b_385_225_16777215_00_images_news_2022_0-02-05-d7da2203e25.jpg

Життєвий шлях полководця Максима Кравченка для багатьох міг би стати прикладом того, як мрія та наполегливість долають усі перешкоди.

У багатодітній сім’ї Павла і Марії Кравченків було п’ятеро дітей – Іван, Тихін, Єфрем, Максим і Явдоха. Батьки змалечку привчали їх до роботи. Хлопці опановували батькову науку – всю чоловічу роботу: заготовляли на зиму хмиз і дрова, щоб топити піч, виконували всі земляні роботи, наношували води для прання і приготування страв, доглядали домашнє господарство. Виконувати всю жіночу роботу Явдоху навчала матуся. У сім’ї панували мир, злагода, взаєморозуміння і повага. Тому кожен день починався без нагадувань про те, що кожному потрібно робити. Батьки з ранку до вечора тяжко працювали разом із кріпаками на місцевих поміщиків, яким належали найродючіші землі, величезні господарства і безліч маєтків.

Село Біляки, в якому відбувалась описана мною подія, довгий час належало до багатьох рангових маєтностей і лише з кінця ХVІІІ століття частина прилеглих до околиці села належала поміщикам, землевласникам Капністам, Постніковим, Машковським і найбільше – Родзянкам. Якщо в кількох словах описати історію села Біляки, то засноване воно у ХVІ столітті. На карті України французького військового інженера і картографа Гійома Левасенра де Боплана, укладеній у 1660 році, було позначено як Голяки, від великого озера, що прилягало до південно-східної околиці села. Назва ж Біляки з’являється у документах середини ХVІІІ століття.

Бурхливий час, карколомні перипетії Громадянської війни кривавим рубцем позначилися на долі мільйонів людей. А потім голод, боротьба з розрухою. І все це потребувало величезного напруження сил, волі, думок...

Максим, четвертий син – продовжувач славного козацького роду Кравченків, народився 1 травня 1903 року. Доля вготувала йому надзвичайно складні життєві випробування...

Серед своїх ровесників юнак помітно виділявся проникливим аналітичним розумом, мав неабияку природню силу, якою ніколи не хизувався. Його поважала сільська молодь і обрала своїм ватажком. Простий селянський хлопець у 19-річному віці вступив добровольцем до будьонівської армії і брав активну участь у Громадянській війні.

Після перемоги революції Максима Кравченка, як одного з кращих бійців, направляють навчатися до військової Академії імені Фрунзе. По закінченню служить у Червоній Армії, командує полком, дивізією. Максим Павлович зарекомендував себе військовим спеціалістом високого класу – розумним, енергійним, хоробрим, дисциплінованим. Мужність, відвага і честь стали головними критеріями його життя...

У роки Другої світової війни М. П. Кравченко командував 83-ою бригадою морської піхоти – другими найелітнішими військами після повітряно-десантних. Командував танковою бригадою морської піхоти і стрілецькою дивізією. Звільняв Новоросійськ, Тамань, Крим, Кавказ, брав участь у війні з Японією.

У багатотомному виданні історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років і в Інтернеті знаходимо біографію Максима Павловича Кравченка і бойовий шлях очолюваних ним 83-ої бригади морської піхоти, танкової бригади і стрілецької дивізії: «Кравченко М. П. Відомий радянський воєначальник народився (1.V.1903) в селі Біляки Заїчинської волості Хорольського повіту Полтавської губернії, українець. У РККП з 1920 року. Закінчив перші Кримські кавалерійські курси командного складу в місті Сімферополі (1924), кавалерійську школу при Грузинській об’єднаній військовій школі (1926), КУНС при Академії Генерального штабу Червоної Армії (1940).

У Громадянську війну 23 серпня 1920 року добровільно вступив у 43-й Червонокозачий полк. У серпні 1921 року приступив до командування 83-ою окремою стрілецькою бригадою 47-ої армії, підрозділи якої в цей час брали участь у Новоросійській оборонній операції. У боях за Новоросійськ із 3 по 9 вересня 1942 року особисто керував вуличними боями батальйонів. Після величезних втрат останки, що залишилися від бригади, були виведені на переформування, де на їх базі була сформована 2-а окрема бригада морської піхоти. 21 вересня М. П. Кравченко отримав наказ командуючого Новоросійським оборонним районом знову приступити в розпорядження 47-ої армії, яка вела тяжкі бої, затримуючи наступаючого від станиці Абінської противника. У запеклих боях під станицею Шанжучною в Абінському напрямку з 25 по 28 вересня підполковник М. П. Кравченко показав себе грамотним і хоробрим командиром. У результаті його умілих і сміливих дій частини бригади продвинулися на 15 км і повністю розбили 12-й і 21-й батальйони та частково 5-й батальйон 3-ої румунської гірської стрілецької дивізії. Знищили при цьому велику кількість живої сили і техніки, захопили великі трофеї.

Із 4 жовтня 1942 року бригада була перейменована у 83-ю окрему морську стрілецьку і вела важкі бої по захопленню важливого стратегічного об’єкта противника – селища Ерівейське. Із 12 жовтня бригада вийшла в резерв 44-ої Армії, а 17 жовтня – в резерв 56-ої Армії і вела важкі оборонні бої на Туапсенському напрямку. З 19 листопада бригада була виведена в резерв командуючого Чорноморської групи військ. 13 грудня 1942 року бригада була нагороджена орденом Червоного Прапора. Цього ж ордена був удостоєний і її командир, полковник М. П. Кравченко (31.12.1942 р.).

У лютому 1943 року полковник Кравченко був признчений командиром 226-ої окремої танкової бригади. Формував він бригаду у місті Ленінокані і служив у 45-й Армії Закавказького фронту.

У травні 1945 року був зарахований у розпорядження ГУКНКО і направлений у Приморську групу військ Далекосхідного фронту, призначений командиром 335-ої стрілецької дивізії 25-ої армії.

На заключному етапі війни СРСР надав велику допомогу народам Китаю та Кореї в боротьбі проти японських окупантів. У надкороткі терміни було розгромлено головну силу сухопутних військ мілітаристської Японії – Квантунську армію. У серпні-вересні 1945 року дивізія, якою командував Максим Павлович Кравченко, у складі Чугуєвської оперативної групіровки Першого Далекосхідного фронту, а згодом 88-го стрілецького корпусу брала участь у Харбіно-Гиринській операції.

Після війни з лютого 1946 року полковник Кравченко командував 16-ою бригадою морської піхоти Порт-Артурської військово-морської бригади 5-го ВМФ. У квітні 1947 року був увільнений у запас.

М. П. Кравченко нагороджений найвищою відзнакою Батьківщини – орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, Слави І, ІІ ступенів, понад 20 медалями, серед яких «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Японією» та інші».

Після увільнення в запас Микола Павлович постійно проживав на Кавказі. Мав дружину, грузинку за національністю, Ксенію Христофорівну, сина Юрія, який, як і батько, став видатним воєначальником, полковником.

Микола Павлович багато років поспіль улітку приїздив у рідне село Біляки до родичів, часто зустрічався з односельцями, школярами місцевої школи. Він дуже любив свій край, село, його чарівну природу, тишу, неповторні навкруги краєвиди. Адже найдорожче у житті – людське тепло, рідна сторона...

Усе пережите негативно вплинуло на здоров’я Миколи Павловича, він часто хворів. Укотре приїхавши на свою малу батьківщину, тяжко захворів, стався черговий інфаркт, який прикував його до ліжка, а згодом призвів до смерті. Поховали славного полководця у Біляках на сільському кладовищі, поряд із могилою брата, як він і заповідав.

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка