише починає звикати до думки про історично-культурну суб’єктність України.

"Ті, що розуміють Путіна": актори і методи пропаганди

У німецькому публічному просторі активно присутня різношерстна група так званих "Putinversteher" (тобто тих, що розуміють Путіна). До неї належать впливові колишні політики, зокрема екс-канцлери Гельмут Шмідт та Ґергард Шрьодер.

Буде великим спрощенням пояснювати їхню мотивацію винятково бізнес-інтересами.

Вона часто спирається на згадані вище культурні стереотипи та на особистий досвід "розрядки" 1960-80-х років. Вони сьогодні так само остерігаються підтримати Україну, як у 1980-ті боялися підтримати польську "Солідарність", аби тим самим не дратувати СРСР.

Методи російської пропаганди в Німеччині розмаїті: від незначних вуличних акцій до запланованого запуску німецькомовної версії телеканалу "Russia Today". Вагому роль відіграють і соціальні мережі, а також агресивне масове коментування публікацій німецьких ЗМІ, що адекватно висвітлювали українські події.

Агресивно повторюються тези про "фашистів на Майдані".

Слова "фашистський", "нацистський" належать до безумовно негативних і є тавром, а не описом. І головне – вони ставлять особу з Україну чи симпатика України в позицію того, кому треба виправдовуватися й доводити власний "нефашизм".

Цікаво, що цю ситуацію майже не змінили результати виборів в Україні, на яких праві партії здобули істотно менше, ніж мають праві партії в ЄС.

Засадничу мету пропутінського дискурсу в Німеччині – при всіх його внутрішніх розбіжностях – можна звести до ключового слова: невтручання.

За такою логікою Україна в жодному разі не повинна мати перспективи членства в НАТО, а про членство в ЄС не випадає говорити. В найкращому разі – як про віддалену й непевну перспективу.

Принципово важливою для "тих, що розуміють Путіна" є теза про бажаність відмови від політики санкцій щодо Росії, важливість уникнення "нової холодної війни" та категоричне відкидання самої думки про військову допомогу Україні.

Проукраїнська позиція в німецькому публічному просторі

Водночас у Німеччині присутня також позиція, яку можна назвати "проукраїнською".

Її прибічники звертають увагу на факти прямого російського втручання та порушення суверенітету України, наголошують на праві українців самостійно обирати своє майбутнє, критикують стриманість та запізнілість німецької зовнішньої політики.

Таку позицію відстоює Партія зелених. З відповідними текстами у німецькомовній пресі та публічними промовами виступають деякі історики та експерти.

Український голос в німецьких ЗМІ найчастіше репрезентують письменники, чиї твори перекладені німецькою, у першу чергу Юрій Андрухович, Андрій Курков, Сергій Жадан.

Цікаво, що в постмайданний період німецькі ЗМІ звертають набагато меншу увагу на Віталія Кличка, якого раніше називали "лідером опозиції" (Oppositionsführer).

Що робити?

Українській державі та українському суспільству варто чітко зрозуміти, що вони знаходяться вситуації інформаційної війни.

У цей фронт Росія інвестує дуже багато. На відміну від України, РФ діє системно і досягає істотного дезінформаційного ефекту.

Щоби мати успіх, потрібно діяти водночас всередині країни та на закордонному фронті:

- реформи в Україні, відчутні зміни в усіх сферах життя мають довести і українцям, і міжнародній спільноті серйозність вибору на користь євроінтеграції. Це доведе  суб’єктність України та те, що всупереч відомому вислову Путіна, наша держава – не failed state;

- треба доводити, що регіональне, мовне, релігійне розмаїття України є складовою цієї суб’єктності. Відповідно, популяризація тез про "непотрібний Донбас" та "ватників, які самі в усьому винні" грають на руку путінським міфам;

- Україна потребує максимально широкої участі в міжнародних програмах обмінів. Це наближує її до Західної Європи та створює персональні та історично-культурні асоціації.

Якщо російська інформаційна агресія спрямована на протиставлення Заходові, то українська стратегія має спиратися на інтеграцію України до європейського культурного та політичного простору;

- критичну важливість має краще знання і розуміння Євросоюзу, природи прийняття рішень в Брюсселі та в столицях країн-членів ЄС.

В українському публічному просторі циркулює спрощений погляд, що уряд Анґели Меркель керується винятково логікою поступок Путіну. Насправді, на відміну від Путіна, Меркель є демократичним політиком, який має вести постійний діалог із партнерами по коаліції та суспільною думкою. І тому – залежна від позиції суспільства;

- потенціал України для нової Європи. Сучасний стан Європейського союзу нерідко описують як кризовий. Ентузіазм щодо "возз’єднання Європи" минув, і європейський проект потребує нової легітимності, враховуючи посилення позиції євроскептиків.

Україна має шанс переконати своїх партнерів з ЄС у своєму потенціалі для європейської безпеки, економіки, культури.

Але це складне креативне завдання, що істотно перевищує самі лише гасла про "європейський вибір" і передбачає системні структурні зміни.

Джерело: http://www.eurointegration.com.ua/

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка