Із невимовним, радісним, особливим і хвилюючим почуттям народження чогось незвичайного, нового, значимого, очікуваного і так сьогодні необхідного я вкотре беру до рук і перечитую нову книгу поезії нашого відомого світові, талановитого земляка-побратима, степовика Віктора Женченка під промовистою назвою «Партитура буття».

Книга нещодавно побачила світ у столичному видавництві «Жнець» на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» із нової серії «Мова калинова», заснованої у минулому 2016 році. Це, безумовно, визначна і значима подія в культурному житті і в літературі України, особливо сьогодні, адже це рідкісне явище останнього десятиліття – поява на полицях книгарень поетичних і прозових творів, вартих уваги широкого кола читачів.

«Партитура буття» – це колективна праця династії Женченків. Художнє оформлення книги, чудовий дизайн, рідкісні світлини виконані відомим столичним художником-графіком, викладачем КДІДПМ імені В. Бойчука Ігорем Женченком (сином), а комп’ютерна верстка – Мариною Женченко (донькою), як подарунок батькові до дня його славного ювілею.

Стихія внутрішнього переживання себе і світу заповнила поетичне русло новочасного образного мислення  Віктора Женченка. В останні роки, якщо вчитатися в його поетичні збірки «У присмерку долі», «Кришталевий шепіт», «Нічні ронделі», поет обрав сферою свого естетичного самовиявлення власний внутрішній світ, зосередився переважно на сповідальному усвідомленні стану своєї душі, дещо притомленої навалою переживань і поважним віком, неминучою з роками самотністю.

Один. Як перст... Сумую. Сумно. Сам.
Відмовились від мене небеса.
Ніяка щось не звеселя краса.
Самотність жалить гірше, ніж оса.
(«Телеграма»)

Так характеризує стан душі поета, його настрій і почуття в передмові до книги «Партитура буття» академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Микола Жулинський: «Тривожний стан зболеної душі поет майстерно приховує подивуванням і спогадами того, що він любив, що пережив, утішає себе тим, що любов і нині не мина, – «любов мене щоденно поглина!», і за це він дякує долі, хоча нині переважно живе минулим».

Багато гірких запитань ставить перед собою Віктор Женченко. Особливо його непокоїть наше правічне самоїдство, національний розбрат, державний безлад, розростання в суспільстві жадоби, наживи будь-якою ціною, злоби, заздрощів...

 Із справедливою гіркотою поет говорить про свій зневірений народ, у якого викрадають мову, пісню, пам’ять, національну гідність, на якого йдуть гібридною війною, вбивають його мужніх синів. Поетові боляче жити в наші драматичні часи:

Коли національне самогубство
Стоїть за нашими дверима,
Коли зі Сходу знов на Київ сунуть хмари,
Коли ніхто не вигукне, не пискне...
Народ зневірився... Розкис...
І знову зашморг ненависний
Над Україною завис.
(«Попередження»)

Драматизм сприйняття поетом сучасного українського світу інтенсивно забарвлений гіркими роздумами, різкими осудами на адресу нової післямайданної влади.

Й новітня влада нас не чує,
Бо знов панує вовчий час...
Банкують – хижі! Бенкетують,
Щоденно обкрадають нас.
(«Попередження»)

Віктор Женченко належить до покоління дітей війни, покоління, яке мало свій досвід війни, по-своєму відчуло атмосферу того важкого часу, пізнало реалії воєнного життя – гіркоту перших відступів, страждання голодом, злиднями, і водночас війна дала цьому поколінню відчуття причетності до історії, відчуття самих себе, як частинки великого народу, єдиного у своєму героїчному пориві до перемоги:

Усе нам довелось перетерпіть –
Хвороби, голод, утиски, знегоди...
Ми спали не в колисках – на підводах,
В тайзі, в теплушках, в полі на снопі...
Нас менше й менше. Многих вже нема...
Ми як те листя, що злітає з віття.
Та ще шепочемо новим століттям –
«Будь проклятою, будь-яка війна...»
(«Діти війни»)

Своїми збірками поезій, а їх понад двадцять, що побачили світ у різні роки, поет засвідчує, що процес відродження нашого народу не може перерватись, що зв'язок часів має свою історичну і мистецьку логіку, свої художні і людські виміри. Віктор Женченко – поет загальнонаціонального масштабу, поет-громадянин, який у цей надзвичайно нелегкий і суворий час сміливо бере на себе найважчу ношу – шукати істини правди, якою б гіркою вона не була, віру в перемогу добра над злом, глибоку любов до свого народу, моральну чистоту і порядність.

Як важко підніматися з колін!
Ще важче – рабство з пам’яті зітерти...
Цей страх, ця ницість, як собаки злі,
Готові й душу на шматки роздерти,
А треба – вставати! Важко встаємо...
Ця клята нерішучість – остогидла!
Чого ждемо? Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?!
На ноги всі, прийшов наш БЛАГОВІСТ!
Такого шансу – більш не буде зроду.
Який красивий ти на повен зріст,
Мій зболений, принижений народе!
(«Як важко підніматися з колін»)

До поезії Віктор Женченко ставиться винятково відповідально. За його переконанням, необхідно віртуозно володіти поетичним ремеслом, а вже далі може початися справжнє мистецтво. Славетний Мікеланджело був переконаний, сказавши, що в кожному камені ховається скульптурний шедевр, треба тільки повідсікати все зайве. Саме такою є робота нашого земляка над поетичним словом. Для нього мистецтво писати полягає у мистецтві викреслювати написане. Він домагається граничної  простоти викладу й прозорості змісту, не гублячи багатства змісту написаного. Його вірші, написані у формі ронделя, приваблюють читачів, любителів поезії своєю довершеністю, і характерно те, що він ніколи не звертався раніше до цієї складної форми поетичного слова, а в минулому році у столичному видавництві «Український письменник» побачила світ його чудова збірка «Нічні ронделі», а її автор став переможцем Міжнародного фестивалю поетів-ронделістів, який проходить щорічно у Борисполі – столиці ронделів.

Хто нас врятує? Об’єдна? Коли?!
Ми гриземось щоденно, як ті звірі.
Нема порозумінь, нема довіри.
Але душа не в кожного болить.
Ще й олігархам наглим продались.
Вкраїні – залишився крок до прірви…
Хто нас врятує? Об’єдна? Коли?!
Ми гриземось щоденно, як ті звірі.
Уже не раз в такій біді були.
Одне спасало – єдність душ і віра,
Навіть тоді, коли нас конвоїри.
В товарняках на Колиму везли.
Хто нас врятує? Об’єдна? Коли?!
(«Хто нас врятує? Об’єдна? Коли?»)

Образи у формі ронделя Женченко вживає скупо, але доцільно. Лексика в нього повнотонна, барвиста, добірна, багата. Коротко, але влучно і талановито наш славетний земляк, поет із світовим ім’ям, Герой України, Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Борис Олійник назвав поезію – зброєю у бою за справедливість, де кожен рядок як обойма, і слово мов куля у ціль.

Чого ж іще нам треба?
Кого боятись в світі цім?
У нас – Держава! Мова! Небо!
І меч у праведній руці!
(«Зневаж свій страх»)

«Партитура буття» складається із чотирьох розділів: «Сплеск гіркоти», «Нічні ронделі», «Мотиви з древніх Заворичів» і найромантичнішого розділу – любовної лірики, найвищого людського почуття під промовистою назвою «Клич жінки».

Від зваб, утіх відносить далі й далі...
Не та вже кров в моїх джерелах б’є.
Та ще веснію від жіночих талій,
Радію, що жінки ще в світі є!
А як без жінки? Як це не кохати?
Не знав, не знаю і не доберу –
Ну як це не радіти. Не згорати
В обіймах пломінких гарячих рук?
Жінки нас манять, кличуть нас постійно...
Клич жінки – Сурма! Вічна! Золота!
Жінки спроможні зупиняти війни,
Як тільки їх обсяде самота.
(«Клич жінки»)

«Партитура буття» – це історія життя на 160 сторінках, автор якої ніби вишив хрестиком, червоними і чорними нитками все пережите, вистраждане, наболіле. Поетам набагато легше мовити про те, що не в силі сказати простим смертним про історію і вічність, про любов і людину, біль і радість, горе і щастя (хоч щастя, як свідчить кожне життя, так катастрофічно мало в цьому недоказаному світі). А також про те, що ніколи не вмирає в цьому світі, під цим сонцем. Як і кожен справжній поет, у своїх творчих пошуках Віктор Женченко йшов сам, окремо, суто своїм шляхом. Усе минає на цьому світі, але щось і лишається, якщо воно зафіксовано в слові. Цілком природно, що нащадок пращурів, славних козаків освячує традиції свого роду-народу і залишає сьогоднішньому й прийдешнім поколінням як заповіт:

Як зіницю ока бережіть
Все, що в спадок віддала вам доля;
Чи собор, що спив жагу століть,
Чи курган, що сивіє край поля.
Все нам треба ревно берегти.
Все! До краплі! Все, що нас єднає!
А єднали завжди нас – мости,
Праця, братство, сяйво короваю,
«Бережіть!» – благає совість, час.
«Бережіть!» – благає вже терпіння.
Дивляться з тривогою на нас
З майбуття чоласті покоління...
«Де Почайна, Либідь? Де вони?
Чом зникають орні землі, луки?» –
У нас щодня запитують сини,
Незабаром запитають внуки.
Інші нас стрічатимуть світи,
Бо хіба ж наш впертий рід зупинити?!
Мусимо ж і їм розповісти –
Хто ми? Звідки? І куди ми?
(«Як зіницю ока бережіть»)

Віктор Женченко однаково працює в поезії, художньому слові, журналістиці і в перекладі. Можливо, саме заняття перекладом прискорили його формування як поета. Адже, перекладаючи своєю мовою твори з узбецької, казахської, хорватської, татарської та інших мов, неминуче аналізуєш кожну «клітинку» їхнього стилю, осмислюєш особливості лексичної партитури й неминуче робиш для себе якісь висновки, що стають твоїм творчим досвідом. Вісімдесят літ, здається, анітрохи не позначилися на роботі його мозку – та ж гострота інтелектуальної реакції, та ж глибина й оригінальність мислення. Дивовижна творча активність і працьовитість. Стрункий, дотепний, ніби аж опромінюється все його єство, фізичне й духовне, здається оживає в його поезії, піснях, в його чудовому виконанні. Переповнені зали завмирають, вслухаючись у кожне його слово. Він ще й сьогодні має залізний потиск руки, яка віддавна тужить за шаблюкою. Не розгубив він своїх талантів і захоплень.

Виняткова ерудиція, широкі зацікавлення в мистецтві, живописі, музиці, історії, філософії, літературі – усе це різні грані Віктора Женченка. І це при тому, що він так багато сил віддає громадській діяльності як заступник голови Президії Національного фонду культури України, голова ревізійної комісії Національної Спілки письменників України, член наглядової ради Міжнародного фонду Національної пам’яті України, член художньої ради Національної філармонії України. Доводиться виконувати найскладніші кадрові, організаційні, фінансові питання. Це, зокрема, організація різноманітних мистецьких виставок, фестивалів, допомога сільським бібліотекам у поновленні книжкових фондів, відкриття єдиної в Україні і нині діючої школи бандуристів, організаційна й підготовча робота по виходу в світ двотомника поетичних творів українських поетів-шестидесятників Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Віталія Коротича,  Олеся Лупія та інших, присвяченого матерям-вдовам, дітям-сиротам, батьки яких не повернулися з фронтів Другої світової війни. Спорудження на лівому березі Дніпра в Києві за ініціативи Бориса Олійника, Віктора Женченка і Володимира Біленка, відомого українського журналіста, пам’ятників «Матері-вдові» і «Воїну-визволителю», які винесли на своїх плечах весь тягар воєнного лихоліття.  Це і відкриття в місті Лубни за ініціативи Віктора Женченка високого кургану з Хрестом, землю для насипання якого звозили з усіх областей України в пам'ять про загиблих від Голодомору у 1932-1933 роках, і ще безліч відомих, пам’ятних справ. Та все ж головний сенс його напруженого, подвижницького життя – не в громадських справах, а в поезії, адже сам Віктор Женченко зізнається:

Стаю щасливим, світлим, як ніколи,
Бо біля мене – СЛОВО осяйне!

Кожний його день і майбуття вщент наповнені творчими планами, задумами, починаннями, яким обов’язково судилося збудитися. Хай йому дає Бог здоров’я ще на многії літа.

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Коментарі  

+1 # Romashka 18.10.2017, 12:31
Не так давно познайомилася з творчістю цієї людини, і була приємно вражена! Такі наповнені і змістовні вірші, що хочеться читати їх ще і ще!

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка