b_385_225_16777215_0_0_images_news_2018_05_denP1.jpg

Робітники війни... Опалені боями, в кіптяві і сажі, вони щохвилини дивилися смерті в обличчя, десятки разів умирали в польових госпіталях, покалічені, пошматовані, нашпиговані кулями та осколками від мін і снарядів, контужені.

Їх знаходили медсестри і санітари після кожного бою, у самому пеклі, де все, що могло горіти, згоріло. Навіть із численними страшними ранами, крізь які ще просочувалася кров на бинтах, вони рвались на передову і, перемагаючи нестерпний біль, втрачали свідомість. Але, прийшовши до тями, разом із бойовими побратимами вкотре знову піднімалися в атаки на ненависного ворога, проявляючи зразки безприкладного героїзму, мужності, відваги.

Робочі війни, мужні і такі прості обличчя в пропахчених порохом і побілілих від поту гімнастерках, шинелях і бушлатах із п’ятнами крові. Такими увійшли вони в історію, як у вічність.

Іван Добрик. Слава про нього гриміла по всіх фронтах, наводячи панічний страх на ворога. За його голову була обіцяна велика винагорода. Фашистські снайпери постійно вели за ним полювання, і завжди в дуельному двобої Іван Тимофійович виходив переможцем. Йому була вготована нелегка доля, годинами, цілий день умерзати, втискуватися в землю, дерев’яніти в окопчику од нерухомості – під дощем, снігом, нещадним сонцем, під мінометним вогнем, на прицілі у ворожого снайпера – заради єдиної мити: вистежити ворога, натиснути на курок. Від вогню радянських снайперів знайшли свою погибель десятки тисяч гітлерівських солдатів та офіцерів – не одну дивізію з них можна було б сформувати.

«Русявий веселун із блакитними очима, жартівник, спритний, як в’юн...» – це портрет Добрика устами його фронтового товариша, снайпера Йосипа Пилюшина. Іван Тимофійович – не в лісі, не в тайзі народився і ріс, як про всіх снайперів думають. Його мала Батьківщина – наше мальовниче старовинне село Худоліївка.

Про діда Івана Тимофійовича Добрика, Пархома, ходили легенди. Мав він богатирську силу, зріст понад два метри. Широчезний у плечах. Легко розгинав підкови, ніби вони були із тіста. Переносив на плечах величезні дубові колоди, долонями забивав у дубові дошки ковані цвяхи. Після 25 років військової служби у відбірному полку охорони Його Імператорської Величності повернувся 50-річним у Худоліївку, одружився на дівчині-красуні, прожили вік у мирі і злагоді, народивши і виховавши синів Михайла, Данила, Тимофія та доньок Марію, Феодосію і Галину.

Тож силу Іван Тимофійович успадкував від діда Пархома і мав руки золоті, за що не візьметься, все зробить до ладу. Його земляки називали Кожум’якою. Рід Добриків не шукав по світу кращої долі, жили за правилом: де народився, там і пригодився. Оселилися в одному з найкрасивіших худоліївських закутків – Подолі, під самим лісом, на березі річки Гать, поруч з озером Чирковим і чималої за розмірами балки, що звалася Ямка, вода в якій кишіла від сили-силенної риби і всякої дичини.

Працював Іван Добрик їздовим у місцевому колгоспі імені Чкалова, а перед війною – два роки моряком на Азовському морі. Війна застала його у Виборзі, де служив у стрілецькій дивізії НКВС. Відступали до Ладозького озера. На баржу налетіли «юнкерси», розбомбивши її вщент.

Іван ухопився за якусь дошку і п’ять діб його носило по морю, поки не підібрали моряки одного з бойових кораблів. Іван був при пам’яті. Тільки щойно відійшов, знову лихий попутав: під Сєстрорецьком білофіни прорвали оборону. Вийшли вночі в розташування, де служив Іван Добрик, і його сонного переїхало, поламало. Підібрали, доставили в дивізію – кривий, потоптаний, куди такого встромити? До старшини начпрода помічником – продукти завозити, видавати їжу, махорку. Отак каліка і воював». Аж якось нагледів у каптенармуса снайперську гвинтівку – трофейна команда притягла. А стріляти зі снайперки Іван уже вмів – у Виборзі навчився, бив по мішенях, як насіння лущив. Перед армією в Худоліївці їх було шестеро хлопців – «ворошиловських стрільців»... Першого гітлерівця поцілив під Ленінградом на Пулковських висотах. Перед лінією оборони опинилося ціле поле капусти. День, другий, третій червоноармійці помічають, що приходять жінки, наріжуть капусти і йдуть собі, німці їх не чіпають. Не схоже на них. Роздивляються у стереотрубу одну таку молодицю – мамцю рідна! Мордань у жіночому платті нарізав матрац капусти й тягне мерщій до своїх. Та чи справді не жінка? Дай, думає Іван, согрішу по сідниці. Палах! Як почав фашист верещати, як усі забігали кругом нього. Ну тепер Іван стріляв, куди слід. Двох одразу поклав. Кілька днів пострілював на капусті.

Доповіли генералові Трушкіну, командирові 21-ї стрілецької дивізії внутрішніх військ, велів залишити за Іваном снайперську гвинтівку, видав перепустку з правом ходити по передовій від Пулковських висот до Пікмака на Фінській затоці. Це десь кілометрів із тридцять по фронту. Отак і став Добрик снайпером. З окопів і траншей не вилазив – кулі діставали й через нейтральну смугу. Не раз був і на переднім краї під самим носом у німців. Загодя, вночі пробереться Іван на місцину, яку ще вдень запримітив, саперним заступцем викопає так званий складок, аби лише в землю втиснутися, і чекає. Іван, мабуть, у сорочці родився – оптику йому розбивали, термітною кулею якось шмагонуло між рукою і тулубом, пропалило ватник, але Бог милував.

З осені сорок першого пішов рахунок Івана Добрика на десятки. Трохи не добрав до сотні, коли покликали на зліт снайперів фронту до Смольного. Жданов, член Військової Ради фронту, вручив Добрику орден Червоного Прапора й іменну снайперську гвинтівку з металевою табличкою на ложі «Снайперові-винищувачу Івану Добрику від члена Військової Ради Ленінградського фронту Андрія Жданова 22 лютого 1942 року». З іменної стріляти абияк не можна. Беріг Іван гвинтівку, як себе самого. Наказ наркома оборони СРСР за №30 від 1 травня 1942 року «...вивчати гвинтівку досконало, стати майстром своєї зброї, бити ворога без промаху, як б’ють наші славні снайпери-винищувачі німецьких окупантів» стосувався кожного бійця РСЧА. Того ж місяця Президія Верховної Ради СРСР встановила серед інших нагрудних знаків снайперський: рубіново-червоний щит на позолоченому вінку, серп і молот у кружалку червоної емалі, дві схрещені гвинтівки внизу щита. Іван Тимофійович із гордістю носив цей знак на грудях поруч зі знаком «Гвардія». Людей із цим знаком з гордістю звали «стахановцями фронтів». Ось лише кілька з них з Ленінградського фронту: Федір Дяченко – на його рахунку 475 фашистів, Володимир Пчелінцев – 456, Євген Ніколаєв – 324 (з них 104 протягом трьох днів), Іван Добрик – 302, Георгій Рокотов – 281, Іван Антонов – 272, Микола Нікітін – 220, на рахунку понад сорока снайперів 100 та більше знищених фашистів.

Іван постійно вдосконалював свою бойову снайперську майстерність. На стометровій відстані прибивав до чогось десятикопієчну монету, щоб тільки видно її було, то й цілий день у голівку гвіздочка пуляв. Одного разу в дивізію, де служив Іван Добрик, приїхала із штабу армії з черговою перевіркою авторитетна комісія. Помітили надруковані спеціальні фронтові листівки, в яких ішлося про «стахановців фронтів» снайперів-винищувачів. Уважно прочитавши зміст, один із дотошних штабістів засумнівався у достовірності приведених фактів: «І що, ваш Добрик може поцілити із ста метрів у монету?» Покликали Івана. Закріпив він монету, а поряд наживив п’ять цвяхів. Пролунало шість пострілів. Ад’ютант побіг до мішені. Десятикопієчна монета була точно по центру ніби пришита кулею до дощечки, а поряд усі п’ять цвяхів ніби хтось молотком забив.

Випадали Івану дні без жодного пострілу – лежиш, вдивляєшся в оптику, аж очі сльозяться, болять, вивчаєш німецьку оборону, найменшу складочку на ворожій території пасеш поглядом – і без роботи! Зате й «королівські лови» перепадали! Одного дня біля Шереметьєвського парку Добрик забрався на горище школи, став за комин – торк! торк! – сімнадцятеро упокоїв. А якось заліз фашист, сила нечиста, танками й піхотою в долину; танки пішли собі, лишили піхоту напризволяще – ну снайпери й постріляли. Іван зупинився на двадцять дев’ятому: це вам за Ленінград, за батька, матір, це вам за сестру і самого себе!

Наприкінці серпня сорок другого знайшла Івана «його міна». Було так. Снайпери взяли за правило не снідати, поки не втнуть одного фріца. Вийшли у засідку під Урицьком двома парами, Іван із Рахматуліним Загідом, завзятий був татарин. Просиділи до білих мух в очах – аніякого тобі полювання. Верталися злі, вже й снідати не хотілося. І тут свист, міна поміж них, позаду Добрика торохнуло – летить догори, доконує в траншеї, нікого ніде. Загіда відкинуло метрів на сімдесят, перебило ногу. Івана луснуло великим осколком у скроневу кістку, вухо теліпалось на м’якуші – у медсанбаті осколок витягли, вухо пришили, але чути на нього не зміг, ватою ніби заклало. А осколок засів у мозочку, ніхто не брався оперувати. Відвезли Добрика до військово-медичної академії, знаменитий професор Вільгельм Хомич Ундріц оглянув і сказав: «Робимо! Як має два серця – виживе. Як одне – хатка...» Відтоді й прив’язалось за Іваном: Іван – два серця...

У газеті «Правда» за 9 листопада 1942 року про Івана писали: «Знатний стрілець Іван Добрик, який знищив 302 гітлерівці, перебуває тепер у госпіталі. З його гвинтівки стріляють молодший лейтенант Микола Полковников і командир обслуги Іван Пестерєв. Днями вони надіслали Добрикові листа, де пишуть: «Хочемо повідомити, як із Вашої гвинтівки ми знищуємо німецьких гадів. Ми вже набили 76 фашистів. Думаємо, що з честю виправдаємо виявлене нам довір’я і не осоромимо слави Вашої бойової зброї. Відомстимо ворогові за Вашу рану. Бажаємо скорішого одужання».

b_385_225_16777215_0_0_images_news_2018_05_denP2.jpgПівроку лежав Іван в академії, ще півроку – в неврологічному відділенні. Болі в голові не проходили, Івана комісували. Орденом Леніна нагородили! Їхати додому – дають супроводжуючого. «У мене ж є дружина, вона зі мною поїде», – каже. В академії Іван зустрів Шуру. Приїхала вона перед війною в Ленінград до брата, тут медсестрою влаштувалася на роботу. Виходила Івана Шура, вирішили все життя бути разом. А щоб розписатися – подавай усіляких довідок, папірців. Де їх візьмеш, та й чи до них тепер? Але щось треба робити. Згадав Добрик про Жданова, як вручав він Івану першого ордена та іменну снайперську гвинтівку, то сказав: «Важко буде, Добрику, звертайся до мене!». Узяв Іван свої бойові документи, до Смольного пропустили зразу. Розповів Андрію Олександровичу Іван про своє невдале женихання, він сміється: «Їдь додому!» Добрик своєї: «Дайте хоч якогось папірця, щоб мені повірили». Той посміхається знов: «Їдь, снайпере, додому. Там тебе вже машина чекає. Зичу вам, молодята, щастя на довгі роки». А й справді, машина коло будинку стоїть. Шура поруч. Приїхали до РАГСу. А потім удвох і додому, на Україну. Перш за все, до Івана на Полтавщину, в рідну Худоліївку. З оказією до самого Ромодана їхали. Вийшли на залізничній станції Веселий Поділ. Іван мерщій через залізничні колії подався до вагових Веселоподільського цукрозаводу, а там підвода з Худоліївки, впізнав: Пріська волами буряки привезла. Волами й чугикали кілометрів тридцять із гаком до села.

По приїзді в Худоліївку Добрики нічим особливим не виділялися серед односельців. Багато часу Іван Тимофійович проводив на природі, в лісі, на річках, озерах, балках, подорожував пішки знайомими стежками до сіл Матвіївка, Наріжжя, Пузирі, Лукашівка, рибалив, плавав човном. Йому потрібна була тиша, спокій, чисте повітря. Чимало хат у Худоліївці та інших селах, де Добрик то піч покладе, то двері й вікна, або вулики, чи ятері, верші для в’юнів зробить. Робота на совість.

Найбільше задоволення мав від власної пасіки. Умів і добре знав цю справу. Дуже любив рибалити, адже з раннього дитинства знав усі рибні місця. Від приємних клопотів відпочивав, набирався сил, поволі приходив до тями. І дня не сидів без діла. Допомагав коханій дружині у веденні нехитрого домашнього господарства. Худоліївці здалеку його впізнавали: сивий, зросту під 170 см, плечима і грудьми на одяг 57-го розміру, шапкою на 60-й. Любив Іван Тимофійович майстерно плести солом’яні кашкети, крислаті брилі, мексиканські сомбреро для дітвори, чоловіцтва. А що сильний і неламкий, повідають про це його руки, широкі, спокійні, збиті непростою теслярською справою.

Ким тільки не був Іван Тимофійович, коли вони з дружиною перебралися в Кудлаї: і головою сільської ради, і парторгом, і завклубом. Учив призовників у Вороновицькому райвійськкоматі стріляти по-снайперському: «Оце б ще трохи сили на старість. Для дітей і онуків пожити б. Та й правнуками побалуватися хочеться, – бідкався Іван Тимофійович. – Скільки їх у мене? Троє синів – Василь, Іван, Володька. Онуків п’ятеро – Тарас, Тетяна, Іван, Роман, Оленка». Не діждався він правнуків, а їх сьогодні у нього восьмеро. Усі проживають у селищі, колишньому райцентрі Вороновицях Вінницького району.

Готуючи до друку цей нарис, мені вдалося розшукати близьких родичів Івана Тимофійовича Добрика – Лідію Данилівну Поплюйко із села Кагамлик Глобинского району, доньку рідного брата Данила Тимофійовича Добрика, який багато років працював у Худоліївці секретарем парткому місцевого колгоспу ім. Чкалова, та Марію Григорівну Добрик із села Вороновиця на Вінниччині, невістку Івана Тимофійовича, дружину його сина Володимира. Вони повідали мені життєвий шлях прославленого снайпера-винищувача Івана Добрика, який прожив на світі 71 рік. Помер 27 січня 1991 року і похований у с. Кудлаї поряд із дружиною Олександрою Дем’янівною, з якою прожив у мирі та злагоді 50 років.

Марія Григорівна повідомила, що Івана Тимофійовича Добрика за знищення 302 фашистських солдатів та офіцерів було представлено до найвищої військової нагороди – Золотої Зірки Героя Радянського Союзу, але з невідомих причин заслужена нагорода не була вручена. Рядового І. Т. Добрика було нагороджено орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Слави трьох ступенів (повний кавалер), Орденом Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, багатьма медалями, серед яких «За оборону Ленінграда», «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». Про роботу стаханівця фронту Івана Добрика писали в газетах «Правда», «Сільські вісті», журналі «Україна» на початку 70-80 рр. минулого століття. Його бойовий побратим, снайпер Євген Ніколаєв написав книгу спогадів «Кров людська – не водиця».

b_385_225_16777215_0_0_images_news_2018_05_denP3.jpgМарія Григорівна розповідає, що у Івана Добрика був крутий характер. Він був прямим і відвертим, незважаючи на чини, не терпів брехні, зухвалості, зазнайства, особливо пустослів’я, коли не дотримували даного слова. Говорив, наче цвяха забивав: «Якщо я заслужив і гідний звання Героя, то чому я повинен бігати по всіх інстанціях, шукаючи загублені недолугими чиновниками, тиловими крисами мої документи?! Якщо я заслужив автомашину, то чому повинен її ще й виклянчувати?». І ще: «Болять ноги, підбивають мене на операцію, перепитую: «Гарантія є, будуть служити, як раніше?» Нема. Не піду на операцію!»

У 1987 році Іван Тимофійович після довгих років очікування одержав автомобіль «Запорожець». Із його ростом і вагою кращого автомобіля для ветерана війни і праці, почесного громадянина Ленінграда, інваліда війни не знайшлося!

Отакий гордий був І. Т. Добрик. Знав собі ціну. Знали її й фашисти, оголосивши за його голову нечувану винагороду. Постійно на передовій із гучномовців лунали їх заклики: «Снайпер Добрик, переходь до нас! Тебе чекає найвища нагорода Третього Рейху, багато ковбаси і масла, бо ти справді сидиш голодний!».

Не для окраси в експозиції Державного музею історії Ленінграда – портрет Івана Добрика, уславленого стрільця Ленінградського фронту, а під портретом – снайперська іменна гвинтівка, подарована Ждановим.

Не про людське око пишуть історію. Для пам’яті. Для історії на вічне зберігання. Снайпер із легенди, наш прославлений земляк Іван Тимофійович Добрик із Худоліївки писав її кров’ю.

Валерій ЗІНЧЕНКО

Недостаточно прав для комментирования:( Пожалуйста зарегистрируйтесь на сайте!