Multithumb found errors on this page:

There was a problem loading image 'images/news/2017/01/goroshyn.jpg'
There was a problem loading image 'images/news/2017/01/goroshyn.jpg'
There was a problem loading image 'images/news/2017/01/goroshyn_.jpg'
There was a problem loading image 'images/news/2017/01/goroshyn_.jpg'

Сьогодні в рубриці «Стежками наших предків» публікуємо унікальний матеріал – історичні дослідження працівників Лубенського лісотехнічного коледжу, який нашый редакції люб’язно надала завідуюча навчально-методичним кабінетом коледжу, краєзнавець Ольга Вишневська.

Горошин

Коли ми почали збирати матеріал про історію Посулля, відразу помітили, що до ХVІ століття переправитись через Сулу було не просто. Низький лівий берег ріки – це непрохідні болота. Переправа через ріку в той час була можлива лише біля Горошина і через Лубенський міст.

Стає зрозумілим те, чому на стародавніх картах Горошин є стратегічним пунктом. З «Історії українського війська»:

«Укріплення за княжих часів не обмежувалися самими відокремленими городами. На границі від степу були фортифікаційні споруди, закладені на далеко ширшу міру, - довгі лінії валів, з частоколами й іншими оборонними засобами, що сполучували пограничні городи в одну монументальну оборонну систему. Ці великі вали почав будувати Володимир Великий, коли закладав городи в околиці Києва. Про такі укріплення розповідає німецький місіонер Бруно, що приїздив навертати на християнство печенігів і побував у Володимира гостем коло 1008 року. Він каже: «Князь русів із військом проводжав мене два дні до останньої границі своєї держави, яку він перед ворожими нападами окружив звідусіль дуже міцною й довгою огорожею. Він зіскочив із коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він із своєю старшиною йшов за нами, і так вийшли ми за ворота. Він станув на одному горбі, я – на другому»… Отже, були там якісь насипи (горби), огорожа, що тяглася на велику віддаль, укріплення, замкнені воротами. Пізніше Ярослав Мудрий побудував нові вали.

Археологи описали докладно цю систему пограничних валів. По правому боці Дніпра вони були у двох місцях – над ріками Стугною і Россю; на Лівобережжі – над Трубежем, Сеймом і Сулою.

Довший вал був над рікою Сулою, по правому її березі, від Лубень до Дніпра – він лучив городи: Лубні, Лукомль, Горошин, Жолни (теп. Жовнин), Воїнь. Довжина його доходить до 90 км. Цей вал лучився з валом, що йшов здовж лівого берега Дніпра, більш-менш від устя Тясмина до устя Золотоноші, на просторі яких 100 км».

goroshyn.jpg goroshyn_.jpg

Першу письмову згадку про населений пункт знаходимо у «Повчанні Володимира Мономаха», яке збереглось у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» 1377 року. Точної дати «Повчання» не встановлено, ймовірно 1109 рік. Власною рукою князь написав «А у Вятичі ходив дві зими на Ходежу і сина його, і до Кордону ходив першої зими. І ще за Ізяславичами [гналися] за Микулин, і не настигли їх. І тієї весни – до Ярополка у Броди на раду. Того ж  літа ходили в погоню за Хорол ріку за Половцями, які захопили були Горошин.»

Володимир Мономах

Всемирная история (1956 р. Москва: «Государственное издательство политической литературы», страница 261)

«Володимир Мономах крім Києва володів Переяславлем, Суздалем, Ростовом, управляв Новгородом і частиною Південно-Західної  Русі, він одночасно намагався підкорити собі і інші землі (Мінську, Волинську та ін.). Володимир Мономах (1053-1125 рр.) – князь чернігівський в 1078–1093 рр., князь переяславський –в 1094-1113 р., великий князь київський в 1113-1125 рр.»

Володимир народився 26 травня 1053 року за рік до смерті діда свого, Ярослава. Він був сином Всеволода, улюбленого сина Ярослава. Мати Володимира, остання дружина Всеволода, була грецька княжна Анна ( Марія) – дочка візантійського імператора Костянтина 1Х Мономаха. Таким чином, в нього було три імені:одне княже – Володимир, друге він отримав при хрещенні – Василь, третє дідівське по матері – Мономах. З дитинства  Володимир відрізнявся відчайдушною хоробрістю. Ще хлопчиком, разом з батьком ,багато роз’їжджав по Русі. Одного разу проїхав у сідлі з Переяславля в Ростов через дрімучі Бринські хащі, в яких за оповідями жив Соловей-розбійник. Там, в глушині, ще жили язичники, які вірили чаклунам і палили погребальні вогнища.

Володимир рано звик виконувати складні, недитячі доручення. В 13 років батько відправив його княжити в Ростов, він брав участь у багатьох походах і битвах.

В 1093 році Всеволод помер на руках Володимира. Мономах поступився київським престолом своєму двоюрідному братові – турівському князю  Святополку Ізяславовичу. Сам Володимир поїхав княжити до Чернігова. Незабаром почалася велика війна з половцями.

20 травня 1093 року, біля міста Трипілля три руських князя – Святополк, який княжив у Києві, Ростислав, що княжив у Переяславлі та Володимир  Мономах зійшлися з половцями за рікою Стугною.

Тут половці наступили на князів. Спочатку пішли вони на Святополка, зім’яли його, потім вдарили на рідних братів – Володимира та Ростислава. В них війська було мало, порівнюючи з половцями, вони не витримали і побігли. Ростислав втопився при переправі через Стугну; Володимир сам заледве не втопився, рятуючи брата. Тіло Ростислава привезли до Києва і похоронили у св.Софії. Смерть Ростислава була приписана божій карі за жорстокий вчинок з печерським іноком Григорієм. Коли  Ростислав зустрів цього старця, про якого тоді казали, що він має дар передбачення. Ростислав спитав його :від чого чекати йому смерті. Старець Григорій  відповів: «Від води». Ростиславу це не сподобалось і він наказав Григорія кинути у Дніпро; і за цей злочин, як казали, Ростислава спостигла смерть від води.

Справа цим не скінчилась. Половці дійшли до Києва і між Києвом і Вишгородом, в урочищі Желані, вдруге розбили руське військо, того ж року 23 липня. Після цієї перемоги половці розсіялись по руських селах і забирали полонених. Сучасник описує стан полонених: « Сумні, змучені, виморені голодом та спрагою, голі та босі, чорні від пилюки, з скривавленими ногами, з сумними обличчями йшли вони в неволю і говорили одне одному:»Я з такого міста ,а я з такого села, розповідали про свої родини та зі слізьми підносили погляди до неба до Всевишнього, якому відоме все.»

У слідуючому році, 1094, Святополк думав зупинити біди руського народу, уклав мир з половцями і одружився з дочкою половецького хана Тугоркана. Але і цей рік був дуже тяжким для Руської землі: саранча знищила хліб і траву на полях, а родичання київського князя з половцями не врятувало Русі від половців. Коли одні половці мирились і родичались з русинами, інші вели на Володимира його  непримиренного ворога – Олега. Олег, якого візантійці заслали на Родос, недовго там залишався. В 1093 р. він вже був у Тмутаракані, вигнав звідти двох князів, таких же безудільних, як і він (Давида Ігоревича і Володимира Ростиславича, які були ізгоями), і сидів деякий час спокійно в цьому місці, а в 1094 році, запросив половців, і пішов з ними добувати ту землю, де княжив його батько. Володимир бився з ним вісім днів і не впустив половців в місто. А потім Володимир пожалів християнської крові і сказав: «Не хвалитись поганим» – і віддав Олегу Чернігів , а сам пішов до свого Переяслава.

Коли виїжджала з Чернігова дружина Володимира, в ній не було і 100 людей, рахуючи жінок та дітей. З цим невеликим загоном князь Володимир рухався з Чернігова до Переяславля через полки половецькі. Степняки, за словами самого Володимира, облизувались, як вовки, але напасти не наважились.

Господарюючи в прикордонному Переяславлі, князь використав весь свій розум і досвід, і розбив половецьке військо за рікою Сулою. Тоді ж сформувався характер Володимира – в ньому дозріла думка діяти не задля власної вигоди, а для користі всієї Руської землі, наскільки він міг це розуміти;головне ж – позбавити Руську землю від половців.

До цього часу, ми бачили, що Володимир, наскільки це було можливо, намагався втримати мир між руськими князями та половцями, але з цього часу стає їх непримиренним ворогом. Ворожнеча почалась вчинком з двома половецькими князями: Китаном та Ілтарем. Ці князі прибули в Переяславль домовлятись про мир, але з наміром порушити цей мир, як бувало раніше. Китан став між валами за містом, а Ілтар із знатними особами приїхав до міста; зі сторони русичів до половців відправили заручником сина Володимира, Святослава.

Тоді ж прибув від Святополка киянин Славята і почав радити вбити Ілтаря. Володимир спочатку не наважувався на таке віроломство, але Славяту підтримали дружинники Володимира: «Нема гріху в тому, що ми порушимо клятву, тому,що вони самі клянуться, а потім нищать Руську землю і проливають кров християнську». Славята з руськими воїнами вирішили проникнути в половецький стан за містом і вивести звідти сина Мономаха – Святослава, який був заручником. З ним за справу взялись торки (народ того ж племені що й половці; але вони поселились на Київській землі і вірно служили Русі). В ніч на 24 лютого 1095 року вони не тільки щасливо звільнили Святослава, але й вбили Китана і перебили його людей.

Ілтар знаходився тоді у дворі боярина Ратибора; зранку 24 лютого Ілтаря з його дружиною запросили снідати до Володимира; але тільки половці зайшли до приміщення, в яке їх покликали, як за ними закрили двері і син  Ратибора Ольбег перестріляв їх зверху, через отвір, який був зроблений у стелі.

Після такого віроломного вчинку, який руські князі оправдовували тим, що вороги були також віроломні, Володимир почав скликати князів проти половців.

Між тим розлючені половці робили набіги на Русь. Хан половецький Боняк зі своєю ордою палив околиці Києва, а тесть Святополка Тугаркан, не дивлячись на родинні зв’язки з київським князем взяв в облогу Переяславль. Володимир із Святополком розбили його 19 травня; сам Тугаркан загинув у битві і зять його Святослав привіз тіло тестя в Київ: його похоронили між двома дорогами: однією, що веде до Берестова, інша – в Печерський монастир. В липні Боняк повторив свій напад і 20 числа вранці увірвався в Печерський монастир. Монахи, які відстояли ранкову службу відпочивали в келіях; половці виломили ворота, ходили келіями, забирали все, що їм траплялось, спалили північні і південні церковні двері, вдерлися до храму, таскали з нього ікони та глумились над християнським богом і законом. Тоді половці спалили заміський княжий двір, який називали красним, його побудував Всеволод на Видубецькому узвишші, де потім був побудований Видубецький монастир.

Для того, щоб подолати ворога, потрібно було об’єднатись. До міста Любич з’їхались князі Святославичі – Олег, Давид і Ярослав, київський Святополк, Володимир Мономах, волинський князь Давид Ігорович і червоноруські князі Ростиславичі: Володарь і Василько. З ними були їх дружинники і люди з їх земель. Мета їх зібрання була – влаштувати і прийняти міри для охорони руських земель від половців. Головував Володимир Мономах.

«Навіщо ми губимо землю Руську – говорили тоді князі – навіщо ворогуємо між собою? Половці розоряють землю; вони радіють тому, що ми одне з одним воюємо. Хай же з цього часу  буде в нас єдине серце; збережемо свою вітчизну». Всі цілували хрест на тому, що якщо хто-небудь з князів нападе на іншого, то всі повинні засудити порушника.

Велика роль у цьому була Володимира Мономаха. На Русі було чимало князів-книжників, які проводили час у палатах, читаючи руські літописи, книги церковні і світські, переведені з грецької і латини, складаючи власні твори. Володимир Мономах також прекрасно знав літературу, історію слов’ян і інших народів, вмів вести полеміку. Він був освіченою людиною, цьому сприяв його батько, Всеволод, який знав п’ять мов, і мати візантійська принцеса Марія. Як тісто підходить на дріжджах, так знання сприяють дозріванню справи. Це справедливо і для військового мистецтва. Всі великі полководці мали гарну освіту. Не «тихий» Володимир Мономах, на щастя, був «книжником». Завдяки своїм знанням він почав по-новому вести війну з половцями.

Раніше боротьба з ворогами зводилась до сутичок на кордонах або до погоні, щоб відбити полонених і майно. Мономах переніс військові дії на територію ворога. До звичайного для русичів пішого війська він приєднав загони кінноти, які діяли так само швидко, як половці, і не менш майстерно володіли луком, шаблею, легким списом.

Навесні 1103 р. полки руських князів під загальною орудою Володимира Мономаха зібрались в похід і рушили вниз Дніпром: в човнах плила піхота, кіннота простувала берегом. За порогами човни залишили. Звідси кіннота і піше військо русичів чотири дні йшли до Сутені. Через деякий час насунулись на руський табір половецькі полки і були вони, пише літописець, як ліс, так що кінця їм не було видно, а Русь пішла їм назустріч, і була велика битва 4 квітня на Сутені, в якій отримала Русь повну перемогу над половцями. Крім багатьох простих воїнів загинули в цей день двадцять половецьких князів. Русичі взяли велику здобич: скот, овець, коней, верблюдів, хури з майном і челяддю. Повертались з походу із здобиччю та славою великою. Половці були розбиті на голову. В 1111 р. за задумом Мономаха князі зібрались битись із половцями на Дону. В похід вирушили Володимир Мономах, Святополк і Давид Святославович Чернігівський зі своїми синами. 24 березня половці зібрали полки і пішли у бій. Руські князі, пише літописець, поклавши надії на Бога, мовили: «Тут смерть нам! Станемо ж твердо!». Попрощались одне з одним і роз’їхались кожний до свого полку.

Обидві сторони зійшлись, почалась жорстока січа, половці були розбиті знову, як і вісім років тому. 27 березня зібрались половці в ще більшій кількості, ніж напередодні, і оточили руські полки. Знову між ворогами почалась люта битва, падали люди з обох сторін. Нарешті почали наступ Володимир і Давид зі своїми полками, а половці почали тікати. Ця перемога дуже вразила сучасників. Вперше після хазарської війни Святослава Ігоровича руські князі наважились здійснити такий самий далекий східний похід. Вперше половці були переможені не в волостях руських, не на кордонах, а вглибині своїх володінь! Звідси зрозуміла та слава, якою було оточене сучасниками ім’я Мономаха – головного натхненника та керівника цього походу. В пам’яті народній збереглись перекази про те, як пив Мономах Дон золотим шоломом і як загнав агарян за залізну браму (на Кавказ). Аж до самої смерті Володимира Мономаха не було чутно про набіги половців. Вони втихомирились і намагались жити з Руссю в мирі.

Візантійський імператор Костянтин Мономах був дідом Володимира. Від діда в дарунок він отримав, згідно легенди, знаки царської влади: барми, опліччя прикрашені золотом та дорогоцінним камінням, і корону – золоту шапку з хрестом, опушену хутром соболя. Князь, який згідно легенди отримав цінний дарунок, був мудрим політиком, талановитим полководцем, відблисками його слави намагались користуватись всі російські монархи, всі вони вінчались на трон шапкою Мономаха.

Володимир Всеволодович в легендах був грозою половців, переможцем Ідолища Поганого і самого Тугарина Змійовича.

Київська Русь – велика, могутня держава, але приборкати половців було дуже складно. Боротьба з ворогом, поселення якого тягнулись від Іртиша до Дніпра, ускладнювалась чварами руських князів. Володимир Мономах став великим князем, безжально припинив всі чвари, внутрішні суперечки і здобув рішучу перемогу в боротьбі з половцями. Князь Володимир з повним правом міг сказати: «Важка ти, шапка Мономаха!». Життя князя містило багато важких обставин: «…Багато поту він втер за землю Руську», – каже літописець. Князь повинен бути не тільки правителем, але й полководцем. Рукопашні бої змушували військового ватажка добре володіти списом, мечем, луком. Полювання допомагало вдосконалювати методи володіння зброєю. Володимир Мономах добре бігав на лижах. Він був невтомним вершником. Відстань з Чернігова, де княжив сам, до Києва, де княжив батько, долав за день, змінюючи на відстані 140 км кількох коней.

Все, що б не робив Володимир Мономах – будував, зміцнював міста, управляв князівством, все це відбувалось у тривозі, ніби в омахах пожежі. Ця пожежа – половці. Зовсім в юному віці він брав участь у битвах з ними. Битви, навіть невдалі, загартували його характер. В кінці життя Володимир Мономах написав «Повчання синам», в якому він порахував, що взяв участь у 83 великих походах (а дрібних «не упомню»), подолав верхи 16 тис. км, об’їхав всю Русь вздовж і впоперек, взяв в полон чимало гідних супротивників.

Він писав:

  • «…головне мати душу чисту, тіло худе,бесіду спокійну;
  • не лінуйтесь, молю вас, не забувайте трьох справ, адже вони не тяжкі ні ізоляцією, ні монашеством, ні голодуванням,а тільки ділом навіть  невеликим  можна  отримати милість божу;
  • вбогих не забувайте, якщо можете годуйте їх і допомагайте їм;
  • не давайте сильним губити людину;
  • ні правого, ні винного  не вбивайте;
  • в землі нічого не зберігайте,це нам великий гріх;
  • брехні остерігайтеся, і пияцтва і перелюбства, від цього душа гине і тіло;
  • гостя, звідки б він не прийшов, простолюдин ,знатний чи посол  якщо можете дайте  йому подарунок, якщо ні,то нагодуйте та дайте води;
  • хворого провідайте, мерця проводіть, адже ми всі смертні;
  • що вмієте доброго, те не забувайте, а чого не вмієте, тому навчайтесь – як мій батько, сидячи вдома  вивчив п’ять мов».

Попередня система наслідування сприяла виникненню конфліктів між князями. Кожний коли отримував верховну владу, намагався забезпечити своїм дітям кращі володіння, а племінників – відштовхнути. Принцип, який проголосив Володимир «Каждо нехай тримає свою отчину» поклав початок зовсім іншій організації влади на Русі: віднині кожен повинен володіти тим, чим володів його батько.

До 70-річного віку він сам очолював дружину і користувався незаперечним авторитетом. Володимир Мономах був одружений тричі. Всього в нього було 8 синів та 5 дочок. Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. Похоронили його в храмі Святої Софії. «Народ плакав за ним, як діти плачуть за батьком або матір’ю», так написано у літопису.

Гіта Уесська

В історії залишилось ім’я лише першої його дружини – Гіти. Гіта Уесська – англійська принцеса, дочка останнього англосаксонського короля Гарольда ІІ і Елдгіти Лебедина Шия. Батько Гіти Гарольд ІІ боровся за право на англійський престол з майбутнім Вільгельмом-Завойовником. Гарольд став останнім королем Англії, який належав до англосаксонської династії. Однак його супротивнику Вільгельму вдалось заручитись нейтралітетом германського імператора Генріха IV та згодою папи Олександра І, а також укласти вигідний союз з Тостигом, братом Гарольда, якого вигнали з Англії за кілька років до цього. Вільгельм зібрав велику армію і висадився в Англії. 14 жовтня 1066 р. в битві при Гастінксі норманські лицарі вщент розгромили англосаксів. Гарольд загинув. Тіло Гарольда розшукала на полі бою його кохана Едіт, про яку середньовічні хроністи написали, що «Гарольд любив її ще раніше, ніж був обраний королем». Монахи, які її супроводжували, сплели з гілок ноші і на них винесли  тіло короля «з жахливого полю бою». Повільно рухалась траурна процесія «спадала ніч, темніло, і йшла за труною свого кохання Едіт Лебедина Шия» (так написав Гейне в баладі «Поле битви при Гастінксі»).

Про Едіт залишилось мало оповідей. Відомо, що вона була дочкою саксонського графа Етельвульфа, а збоку матері вона належала до датського королівського роду, як і король Гарольд. Бабка Едіт та мати Гарольда були двоюрідними сестрами, вони були близькими родичами і тому не могли офіційно одружитись. Але їхній зв'язок тривав, мабуть довго, адже відомо, що лише на початку горезвісного 1066 р. Гарольд одружився з Ельдітою Мерсійською, сестрою впливових графів, розраховуючи отримати в них підтримку в боротьбі з нормандцями. Відомо також, що вже після загибелі короля Ельдіта народила двох синів-близнюків (Гарольда і Вульфа).

В Гарольда були інші діти. З глибини віків виринають їх імена: синів – Годвіна, Едвіна, Мангуса; та дочок – Гунхільди та Гіти. Вчені вважають, що матір’ю цих дітей була красуня Едіт, адже діти жили в палаці і виховувались матір’ю і сестрами Гарольда. Їх подальша доля невідома. Мабуть тільки наймолодшій дочці Гарольда – Гіті, було суджено продовжити батьківський рід, ще й на руській землі.

Оскільки Гіта належала до датського королівського роду, про неї є відомості в норвезьких Королівських сагах; за її долею простежив знаменитий середньовічний хроніст Саксон Граматик (1150 -1220). Ось що про неї відомо.

Після смерті бабусі Гіта поїхала до свого дядька Свена Ендридсону, короля Данії, і той, як описує Саксон Граматик, «по-батьківськи оцінив по заслугам доброчинність і ніжність дівчини, своєї родички, домовився про весілля з князем Володимиром…». Особливу роль у цьому сватанні зіграла Єлизавета Ярославна – тітка князя Володимира. Її першим чоловіком був норвезький король Гаральд Гардрада. Після того, як восени 1066 р. Гардрада загинув у битві при Йорку – Єлизавета Ярославна вдруге вийшла заміж – за короля Свена. Саме вона, після знайомства з Гітою, могла порекомендувати її в дружини своєму племіннику Володимиру Всеволодовичу. В 1076 р. в них народився син Мстислав, майбутній великий князь, який фігурує в сагах під ім’ям Гарольда – Гіта назвала його на честь свого батька. В хрещенні Мстислав – Гарольд носив ім’я Федір.

Князь Мстислав І у двох шлюбах мав велику родину. Його дочки вийшли заміж за іноземних принців і дали початок новим династіям. Так, Євпраскія, дочка Мстислава та його першої дружини шведської Христини, стала жінкою грецького царевича Олексія – засновника династії Комнинів, які правили в 1081-1185 роках. Інша дочка Інгеборга, вийшла заміж за короля Данії Канута Лаварда. Її син, король Вальдемар, був названий на честь прадіда Володимира Мономаха і з цього часу це ім’я фігурувало у родинних списках данської королівської династії. Наприклад, так звали молодшого брата принцеси Дагмар – російської імператриці Марії Федорівни, дружини Олександра ІІІ.

Є досить підтверджень, що саме Гіта є матір’ю Юрія Долгорукого.

Богдан Глинський

Легенда говорить, що Глинські походять від сина Мамая – Лекси, який поступив на службу до князя литовського Вітовта  від якого і отримав Глинськ і Полтаву. Перші князі Глинські Іван і Борис згадуються в грамоті 1437 року.

У 1488 році Богдан Глинський (Мамай) був призначений литовським князем Казимиром (Ягеллоном) намісником в Черкаси. Саме через Канів, Черкаси, повз Лубни пролягав Чорний шлях, що ним кримські орди вирушали на багаті українські землі…

У цих багатих на звірині лови, риболовлю, боброві гони та можливістю збирати мед та віск землях оселялось чимало вільних людей. Ці чоловіки збирались у ватаги, озброювались, щоб боронити себе від ворогів. Проте документи засвідчують, що не всі жили тільки з полювання, рибальства та рільництва. Вони дозволяли собі нападати на купців, обози послів… Людина зі зброєю завжди небезпечна, якщо є некерованою.

Як казав Іван Степанович Плющ, наш відомий голова Верховної Ради – є тільки один шлях подолати мафію – очолити її.

Ця думка спала  і Богданові Глинському, він зібрав під своєю орудою розрізнені групи озброєних людей. Таким чином створив власне військо для охорони кордонів від набігів орд з Кримського ханства. Ця військова організація населення дала йому змогу в 1492 та 1493 роках зупинити татарські орди і гнати їх аж до пониззя Дніпра.

Ці збройні загони вперше згадуються як «козаки» в турецьких, польських та литовських документах. У 1494 році вони взяли штурмом Очаків, привезли трофеїв на суму 30 тисяч алтин. Богдан Глинський був першим ватажком козаків, якого згадано в документах.

Михайло Глинський

Князі Глинські вважали себе нащадками хана Мамая. Спадкоємцем Подніпровських та Посульських володінь став його син Лекса. Він охрестився в Києві, прийняв імя Олександр разом з сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту (1392-1430 рр.). Правитель Литви примножив маєтності Глинських. Дружиною Івана стала дочка князя Данила Острозького. Їхнім правнуком і був Михайло Глинський.

Історики вважають, що князь є одним з найперших українців, кому вдалось ознайомитись з досягненнями Європейської епохи Відродження і професійно опанувати військову справу. Він вільно володів німецькою та латинською мовами. Його життя – це карколомний авантюрний роман з непередбачуваними злетами та падіннями. Та про все по порядку.

Він з’явився на світ близько 1470 року. Рід Глинських уже занепадав. Михайлів батько, князь Лев Борисович, служив удільному князю Іванові Мстиславському, а потім – «по паном по литовським из детми своими».

Їх високопоставлений родич Ян Літавор Хребтович, у середині 1480 років залишив батьківщину і вирушив з посольством до Німеччини. Він на дванадцять років «тово князя Михаила Глинсково взял с собою в Немцы и дал ево учити в Немцах тамошнему языку Немецкому и грамотам. И там в Немцах, князь Михайло Глинской веры своей русской (православної) отступился». Глинський ознайомився з європейською культурою: перейшов у католицтво, досконало оволодів німецькою та латинською мовами (збереглись кілька його послань, які написані вишуканим і вигадливим стилем).

Австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн залишив докладну оповідь про Глинського в Німеччині. Він пише, що князь Михайло «освоїв витончені манери й лицарські звичаї, був спритним у військових вправах: перегонах, фехтуванні, боротьбі, стрибках, а також і в розвагах на зразок танців та всілякої куртуазії, чим і зажив собі особливої слави». А також дипломат подає портрет Глинського: «Він відрізнявся міцною статурою і гострим розумом, умів дати вірну пораду, був однаково здатним і на серйозну справу, і на жарт, і поза сумнівом, був, як кажуть, людиною на всяку годину».

Серед європейських лицарів мав репутацію сміливця та любителя лицарських турнірів. Відвідав Італію та Іспанію.

В Німеччині якийсь час залишався при дворі імператора Максиміліана І (1493-1519 рр.). Потім служив герцогові Альбрехту Саксонському і показав себе відважним воїном. Наприкінці 1498 року Глинський повернувся до Литви й одразу ж привернув увагу великого князя Литовського Олександра (1492-1506 рр.).

Тридцятирічний Михайло Львович зробив при Віленському дворі блискучу кар’єру. Він займає почесні й вигідні посади: маршалка двору (1500 р.), намісника мерецького (1501 р.), намісника бєльського (1505р.). Глинський став найближчим радником великого князя, (а з 1501 року – і польського короля) Олександра, управляючим монетним двором. Прихильності всесильного фаворита шукали тепер поважні особи і навіть іноземні володарі. Успіхи князя не бозна-якого походження викликали заздрість у литовських вельмож; за цих умов конфлікт був неминучим. Він виник з троцьким воєводою Яном Заберезинським, який посідав одне з чільних місць в ієрархії Великого князівства Литовського. На той час вплив Глинського на короля був значним і суперник князя Михайла зазнав поразки. При цьому він втратив свою посаду. Почуття помсти причаїлось у його душі, а після смерті короля Олександра вибухнуло як вулкан.

Того року до Литви вдерлися татари. 5 серпня 1506 року Михайло Львович, на чолі війська, здобув блискучу перемогу в битві під Клецьком.  Під час січі, за свідченням хроніста, під князем було вбито трьох коней. 12 серпня переможцю влаштували тріумф у Вільно. Він був у зеніті своєї слави. Але це тривало не довго. Через тиждень король Олександр помер.

Новий володар Сигізмунд був рідним братом покійного Олександра. Глинський був з ним у приязних стосунках і тому з почтом вирушив на зустріч новому володарю. Але вороги не дрімали. Вони поширювали чутки, що Глинський сам претендує на литовський престол. Опозиція Глинському у Вільно була сильна. ЇЇ очолював Я.Ю.Заберезинський. Новий правитель не захотів підтримувати честолюбивого князя, не захотів залишати його при владі. Наприкінці 1506 року відібрав у нього посаду маршалка двору, а у його брати Івана Львовича - посаду київського воєводи.

Глинський не здавався. Вимагав від короля судового розгляду справи між ним та Заберезинським, але марно. Останнім козирем князя були  широкі міжнародні зв’язки. Нагадаємо, що дружиною Олександра була сестра московського правителя Василя ІІІ, а правителем Угорщини – рідний брат Олександра – Владислав.

Навесні 1507 року Михайло вирушив до Угорщини. У липні того самого року до Вльна прибув посол угорського і чеського короля Владислава Ягеллона, з клопотанням за Глинського. Тоді ж Сигізмунд отримав послання від кримського хана Менглі-Гірея з вимогою: «тепере… князю Михаилу Львовичу в Литовском князстве маршальство дай». В разі відмови хан погрожував розривом «братства» з королем. Однак всі ці дипломатичні прохання  Сигизмунд не задовольнив.

Коли Глинський втратив надію на відновлення своїх прав законним шляхом, він зважився на відкритий заколот. 2 лютого 1508 року напав на двір свого ворога Заберезинського. Бідолаху посеред ночі витягли з ліжка і стяли голову. Так само він вчинив і з іншими своїми ворогами. Чіткого плану подальших дій заколотники не мали. Від задуманного спочатку походу на Вільно довелось відмовитись. Сил було недостатньо.

Князь усе ще сподівався на примирення з королем. Зі своєї резиденції Турова він вів переговори із панами-радою у Вільно і з Сигізмундом, який тоді перебував у Кракові. Аж ось у Турів прибув гонець з Москви. Великий князь Василь ІІІ запрошував Глинського та його братів до себе на службу. Вони прийняли цю пропозицію. Цілували хрест на вірність новому государю, а той вирядив їм на допомогу війська і обіцяв передати Глинським ті міста, які вони захоплять у Литві.

Влітку 1508 року воєнні дії розгорнулися на території сучасної Білорусі та частково Київщини. Два роки тому Михайло Глинський бився у цих місцях з татарами. Визволяв  захоплених ними у полон бранців. Тепер він сам розоряв цю землю разом з московськими військами. У листі Василю ІІІ князь так описував свої «успіхи»: «Везде…огонь пускали и шкоды чинили, и полону на колкос десять тысяч взяли». Проте, заколотники не здобули жодного міста ( ні Мінська, ні Слуцька, ні Орші, ні Мстиславля, ні Кричова).

Польський хроніст кінця шістнадцятого століття Мацей Стрийковський додає до цього переліку Житомир та Овруч і приписує Глинським намір відновити традицію київського княжіння. За його словами, перебуваючи на Київщині, Василь Глинський умовляв місцеву шляхту перейти на бік його брата Михайла, який хотів, в разі перемоги відтворити «Київську монархію». Відновити  Велике князівство Руське. При цьму сам Михайло Львович, за Стрийковським, сподівався одружитися із вдовою Семена Слуцького, княгинею Анастасією. Цей шлюб дав би йому права на Київ, спадкове володіння нащадків Володимира Ольгердовича. Таким чином він би звільнив свій край від польського ярма.

Про те ці звістки хроніста, мабуть є вигаданими. Згадок про претензії Глинського на київський стіл немає у жодному з інших джерел, навіть у його власних посланнях. Із листування Сигізмунда з Менглі-Гереєм відомо, що останній пропонував Глинським «посадити их на Киеве и на всех пригородкех киевских и беречь их от короля». Та сил у братів було замало. Тому  восени 1508 року Глинські, з купкою прибічників, знайшли притулок у Росії. Їх радо зустрів Василь ІІІ. Щедро обдарував їх і надав значні земельні володіння (зокрема Михайло отримав «в кормление» Боровськ і Ярославець).

У Москві князь Михайло почав опановувати нову для себе роль – радника російського государя. При першій же зустрічі Глинський повідомив Василю ІІІ про стан європейських справ. Порадив йому запропонувати імператорові Максиміліану укласти союз проти польського короля, що й було негайно зроблено. Надалі М. Л. Глинський брав активну участь у створенні антиягеллонської коаліції, до якої планувалося залучити імператора, датського короля, саксонського герцога та гросмейстера Тевтонського ордену.

Михайло звик до європейського життя, там він був свій. В Москві було незрозуміло і складно. Глинський всіляко підбурював проти Сигізмунда всіх його сусідів, але у глибині душі сподівався на можливість примирення з королем і навіть робив певні кроки у цьому напрямі. Неспростовним свідченням цього є листи надіслані князем влітку 1509 року імператорові Максиміліану і магістратові міста Гданська. В цих посланнях Михайло докладно описує «жорстокі образи та інші несказанні лиха», які були завдані йому королем Сигізмундом та його радниками, а наприкінці, зовсім не логічно, прохає поклопотатися за нього перед Сигізмундом, щоб він повернув братам Глинським та їх «приятелям» несправедливо відібрані маєтності і уряди. Ця кореспонденція містить і нарікання на Василя ІІІ, який нібито «нічого так не бажає, як нашої загибелі».

Михайло Львович явно лукавив, коли писав про бажання московського князя його погубити. Василь настільки довіряв Глинським, що дозволив їм вести власну дипломатичну політику і приймати послів. Часто великий князь запрошував Михайла, який добре знав європейську політику до себе на найближчу раду. У Василя з’явилась впевненість у тому, що завдяки порадам князя йому вдасться підкорити всю Литву.

Честолюбивий князь і в Москві зіткнувся з гострим суперництвом у придворному середовищі. Воно обмежувало його амбіції, тому він хотів повернутися до Литви. Але, в той час про примирення із Сигізмундом не могло бути й мови: якраз 1509 року литовські посли вимагали в Москві (зрозуміло безрезультатно) видачі князя Михайла та його братів, як зрадників.

У 1512 році почалась чергова російсько-литовська війна. Метою цієї кампанії стало здобуття Смоленська, який перебував під владою Литви. У цих походах Михайло Львович командував одним із полків. Під час третьої, останньої облоги міста влітку 1514 року він, за свідченням польських хроністів, повів переговори із смолянами, схиляючи їх до капітуляції. При цьому Глинський  дбав про власні інтереси: адже Василь ІІІ обіцяв передати Смоленськ у спадкове володіння князю Михайлу, якщо той здобуде це місто. Але коли це сталось великий князь не виконав своїх обіцянок,- дізнаємося із записів С Герберштейна.

Скривджений князь Михайло остаточно вирішив примиритися із Сигізмундом і повернутися на батьківщину. (Переговори про це він, мабуть,  розпочав ще під час облоги Смоленська, ведучи, як звичайно подвійну гру). Цього разу король дарував князю-зрадникові своє прощення і надіслав йому охоронну грамоту. Однак у вирішальний момент наміри Глинського викрили. Його схопили воєводи Василя ІІІ, закували в «железа» і відправили до Москви. Потяглися довгі роки ув’язнення.

У 1517 році до Москви прибув імператорський посол Сигізмунд Герберштейн. Серед інших доручень Максиміліана І він мав все зробити для звільнення Глинського і відвезти його до імператора. Однак дипломат зазнав невдачі: «Мне тогда и доступ к нему остался закрыт и даже видеть его не позволили». Михайлові загрожувала смертна кара. Вмирати не хотілось і він знайшов вихід. Звернувся до митополіта і попросив прийняти його знову у православ’я. Митрополіт захистив його. Страту замінили ув’язненням на невизначений термін. Життя було врятовано, а  в’язниця – не могила, з неї можна вийти. Обставини змінились через 5 років. У листопаді 1522 року в інструкції московському посольству до Литви було згадано про те, що Глинський повернувся до православ’я. Але це не означало, що опальний князь вийшов на волю. Йому просто покращили умови ув’язнення.

Лише в лютому 1527 року коли Василь ІІІ одружився з племінницює М.Л Глинського княжною Оленою Василівною, князя Михайла було звільнено. Виликий князь московський повернув йому «казну» і пожалував вотчиною. Тоді ж за наказом Василя ІІІ Михайло Глинський одружився з дочкою князя Івана Васильовича Німого-Оболенського.

Упродовж наступних років московський володар виявляв прихильність  до князя Михайла, а в грудні 1533 року, вмираючи, призначив Глинського одним з опікунів свого малолітнього сина – майбутнього Івана ІV  Грозного. Певна річ, це призначення викликало роздратування у придворному середовищі, де «чужака» Глинського не любили. Незабаром князь втратив вплив на державні справи. Опозиція Глинському збіглася із сильним «антилитовським» рухом при московському дворі. Коли в серпні 1534 року було звинувачено у зраді й заарештовано кількох осіб (головно, вихідців з Литовської держави) серед них опинився і Михайло Львович – «поиман бысть по слову наносному (за доносом) от лихих людей», так зі співчуттям зазначив літописець. В біді усі відвернулися від нього, навіть племінниця – велика княгиня Олена. М.Глинський помер у в’язниці 15 вересня 1536 року. Його дружина, Олена Іванівна, на кілька років пережила чоловіка. Ще раніше, 1533 року пішла з життя їхня дочка Фетинья. Син Василь, щоправда дожив до 1564 року, однак  дітей не мав і ця гілка роду згасла.

Слава Глинського надовго пережила і його, і його нащадків. Він був незвичайною яскравою особистістю. Однаково добре володів пером і мечем. Служив п’ятьом монархам у Німеччині, Литві і Росії. Хоча, мабуть, дбав лише про власні інтереси. Йому  було добре всюди, де цінували його таланти, де зважали на його впливовість, де він користувався владою. Двічі цей князь міняв віросповідання. Двічі зазнавав нищівної поразки. Але вперто знову видирався на вершину влади.

Він був людиною незвичайної долі – татарином за походженням та європейцем за стилем життя.

Олена Глинська

Олена Глинська була красуня і розумниця: знала німецьку і польську мови, розмовляла та писала латиною. До того ж мала знатне походження: по батьковій лінії Глинські вважали себе нащадками ординського правителя Мамая, син якого одержав від великого литовського князя у володіння Глинськ, Полтаву та все Посулля, по материнській – вели родовід від сербського православного роду Петровичів, що переселився в Трансільванію і відігравав перші ролі при дворі угорських королів.

Восени 1508 року велика родина братів Михайла, Василя, Івана та Андрія Глинських переїхали до Московії. Цей рік вказують, як рік народження Олени Василівни Глинської.

На той час московським правителем був князь Василь ІІІ, одружений з красунею Соломонією Сабуровою, яку обрав на оглядинах з поміж 500 дівчат. Але дітей у подружжя не було. Коли Василю минуло 40, відсутність нащадків почала його турбувати. До нас дійшли ці роздуми: «Кому після мене правити у Руській землі, у містах моїх і краях? Братам віддати? Але вони й уділів своїх не вміють упорядити?». Ми знаєми, що Василь заборонив братам одружуватись до того часу поки в нього не буде спадкоємця. А його не було…

Керуючись державними міркуваннями бояри дозволили князю розлучення з неплідною Соломонією.

25 листопада 1525 року, Сабурова стала інокинею Софією. У Никонівському літописі говориться, що велика княгиня була пострижена в монахині «по совету ея», тобто за власним бажанням.

При виборі нової дружини для князя велику роль відіграли клани Захар’їних і Шуйських. Вони стояли найближче до престолу і були зацікавлені в збереженні свого впливу при дворі.

Олена, з цього погляду, була ідеальною нареченою: належала до знатного роду, але сирота (батько, Василь Глинський - в могилі, дядько, Михайло Глинський - в тюрмі, брати ще діти).

Князь вперше побачив її в Успенському соборі під час одного з церковних свят і вже не міг забути. Він закохався.

Вихована в європейському дусі вона дуже відрізнялась від тодішніх російських жінок. Сучасники  свідчать, що Олена була напрочуд гарна, струнка, жвава, граційна, з тонкими та правильними рисами видовженого обличчя…

21 січня 1526 року князь Василь вже одружився з Оленою Василівною Глинською.

Блискавичність підготовки до весілля свідчила про те, що юна Олена вже давно була таємним коханням старіючого князя. Він, мабуть, лише шукав причини, щоб розлучитись з першою дружиною.

Згідно з церковним статутом великий князь не мав права брати шлюб вдруге. Ієрусалимський патріарх Марк застерігав його у листі: «Женишься вторично – будешь иметь злое чадо, царство твое наполнится ужасом и печали, кровь польется рекой, падут головы вельмож, города запылают».

Але, на жаль …

Всі одностайно підтвердили, що «бусурманка» «ликом и телом вельми приязна».

Поряд з нею 47 річний князь почувався молодим. Намагався відповідно виглядати. Заради молодої дружини Василь першим з московських князів порушив старі звичаї: поголив бороду, переодягся з напівтатарського довгополого ферязя в короткий польський кунтуш, перевзувся в модні червоні сап’янці із загнутими носками.

Біля великого князя з’явилися родичі і друзі юної дружини : молоді, гарні, веселі, балакучі. Княгиню супроводжувала юрба красунь-бояринь, серед яких вона знайшла вірну подругу  Агафену Федорівну Челядіну, сестру князя Івана Федоровича Телепньова – Овчини – Оболенського. В нього вже тоді була дружина та діти.

Олена настояла, щоб її дядька Михайла Глинського звільнили з вязниці.

Чоловік дуже турботливо ставився до дружини. Про це говорить лист Василя до Олени: «Від великого князя Василія Івановича всія Русі жоні моїй Олені. Я тут, дає бог, милістю божою і пречистої його матері і чудотворця Миколи живий до божої волі, здоровий зовсім, не болить у мене, дає бог, ніщо. А ти б до мене й надалі про своє здоровя відписувала і про своє здоров’я без звістки мене не тримала,  і про свою хворобу відписувала, як там тебе бог милує, щоб мені про те було відомо... А я, як дасть бог, сам, коли мені бог поможе, доконечне на Водохреща буду на Москву.»

Йшли дні. Дітей у шлюбі не було 4 роки. Всі молились, щоб бог дарував їм нащадків. І ось сталось те, чого  Василь чекав чверть століття. 25 серпня 1530 року народився Іван. В літописі зіписано: «В лето 738 августа 25 на память святых апостол Варфоломея и Тита в 7 часов нощи родися великому князю Василию сын от его великие княгини Елены и наречен бысть Иван.»

З нагоди народження сина щасливий батько простив всіх дворян які були у вигнанні і перевів Соломонію з далекого Каргополя в Покровський монастир в Суздалі. А братам своїм, дмитровському князю Юрію старицькому князю Андрію дозволив одружитись.

Син був хрещений в Троїце-Сергійовому монастирі біля мощей преподобного Сергія. Хлопець був названий іменем Іоанн, «еже есть Усекновения Честныя Главы», як сказано у літопису (тобто на честь Іоанна Хрестителя).

Коли великий князь відлучався з Москви для щорічних об’їздів володінь він обмінювався з Оленою листами і дуже турбувався з приводу найменших ознак хвороби у новонародженого. Ось з’явився у малюка на шиї «верет» (тобто чиряк), і Василь дорікає дружині : «Говоришь ты, что у сына на шее показался верет. Ты мне прежде об этом зачем не писала? И ты бы мне теперь дала знать, как Ивана сына Бог милует, и что у него такое на шее явилось, и как явилось, и давно ли, и лучше ли теперь? Да поговори с княгинями  и боярами что это такое у Ивана сына явилось и бывает ли это у детей малых? Если бывает то от чего бывает: с роду или от чего иного? Ты б и впредь о своем здоровье и о здоровье сына Ивана не держала меня без вести да и о кушанье сына вперед ко мне описывай: что Иван сын покушает, чтоб мне было ведомо».

Такими записками і вичерпуються всі наші знання про «сина Івана»  аж до самої смерті його батька.

Про теплі відносини між подружжям розповідають листи Василя до дружини. В архіві їх збереглось п’ять. В одному з них він звертається до княгині: «…да послал еси к тебе в сей грамоте запись свою руку: и ты бы ту запись прочла, да держала ее у себя.»

30 жовтня 1533 року у Василя і Олени народився ще один син – Юрій – глухонімий і «простий розумом».

Не довго князю Василю довелось насолоджуватись родинним щастям.

У кінці вересня 1533 року великий князь поїхав на полювання поблизу Волоколамська « И на Волоце начат изнемогати ногою, и проявися болячка на нозе той, и почат болезнь люта бытии от болячкы тоа. На Москву привезоша его больна ноября 22 день.» Коли лікар повідомив йому про те, що його стан безнадійний, князь наказав скласти духовну грамоту. Від дружини його стан приховували. Коли хворого привезли до Москви, в палаці почали радитись про устроении земском». На нарадах були присутні бояри та радники. Жодного разу великий князь не запросив на них дружину. Спілкування з нею відкладав до останньої миті. Коли сталась криза и Василю залишалось жити лічені години, радники почали «притужать» послати за великою княгинею. Ось коли її пустили до ліжка чоловіка. Гірко плачучи, молода жінка звернулась з питанням про свою подальшу долю: «Государь великий князь! На кого меня оставляешь и кому детей приказываешь?». Василь відповів коротко, але чітко : «Благословил я сына своего Ивана государством и великим княжением, а тебе есми написал в духовной своей грамоте, как в прежних духовных грамотех отцов наших и прародителей по достоянии, как прежним великим княгиням». Олена добре зрозуміла слова чоловіка. Їй випадав монастир. Але сама молода государиня була не згодна з цим ( їй було лише 25 років).

Псковський літописець записав, що Василь «приказа великое княжение сыну своему большему князю Ивану и нарече его сам при своем животе великим князем приказа боярам беречи князя Ивана до пятнадцати лет своим боярам не многим».  Це була регентська рада в складі князів Василя та Івана Шуйських, бояр Михайла Воронцова, Михайла Захарїна-Юр’ева. Михайло Юр’ев запропонував до ради свого двоюрідного дядька Михайла Тучкова. Крім того до ради запросили Михайла Глинського, тому що «в родстве государю» по жінці. Чому Василь Іванович до останньої хвилини не повідомляв дружині про свою хворобу? Чому таємно спалив духовну грамоту? Про це ми не знаємо.

Коли Олена дізналась про смерть чоловіка то «впала замертво і годин зо дві лежала без пам’яті», але не пройшло й 40 днів, як вся Москва заговорила про її фаворита.

Олена розуміла непевність свого становища, тому насамперед, потурбувалася про те, щоб права її трирічного сина були закріплені публічною церемонією. У псковському літопису збереглася оповідь про офіційне представлення малолітнього Івана на велике князювання. В Успенському соборі зібрались миртополіт Даниїл зі всім почтом церковним, князі, бояри і прості москвичі. Метрополіт благословиви Івана хрестом і сказав: «Бог благословляє тебе, государю великий князь Іван Васильович, Володимирський, Московський, Новгородський, Псковський, Тверський, Югорський, Пермський, Болгарський, Смоленський і інших багатьох земель цар і государ всея Русі! Добре здоров будь на великому княженні, на столі батька свого!». Присутні проспівали многая літа і почали підходити до нового государя з подарунками. До великих міст були послані гінці з наказом до воєвод приводити людей до присяги великому князю Івану Васильовичу.

За заповітом Олені наказано було управляти державою не самій, а з Думою боярською, тобто державною радою… однак це не було виконано. Головним боярином в державі став молодий князь Іван Федорович  Телепнєв – Оболенський. Його одного слухала правителька, йому одному дозволяла робити все, що він вважав за потрібне для держави. Влада його була такою великою, що рідний дядько Олени, князь Михайло Глинський був ув’язнений, а потім замордований в тюрмі, лише за те, що висловив незадоволення племінницею за погане виконання нею обв’язків правительки та матері майбутнього царя!

Хоча Олена провела ряд розумних реформ: запровадила єдині для всієї Русі еталони міри довжини, ваги, об’єму; почала заміняти ненависних намісників виборними старостами. Вона віддала наказ про ремонт старих та будівництво нових фортець у містах на західних, південних та східних кордонах. В Москві побудувала другу кам’яну стіну – Китай-город.

В 1535 році була проведена грошова реформа, за якою ліквідовувалось право удільних князів на карбування власної монети. На території Русі була введена єдина монетна система. В її основу був покладений срібний рубль, рівний ста копійкам (срібна копійка – 0,68 грама). Всі старі срібні монети було наказано перелити в нові, на яких був зображений Георгій Побєдоносець на коні зі списом в руці, яким він вбиває змія. Ці монети стали називати копійками (від рос. копье – спис).

В 1537 році було підписано договір з Швецією про вільну торгівлю та нейтралітет.

Велика увага надавалась викупу полонених, що потрапляли до рук татар. Вона витрачала на це великі гроші і вимагала пожертв від духовенства і багатих монастирів: «душа людська дорожча золота».

Проте Олена втратила голову від кохання та свободи, пишних обідів, втратила пильність.

В квітні 1538 року молода правителька, у віці 30 років, раптово померла.

Очевидці стверджували, що вид небіжчиці, положення її тіла – све ясно говорило, що померла вона в страшних конвульсіях і муках.

Історики міркують про те, що навряд чи княгині дали сильну отруту. Це було б дуже небезпечно. Вона марніла поступово. В останній рік життя страждала від невідомої хвороби. Це спонукало її часто вирушати у паломництва монастирями. Під час подорожей Олена почувала себе набагато краще. Вона думала, що їй допомагають щирі молитви біля чудотворних образів та мощей. Насправді велика кнагиня залишала палац в якому, мабуть, і було джерело хвороби і сааме тому покращувалось її здоров’я. Але постійно бути у роз’їздах вона не могла…

Поховали її у день смерті. Родичі, навіть, належним чином не попрощались з небіжчицею.

Сучасники свідчать, що під час прощання відкрито плакали тільки фаворит та син.

Похована вона була у Вознесенському монастирі.

Пройшов тиждень після її смерті і «боярским советом князя Василия Шуйского и брата его князя Ивана и иных единомысленных им» князь Оболенський був схоплений «и посадиша его в палате за дворцом у конюшни и умориша его гладом и тягостию железной».

Семирічний Іоанн ІV залишився сиротою серед бояр, які люто ненавиділи його.

При сучасному дослідженні решток княгині доведено, що вона померла від отруєння солями ртуті...

Анна Глинська

Зовсім не безпідставними були побоювання князя Михайла Глинського про власне життя та життя членів родини у невідомій Московії. Суспільний уклад росіян сильно відрізнявся від європейського та й світогляд людей був своєрідним.

Прикладом може бути один із епізодів з життя родини Глинських.

Княгиня Анна – дружина князя Василя Львовича Глинського, якого ще називали Темним або Сліпим, мама Олени, бабуся царя Іоанна Грозного - Анна Якшич була донькою Стефана Якшича і Ангеліни Комнин, представниці візантійського імператорського роду Комнинів. Чоловік її володів великими маєтками по Сулі, яких він був позбавлений, коли втік до Москви разом з братами. У подружжя було три доньки: Олена Василівна, дружина князя Василя і мати Іоанна Грозного. На весіллі доньки 28 січня 1526 року Ганна була вже вдовою. Та дві інші дочки: Анастасія – дружина князя Івана Даниловича Хомяка-Пенкова та Марія. Сини – Михайло, Юрій та Іван Васильовичі були дуже впливовими, адже були родичами царя.

Про Анну Глинську згадують у зв’язку з знаменитою московською пожежею 1547 року. Перша пожежа сталась 12 квітня, за нею слідуюча – 20 квітня і третя – 21 квітня того ж  року.

Нагадаємо, що мами царя Іоанна Грозного Олени вже не було серед живих. Пожежа була страшною, такої раніше не бувало. Половина міста вигоріла. Народ хвилювався. Підозрювали підпал. Цим  скористались бояри, які на любили Глинських. Пустили чутки, що  це саме Глинські є винуватцями пожежі…

На другий день після пожежі Іоанн Грозний поїхав з боярами у Новоспаський монастир. Там царський духовник Благовіщенський протопоп Федір Бармин, князь Федір Скопін-Шуйський та Іван Челяднін почали говорити, що Москва згоріла внаслідок чародійства: чарівники виймали людські серця, мочили їх у воді, водою цією кропили вулиці – від цього Москва і вигоріла. Жахом інквізиції віє від цієї розповіді.

Цар наказав шукати винних. За сюжетом «полювання на відьом» було здійснене слідуюче. 26 квітня, в неділю, бояри приїхали у Кремль, зібрали чернь і почали розпитувати: «Хто запалив Москву?».

Навчений натовп загомонів: «…княгиня Анна з дітьми чаклувала, виймала серця людські, клала їх у воду та тією водою кропила вулиці міста. Від цього і Москва вигоріла».

Після цього збуджений натовп вбив сина Анни, Юрія Васильовича, рідного дядька царя, який намагався сховатись в Успенському соборі.

Самої Анни Глинської в цей час і в Москві не було. Вона з сином Михайлом Васильовичем була у місті Ржев, який їм подарував цар.

Натовп не задовольнився вбивством Юрія і на третій день після його смерті 29 квітня, з’явився у селі Воробйово. Там був царський палац. Чернь вимагала, щоб їм видали Анну, бабцю цареву та її сина Михайла. Хтось їм підказав, що вони заховались у палатах царських.

Іоанн у відповідь наказав зачинщиків схопити та стратити. Інші злякались і розбіглись. Подальша доля Анни невідома.

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!

Комментарии  

# мішель 30.01.2017 13:04
А де попередні чотири???
# Oleg 30.01.2017 13:28
Мішіко,так попередні чотири тобі не інтересні,там все про динозаврів.А головне що перші неандертальці були по національносці українцями і гутарили вони українською мовою,і охотились вони на мамонтів. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# Злидня 30.01.2017 13:46
Цитирую Oleg:
Мішіко,так попередні чотири тобі не інтересні,там все про динозаврів.А головне що перші неандертальці були по національносці українцями і гутарили вони українською мовою,і охотились вони на мамонтів. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:

А хіба не цікаво, наприклад, про прапрапрадіда завроподоморфа? :lol: :D
# Oleg 30.01.2017 14:05
Не треба лізти в хащі віків,ми не можемо навіть з новою історією визначитись,все ставимо з ніг на голову,як Кравчук державний прапір перевернув так все вверх тормашками і пішло.
# мішель 30.01.2017 14:40
Цитирую Злидня:
А хіба не цікаво, наприклад, про прапрапрадіда завроподоморфа? :lol: :D

Ну це вже кому якого Бог дав :D :D :D
# мішель 30.01.2017 14:04
Цитирую Oleg:
Мішіко,так попередні чотири тобі не інтересні,там все про динозаврів.А головне що перші неандертальці були по національносці українцями і гутарили вони українською мовою,і охотились вони на мамонтів. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:

ОЦЕ заспівав.... :lol: :lol: :lol: А ЯК ЖЕ РОЗРИВ ПОКОЛІНЬ :eek: 8)
# Oleg 30.01.2017 14:17
Так який розрив,декотрі прапраправнуки похожі на своїх пращурів,візьми наш кнесед,головая якого хіба не похожий на свого пращура.А поведінка їх під куполом ради,ну прямо як в пещері,коли мамонта ділять. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# мішель 30.01.2017 14:28
.А головне що перші неандертальці були по національносці українцями і гутарили вони українською мовою,і охотились вони на мамонтів. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
АГА...А ТИ ДУМАВ,ЩО доки кацапської не вивчили,то тут глухо німі жили :D :D :D
# Oleg 30.01.2017 14:34
Мішіко,так кацап же появився завдяки українцю. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: Мова була українською,а кацапи потім переробили ону на свій лад. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# мішель 30.01.2017 14:46
Цитирую Oleg:
Мішіко,так кацап же появився завдяки українцю. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: Мова була українською,а кацапи потім переробили ону на свій лад. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:

ТІЛЬКИ не завдяки українцю...а на зло :lol: А взагалі ти ростеш ,ростеш... ;-)
# Oleg 30.01.2017 15:04
Мішіко,і знову ти не правий,ніякого зла,просто чолвіча стать неардильтальца-українця і жіноча стать неардильтальца-кацапа знюхались,ну як Адам і Єва і появивсь метис по імені Гаврило,у них Валуєв точна копія їхніх пращурів. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# мішель 30.01.2017 15:13
Метиси ті хто знюхались...,то в лугандонії :sad:
# Oleg 30.01.2017 15:17
Мішіко,що тебе в політику тягне,мова зараз про походження українців і кацапів,чі в тобі теж Гаврило просипається. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# мішель 30.01.2017 15:51
Цитирую Oleg:
Мішіко,що тебе в політику тягне,мова зараз про походження українців і кацапів,чі в тобі теж Гаврило просипається. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:

Шо там Гаврило...Аби в тобі Валуєв не проснувся :D
# Oleg 30.01.2017 14:50
Мішіко,а найбільше було видно чиїх предків ми діти і внуки,на майдані,от там в багатьох гени неардильтанців вилізли на верх.Там навіть щось і від динозаврів прорізалось. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# мішель 30.01.2017 14:59
Цитирую Oleg:
Мішіко,а найбільше було видно чиїх предків ми діти і внуки,на майдані,от там в багатьох гени неардильтанців вилізли на верх.Там навіть щось і від динозаврів прорізалось. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:

Мені більш нагадує повстання Спартака 8)
# Oleg 30.01.2017 15:27
Мішіко,а хто там на майдані похожий на спартака,по моєму це Парубій,а ти не знаєш у Спартака теж справка була.? :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# мішель 30.01.2017 15:44
Цитирую Oleg:
Мішіко,а хто там на майдані похожий на спартака,по моєму це Парубій,а ти не знаєш у Спартака теж справка була.? :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:

ОТут ти правий.... :sad: ПОВсталі раби були,а замість Спартака,якийсь трьохголовий гібрид з генами Іуди. :cry: ;-)
# мішель 30.01.2017 15:48
Парубій то говоряща голова(ретранслятор) ;-)
# Oleg 30.01.2017 13:45
Ну прямо про наш хутір,з царицею і черню що населяють наш хутір. :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol:
# Роза 30.01.2017 16:32
Ой, хлопці, що ж ви за демагогію тут влаштували????? Не поважаєте такі труди!!!!!!!!!!
# мішель 30.01.2017 16:41
Достойний труд...хотілося б все прочитати ;-)
# Oleg 30.01.2017 16:46
Роза,це не демагогія,це моя версія історії України,я просто копнув глибше в століття.А якщо серйозно,то зараз кому не лінь переписують історію не підкріплену ніякими документами.Просто що кому приснилось те і пишуть.Тут крім карти я не бачу зсилок на матеріали на основі яких це все написано.
# Роза 30.01.2017 16:51
В тому й проблема, що в кожного своя версія!!!!! Думаю, нам потрібна історія без версій, а така, як вона є, у всій своїй красі!!!!!!!!!!
# Oleg 30.01.2017 16:59
Роза,ти права.По мойому поки політики будуть під себе переписувать історію,то істини ми ніколи не побачимо,її,історію вже стільки переписували,що вже не можливо відокремити істину від видумок.
# Влад 30.01.2017 16:53
Підтримую.Якась маячня. :lol: :lol: :lol: