b_385_225_16777215_00_images_history_of_my_family.png

Аліна Тищенко, учениця 9-Б класу:

І виростають покоління,
Котрі не чули тишини,
О. найстрашніше з літочислень
Війна – війною – до війни!
Ліна Костенко.

Минули десятиліття від того часу, як відгриміли бої Великої Вітчизняної війни на нашій землі. «Війна» – це чорне слово, яке викликає надто багато страху і тривоги за завтрашній день, особливо в такий моторошний період в Україні.

Спогади про Другу світову війну і донині не дають спокійно спати багатьом людям. Це не лише зламані долі, розбите щастя, втрачене дитинство, а й спалені цілі міста і села.

Про події 1941 року я знаю не лише із книг, й із розповідей моєї покійної прабабусі Марії. Народилася вона в 1922 році у невеликому хуторі. Важко сказати, що її дитинство було безтурботним, адже зростаючи в багатодітній сім’ї. практично не маючи грошей, необхідно було вдень і вночі працювати в поті чола, виснажуючи своє здоров’я. Тож, навіть до наступу фашистів, важка селянська праця та біднота знесилювали і додавали клопоту…

Ось і почалася війна. На бабусиних очах безжальні німці вбивали людей, знущалися над дітьми та жінками. Молоді хлопці замість того, щоб навчатися, йшли в бій, забруднювали руки кров’ю, захищаючи свої родини. «Обрані долею» – називали тих, кому пощастило втекти від пострілів. Проте їх було дуже мало, тому люди намагалися триматися разом, один біля одного…

1941 рік для бабусії Марії був страшним і радісним водночас, бо народився її син, а мій дідусь Євген. Поява на світ дитини завжди асоціюється зі світлим почуттям, а не з муками, кров’ю та загиблими людьми. Тепер бабуся відповідає не лише за своє життя, але і за життя крихітної дитини, яку привела у цей світ. Прабабуся розповідала, що деякий час вони сиділи у льосі, бо не існувало іншого місця, де можна було сховатися від пострілів. Розповідаючи, вона завжди плакала, згадуючи той випадок, коли куля пролетіла над хусткою, дивом не потрапивши у голову. На руках бабуся тримала сина, прикриваючи його одягом, як свій скарб, як єдину радість і потішу у житті…

Найбільше вразив мене той факт, коли німці все-таки потрапили до оселі баби Марії. Говорила, що злякалася не на жарт, ледь не прощаючись із життям. Проте вороги прийшли з іншими намірами. Вони забрали останні харчі і речі у домі, говорячи незрозумілою німецькою, потім спокійно покинули двір. Думка, що усі залишилися живими надавала трохи сил і енергії, щоб пережити не одне випробування.

Як говориться, біда не приходить одна. Невдовзі наступив голод та злидні. Бабуся розповідала, що доводилося їсти «кашку» у калачиках, збирати ягоди. Одним словом, виживали, як могли. І недаремно, бо наша армія потом і кров’ю відвоювала перемогу, вигнала фашистів із рідної землі.

На жаль, бабці Марії уже 3 роки немає з нами. Та пам’ять про незламну, вольову жінку залишиться у наших серцях. Пройшовши горе і радість, голод і холод, бабуся прожила довгі роки. Мабуть Бог винагородив її за нестримне бажання жити і дарувати любов близьким.

Недостатньо прав для коментування :(
Будь ласка, зареєструйтеся на сайті!

Рейтинг користувача: 4 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаНеактивна зірка