b_385_225_16777215_0_0_images_news_2016_semenivschyna_shkola_45_03_01.jpg

У кінці 70-х – початку 80-х років у школі був обладнаний зал Бойової слави. Щороку він поповнювався новими пошуковими матеріалами, зібраними нашими учнями. Роботи з оформлення залу виконали працівники художньої майстерні. Основну роботу виконав художник-аматор Л. А. Феніч. У свій час зал відіграв велику роль у військово-патріотичному вихованні учнів. Було зібрано багато спогадів ветеранів війни Семенівки. На особливу увагу заслуговував стенд, де були розміщені матеріали про наших визволителів – 373-ю стрілкову Червонопрапорну Орденів Кутузова і Суворова дивізію 78 стрілецького корпусу 52-ї Воронезької армії І Українського фронту.

Пройдіться залом і ви побачите фотографії бойових однополчан: начальника артилерії 373-ї стрілецької дивізії, полковника М. С. Бондаренка, начальника політвідділу 78 корпусу, полковника Д. Іванюшина, командуючого 52-ї армії, генерал-полковника К. А. Коротєєва, начальника контррозвідки 78 корпусу, майора Л. Г. Добровольського, генерала Г. О. Латишева, начальника медичної служби В. Волохвенського, командуючого артилерією 1235-го полку В. І. Козлова, начальника оперативного відділу, генерал-лейтенанта Ф. К. Марущака та ін. Як усе почалося. Якось в одній з об­ласних газет старша піонервожата Л. В. Мазанько побачила прізвище генерала Г. О. Латишева, який брав участь у визволенні Семенівщини. Написали йому листа, невдовзі надійшла відповідь. Він прислав нам адреси своїх бойових побратимів-однополчан. Відтоді зав’язалася дружня переписка. І до цього часу в мене зберігаються пожовклі від часу аркуші – листи Л. Г. Добровольського. Він надіслав нам схему бойового шляху 373-ї дивізії. ЇЇ і зараз можна побачити на стенді. Усе, що від них надходило, було дороге нашому серцю. В. І. Козлов, командир протитанкової артилерії 1235 полку (у складі дивізії), підполковник, написав нам про день визво­лення самої Семенівки: «24 вересня 1943 р. наш 1235 полк увійшов у Семенівку. Бою не було. Страшна картина постала перед нами: згарища і руїни, спалені будівлі, дим. Вона кликала нас до помсти, кликала швидше звільнити багатостраждальну землю від фашистів. Наша батарея зупинилась на площі. До нас стали підходити люди. Пам’ятаю, як підійшов дідусь із маленькою дівчинкою на руках. Вона усе тулилася до дідуся і недовірливо дивилася на нас. А він усе повторював їй: «Не бійся, доню. Це ж наші». Ми подарували їй трофейну шоколадку, і вона посміхнулась нам довірливо щирою дитячою посмішкою. Скоро ми вирушили в путь. Поруч ішов дідусь, тримаючись за руку з Г. Монастирським – теж командуючим однієї з батарей, а на лафеті однієї з гармат їхала дівчинка. Скоро ми розлучились, дівчинка довго махала нам услід ручкою. Оцю дитячу посмішку серед пожеж і згарищ я запам’ятав на все життя».

b_385_225_16777215_0_0_images_news_2016_semenivschyna_shkola_45_03_02.jpgМи з Л. В. Мазанько вирішили запросити ветеранів 373-ї стрілецької дивізії на зустріч, саме на 30-річчя Перемоги. Зустрічали їх як дорогих гостей. Таке не забувається. Воно лишається в пам’яті на все життя (фото №1 – парад юноармійців, присвячений 30-річчю визволення Полтавщини, приймають ветерани 373-ї стрілецької дивізії полковник М. С. Бондаренко і генерал Г. О. Латишев; фото №2 – військовий комісар, начальник медичної служби 373-ї стрілецької дивізії Волохвенський, секретар райкому КП України Г. А. Олійник, генерал Г. О. Латишев та полковник М. С. Бондаренко). Відважні воїни, які на власні очі бачили страшну картину Липнягівської трагедії, виплекали благородну ідею будівництва меморіалу жертвам фашизму. Залучили до роботи харківських скульпторів-однополчан. Коли Л. Г. Добровольський приїздив до нас востаннє, щоб зібрати додаткові матеріали, ми бачили, що здоров’я у нього дуже похитнулося. У той час він працював викладачем Харківського політехнічного інституту. Це була розумна, мужня, красива, із світлою душею людина, відважний воїн. І, маючи таке слабке здоров’я, Леонід Григорович «оббивав пороги» високих чиновників, домагаючись дозволу на будівництво меморіалу. На жаль, на його відкриття Л. Г. Добровольський уже приїхати не зміг. Саме завдяки йому в першу чергу, його однополчанам був зведений цей пам’ятник.

У будівництві пам’ятника брали участь і наші учні. Так, у 1977 році учні 9-х класів працювали у кол­госпі «Комунар» (с. Новоселиця). За роботу отримали 270 крб. (на той час це були великі гроші), які до копійки перерахували у фонд будівництва меморіалу. Так поступають справжні патріоти. Про це дізнався Ф. К. Марущак, який, за словами Л. Г. Добровольського, був найсміливішим генералом у їхній дивізії, і надіслав нам листа, у якому подякував учням: «Юні друзі! Добру справу ви робите, включившись у збір коштів для будівництва». А ще подякував слі­допитам нашої школи, а також Калинівської та Очеретуватської шкіл за збір пошукових матеріалів про героїв війни.

Випускниками 1978 року було більше 200 осіб (5 класів), які написали яскраві сторінки історії нашої школи. Назву окремі прізвища випускників, нехай їхні імена нагадають вам незабутні шкільні роки і своїх однокласників: В. Прохоренко, С. Науменко, В. Рокита, Н. Чередник, Л. Милаше­вич, В. Кришталь, Л. Миколенко, С. Кузуб, О. Перетятько, О. Шклярова, Л. Дебела, Н. Лут, Г. Микитченко, С. Болотов, С. Шкарупа, Ю. Величко, С. Данилейко, В. Дон, О. Пусь, А. Скрибець, В. Васильківська, О. Кражан, Н. Марченко, М. Синенко, А. Прохоренко, В. Даценко, Г. Самбур, І. Халецький та багато інших.

На долю наших випускників випало багато життєвих випробувань. Пам’ятаються такі слова: «Прапор батьків – синам нести!» Із честю пронесли його наші безстрашні хлопці в Афганістані: Ю. Нетеса, В. Бутовець, В. Татаренко, Р. Островський, В. Прохоренко, Л. Шкарупа, А. Мостовий, С. Семенченко. Через пекельний Чорнобиль пройшли І. Сень та М. Молдавець. Що таке Карабах добре знав підполковник В. Мазанько. Та, певно, цих випробувань було замало. У тривожну годину, коли розпочалися воєнні дії на сході України, випускники нашої школи піднялись на захист Вітчизни або стали волонтерами. Ця благородна справа і об’єднала нерозлучних побратимів В. Отченашенка та Ю. Требина. Юрія Требина я знала ще з молодших класів. Непосидючий і енергійний, а ще борець за справедливість у дитячому колективі, постійно добивався правди. Інколи це було занадто емоційно, зате Юрко був у цьому щирий, а в серці у нього були посіяні зерна доброти. Тепер Юра служить у рядах Збройних сил України за контрактом. Нещодавно він зателефонував мені. Про себе розповідає неохоче, більше про друзів, а в нього все гаразд.

У школі не можна було уявити собі 10-Б без В. Отченашенка. Дотепний, комунікабельний, неабиякий господар, по відношенню до дівчат – справжній лицар. Спочатку Володимир, як і Ю. Требин, був волонтером, а потім пішов добровольцем на війну, боронив Донецький аеропорт, був поранений, нагороджений пам’ятним знаком «За оборону Донецького аеропорту». Я думаю, що батьки Ю. Требина, Микола Сергійович та Валентина Іванівна, батьки В. Отченашенка, Іван Данилович та Валентина Іванівна, можуть гордитися своїми синами. У зоні АТО перебували також наші випускники Ю. Кражан та О. Шевченко. Зараз у рядах ЗСУ перебуває батько Олексія, С. Б. Шевченко. Патріотичну, порядну, трудолюбиву сім’ю Шевченків знають у Семенівці і поважають.

Давно вже всім відомо, що народ і армія єдині. І це в наш час в першу чергу завдяки волонтерам. Я розповім про випускницю нашої школи Ларису Даценко (Курносенко). Не було такої ділянки у позакласній роботі, де б не було двох сестер – Лариси і Тані. За все вболівали. У мене було таке враження, що вони додому тільки ночувати ходили. При цьому навчалися добре. Хороших доньок виховала їхня мама, Лідія Степанівна. Лариса і у волонтерстві використала свої організаторські здібності. Разом із подругами-волонтерками організували волонтерські пункти допомоги, на яких проводиться збір усього необхідного для наших хлопців, які воюють на Сході. Волонтерка Наталія Горбачова ще зі школи мала щиру душу. Для АТОвців вона збирала молоко, морозили його і відвозили бійцям на передову, а Н. Бажал (Н. Доба) постійно пекла пиріжки і хліб. Разом зі своїм колективом допомагала коштами і продуктами харчування директор підприємства громадського харчування В. П. Маруніч.

«Уже на блокпостах, – розповідає Лариса, – нас зустрічали як рідних: «О, Семенівка їде». І ми пригощали бійців чимось смачним. Вони навперебій вигукували: «Я з Карлівки, я з Полтави…» Наші волонтери планують привітати хлопців із Новорічними святами, готують гостинці і поздоровлення, до відправлення зібраного вантажу готові 4 автомобілі. Надавали допомогу депутат районної ради С. В. Семигреєнко, депутат обласної ради В. М. Куцовол, приватний підприємець І. П. Коваленко та інші. Безвідмовним є водій В. А. Шпортун, який, мабуть, уже разів 50 там побував і знову збирається в дорогу. А ще возили допомогу бійцям В. Саміков, І. Бугай, О. Гаряга, В. Личковаха, В. Щербина, К. Кузніченко. В основному це наші випускники. Волонтери побували разом з ними у Щасті, Пісках, Краматорську, на шахті «Бутовка», в Донецькому аеропорту та інших гарячих точках. Ці люди заслуговують нашої вдячності і шани.

Ніна Іванівна ЯНЧА,
заступник директора з виховної роботи 70-80-х – початку 90-х років

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!

Комментарии  

# death_star 15.05.2016 10:19
Дякуємо! Далі буде...
# Хвеська 15.05.2016 13:35
Цитирую death_star:
Дякуємо! Далі буде...

Розповідь про історію першої школи супер! Ось де Вам зв'язок поколінь. А ми затіяли якусь там декомунізацію, замість того щоб вибиратися із злиднів та розрухи. Від того. чий стоятиме пам'[ятник посеред нашого хутора копійок в карманах наших односельців не добавиться і гречка не подешевшає.
# Роза 17.05.2016 08:34
Чудова рубрика!
# Микита 08.06.2016 13:24
то про шо здєсь пишуть про школу чи про тех волонтеров которі січас гроші зарабатуют
# Хвеська 08.06.2016 14:04
Цитирую Микита:
то про шо здєсь пишуть про школу чи про тех волонтеров которі січас гроші зарабатуют

Не заробляють, а бабло косять. У медалі є зворотній бік, і блиск в нього зовсім інший.