«Про Велику Вітчизняну я знаю тільки з фільмів, підручника історії та пам'ятних плит, що встановлені у нашому дендропарку, бо на них викарбувані імена тих криворудців, що не повернулися з війни. У моїй уяві фашисти поставали жорстокими нелюдами, адже вбивали не тільки солдатів, а і дітей та жінок. У нашій сім'ї не було тих, хто безпосередньо воював на фронті. Моєму прадіду Григорію в той час було тільки 13 років, і коли в село прийшли фашисти, його сховали в кукурудзі, щоб не знайшли і не відправили на каторжні роботи в Німеччину. Та лиха доля не минула мою прабабусю і вона потрапила на роботу до Бауера неподалік міста Кельна.
Я зовсім маленькою слухала її розповіді і багато чого не розуміла, але запам'ятала, що найбільше вона хотіла повернутися додому і що найстрашнішим для них було становище рабів, у яке вони потрапили… Зараз немає ворога і немає війни…, так кажуть. Чому ж тоді руйнуються міста, горять села, знову гинуть солдати і звичайні люди, навіть діти… Чому люди, які жили поруч десятки років стріляють один у одного, чому сльози і кров на обличчі нашої неньки України? Чому? Я знову і знову ставлю перед собою це запитання… і не знаходжу відповіді…»
