Вони йшли в бій не ради слави, а ради життя на нашій українській землі.
22 червня – скорботний день, 77-і роковини початку Великої Вітчизняної війни.
Похмурого літнього дня 1941р. війська фашистської Німеччини віроломно, без оголошення війни, порушили кордон Радянського Союзу і почали захват його території. Тому наша Червона Армія була змушена вести тяжкі оборонні бої. Незважаючи на мужність і героїзм радянських бійців і офіцерів, вони були змушені відступати вглиб країни, терпіли тяжкі поразки, але не здавались живими ненависному ворогу. Наше мирне населення не сиділо, склавши натруджені руки. З перших днів війни мешканці тоді Оболонського (тепер Семенівського) району, присульської зони, переважно сіл Горошиного, Худоліївки, Миронів, Погребняків, Іванівки та мого рідного села Дем’янівки, хоч і тяжко було, але мужньо працювали на спорудженні оборонних укріплень біля річок Дніпро і Сула.
Незважаючи на голод і холод, щоденно виходило до 12-и тисяч копачів (в основному старики, жінки та підлітки), де, не дивлячись на вік, працювали по 12-14 годин на добу. Майже всі працездатні чоловіки, хто міг у руках держати зброю, пішли на фронт (до 10-и тисяч), у тім числі з мого рідного с. Дем’янівки близько 500 чоловік, залишивши жнивне поле, ферму, колгоспні будівлі, щоб стати воїнами, захистити здобутки своєї праці, право на покращення в майбутньому людського життя… Та, на превеликий жаль, половина з них не повернулась до рідної оселі, а деякі повернулись раненими, інвалідами війни. Це Наум Волошин, Федот Харченко, Іван Кірьян, Іван Вовака, Іван Шевченко, Олексій Янчій та інші. Там же, на полі бою з ворогом, полягли і мої рідні чотири дядька та два двоюрідні брати. Хай їм буде земля пухом і царство небесне. І так майже в кожній родині…
Трагічною сторінкою в літописі нашого Семенівського району, як і всієї Полтавщини, в тім числі і мого рідного села Дем’янівки,звідки я родом, була фашистсько-німецька окупація, яка тривала з 14 вересня 1941 року по 24 вересня 1943 року. Рідна земля була накрита чорним фашистським кованим чоботом… Установлений фашистами «новий порядок» підтримувався силою зброї, насильства і розбою поліції, сформованої з добровольців та кримінальних злочинців. Від рук фашистів, не без допомоги місцевих зрадників, були розстріляні мешканці села К. І. Нетеса, Г. І. Попельнух, Олексій Нетеса, М. Р. Надточій, Андрій Тимченко (мій однокласник), а його двоюрідному брату Миколі Тимченку чудом удалося вижити.
У пам’яті невільно спливає той час, коли наша багатодітна сім’я, разом із багатьма такими ж односельцями, опинилась у лапах голоду і холоду. Німецькі загарбники тоді скрізь, по всіх закутках і горищах, нишпорили по домівках. Прямо на вулицях їли мед, шоколад та запашний хліб. А нам, дітлахам, від того ще дужче хотілось їсти, бо такого хліба у нас тоді не було. Наша мама пекла нам іноді якість балабушки, чорні та гіркі, із суміші лободи, висівок та гнилої картоплі, яку потайки від німецьких окупантів збирали на колгоспних кагатах. Усюди було тільки й чути вигуки «хальт», лайку німецьких солдат, чужу мову. А згодом із зрадниками-поліцаями фашисти забирали в селян свиней, корів, курей та іншу живність. Із сумом пригадую ті часи, коли фашисти забирали у нас телицю Зірку. По дорозі до автомашини один із фріців поплескував її по ситих боках, посміхаючись на увесь звірячий рот, промовляючи: «Карош будет катлет». Та наша Зірка, мабуть, відчула неладне, враз різко крутнулась і вмить вирвалась із рук фашиста, метнулась у сторону, перескочила через чужий паркан і городами побігла за село, на літнє пасовище солоних озер. Але, на жаль, вона не вбереглась від смерті, вранці наступного дня разом з іншою худобою односельців з автомата була убита.
Великою трагедією було перебування військовополонених на території нашого району. У робочих таборах, створених на Веселоподільському цукрозаводі та в селі Чапаєвка, Устимівської сільради, де за період окупації загинуло до 300 червоноармійців та місцевих жителів.
На жаль, не тільки з кожним роком, а з кожним днем живих свідків страшної війни залишається все менше і менше. Хочеться згадати земляків-односельців: Г. З. Фролова, В. С. Приймак, Г. С. Майстренко, О. І. Покас, П. А. Кірьян, М. С. Стадник, І. В. Майстренко, П. Л. Остапенко та Г. Г. Остапенко й інших, «дітей війни»: В. М. Попельнух, І. С. Приймак, О. І. Нетеса, М. Г. Нетеса, М. Є. Габайко, Г. Г. Ясенко, О. С. Приймак та інші. Здоров’я їм бажаю.
Для всіх нас пам’ять про війну залишиться ще надовго, як зразок тяжкої праці, сили духу на благо своєї рідної Батьківщини, її народу, а також тих, хто віддав своє життя за Вітчизну. Світла пам’ять загиблим у боях за визволення рідної землі від фашистських окупантів.
На обелісках імена, за ними даль безкрая.
В безсмертній юності вони ішли в бій і перемагали!
Іван Васильович МАЙСТРЕНКО, учасник Великої Вітчизняної війни,
ветеран Держспецтрансслужби України, м. Харків
Коментарі
Мене сьогодні вразила організація цього державного заходу.Ніде я не побачив приспущеного державного прапора з чорною стрічкою,ніхто з державних службовців не обмовився і словом біля братської могили,навіть автомобільний рух не перекрили .Мені просто соромно що я живу в одному селищі з перевертнями які забули тих хто в перші дні війни закрив нашу Батьківщину своїми грудьми.
У когось ума хватило на першому моєму посту поставить 2 мінуси.Правда я і не сумнівався в цьому.
в нас пытаюца выбить из голов слова победа великая отечественая война
особено молодеж зомбирують
І послухай не треба на цій сторінці писать всякі гадості.Переходь на сусідню тему і там можеш лить лайна скільки твоя душа побажає.