b_385_225_16777215_00_images_news_2018_05_bezymannyj1_5b0d1e8a7b9cc.jpg

І людям, і життєвим випробуванням він завжди дивиться в очі.

Коли запалав Схід України, він одним із перших став на захист нашої незалежності. Близько року командир зенітного взводу ПЗРК старший лейтенант Сергій Бульбаха у складі підрозділів 93-ї окремої механізованої бригади боронив Україну від російських окупантів. Нині очолює Новосанжарську районну державну адміністрацію.

– Грамотний, високоосвічений керівник, нічого не робить наполовину, справжній господарник… – так коротко характеризують його керівництво області й підлеглі.

Доповню портрет Сергія Володимировича: міцна статура, відкритий погляд і щирість суджень. Про найскладніші та незабутні миті своєї біографії він згадав у розмові з кореспондентом «Народної армії».

– Сергію Володимировичу, з чого розпочалася Ваша бойова біографія?

– Із початком воєнних дій на Донбасі для кожного з нас життя розділилося на дві частини: до війни та теперішню. 6 квітня 2014 року я отримав повістку з військкомату і вже наступного дня прибув на збірний пункт. Рішення стати до армійських лав першої хвилі мобілізації прийняв свідомо й без сумнівів, тим паче за плечима, окрім вищої освіти, мав і курс підготовки на військовій кафедрі Харківського державного університету, який закінчив 1997 року. Перші тижні військової служби у навчальному центрі минули, наче уві сні: зовсім нова обстановка, нові люди, нові вимоги. Та справжню різницю між мирним життям і жахіттями війни я відчув і побачив у Пісках, де наш підрозділ зайняв позиції у серпні 2014-го.

– Які спогади та враження залишив у Вашому серці час перебування на передовій?

– Кожна мить тих подій закарбувалась у моїй пам’яті на все життя. Щось більше, щось менше. Ворожі обстріли і ближні бої, надійне плече та втрати бойових побратимів, неймовірна спека й сильні морози – усе зв’язалось у міцний вузол моєї пам’яті. З особливим теплом згадую свій підрозділ, де за віком я був найстаршим – у травні 2014-го мені виповнився 41 рік. Там служили хлопці з Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Черкащини. Кожен – патріот своєї країни, професіонал, надійний товариш, і всі були, немов єдина сім’я. Як не дивно, якнайкраще запам’яталися не буяння смерті й неймовірні випробування, а звичайні мирні речі, які не давали нам огрубіти на війні. Пригадую, коли у перервах між боями ми ходили купатися на ставки, зі смаком облаштовували побут в умовах перебоїв із харчуванням та питною водою. Пам’ятаю волонтерські десанти, які для нас були справжніми святами. І зовсім не через ту допомогу, яку вони нам доправляли: ми відчували себе потрібними країні, народу. До речі, саме там, серед пекла, до мене прийшло розуміння того, що виграє війну не той, хто більше ненавидить, а той, хто знає, кого і що захищає…

– Питання, яке неможливо не поставити кожному, хто пройшов крізь смертельні випробування. Чи відчували ви страх у бою?

– Бути на війні й не відчути страху просто неможливо. Не вірю у браваду тих, хто не визнає його існування. Вмирати – страшно. Втрачати бойових друзів – страшно. Піддатись паніці – теж страшно. Але найстрашніше – втратити віру в перемогу, найвищі цінності людства. Тому правильно було б зазначити, що страх на війні для мене і моїх підлеглих був тією часткою внутрішніх рефлексів, які примушували нас бути більш обачливими у бою, під час ворожих обстрілів і бойових рейдів. Адже вислів «виконати завдання за будь-яку ціну» для нас трансформувався у гасло «виконати завдання і залишитися живими». А страх нехай відчувають вороги. За свої злодіяння їм рано чи пізно доведеться відповісти перед судом історії. Скажу щиро, найбільше на війні я боявся хоча б на мить дати привід своїм рідним і близьким подумати про те, що зі мною щось трапилося. Тому намагався хоча б раз на добу давати про себе звістку…

– А як родина сприйняла Ваше рішення стати до лав захисників України у цей непростий час?

– Жодних умовлянь, сліз та паніки не було. Моя дружина належить до тих, хто приймає рішення чоловіка, як аксіому. Вона для мене і берегиня сімейного вогнища, і найніжніша жінка, і, без перебільшення, бойовий товариш. Тому що у найвідповідальніший період свого життя я відчув її внутрішню підтримку. Пригадую, коли моя сім’я приїхала вітати мене з днем народження до навчального центру, де я перед направленням на передову проходив допідготовку. Це було усвідомлення того, як швидко подорослішали мої діти – син Сашко і донечка Тетянка. Подорослішали їхні очі, поведінка, судження. Це значною мірою додало мені сил та упевненості…

– Після демобілізації Вас було призначено головою районної державної адміністрації. Чи став у пригоді досвід, набутий під час армійської служби?

– Безперечно. Головне, чого мене навчила війна – не боятися приймати рішення і відповідати за їх реалізацію. На передньому краї помилка може коштувати дуже дорого і вимірюватись людськими життями. І якщо ти у бойовій обстановці навчився мислити рішуче і знаходити правильне рішення, то у цивільному житті ти просто не маєш права зволікати або чекати підказки зверху. Тим паче, коли відповідаєш за долю тисяч людей.

Друге, що я усвідомив в АТО: у військовому колективі якість командира визначає не тільки його особиста обізнаність у визначеній сфері, а й уміння чітко налагодити вертикаль керівництва. Тоді й віддача збільшується у рази. А найголовнішим досвідом стало розуміння, що захист держави повинен бути справою кожного громадянина. Це позначилося на формуванні й підготовці районного підрозділу територіальної оборони, до якого входять як учасники бойових дій, так і найкращі представники Новосанжарщини. Це є суттєвим елементом забезпечення обороноздатності держави. Ми, демобілізовані військовики, й у мирному житті залишаємось у постійній бойовій готовності…

– Щиро дякую за розмову.

Володимир ЛАЗАРЄВ,
«Народна армія»

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка