За даними товариства Червоного Хреста з липня 1941 року по травень 1945 року на спеціальних курсах було підготовлено 264 тисячі медсестер і понад 490 тисяч санінструкторів. Завдяки медикам у стрій повернулося понад 72 відсотки поранених і хворих воїнів. Серед тих, хто рятував життя бійцям Радянської армії в роки Великої Вітчизняної війни, і медична сестра евакогоспіталю Зоя Данилівна Духно. Народилася З. Д. Духно 7 січня 1924 року у м. Краснофінськ Свердловської області у багатодітній родині, де було дев‘ятеро дітей. Батьки Зої все життя працювали в колгоспі: Данило Васильович у кузні, Ліза Гаврилівна у городній бригаді. Після школи Зоя вирішила стати медиком. Дівчина встигла закінчити Краснофінське медичне училище. Як почалась війна, відразу потрапила у військовий госпіталь.
Зоя обслуговувала тяжкопоранених бійців, яких щодня привозили з передової. У 1943 році їх госпіталь із прифронтового тилу терміново відправили ближче до передової. Вибухи мін та снарядів було чути зовсім близько. Саме тут, на передовій, у самому полум’ї війни Зоя зустріла свого судженого – молодого, красивого лейтенанта з Полтавщини Олексія Духна. Доля приготувала цим людям багато складних випробувань. Солдатські листи-трикутники знаходили їх у визволених від фашистів країнах, містах та селах. Зоя отримувала їх навіть у далекому Сибіру, в місті Красноярськ, куди її направили на курси молодших командирів.
Після війни Зоя Данилівна повернулася додому, та не зустрілася з старшим братом Василем, який пропав безвісті в боях під Москвою. Не було й батька, якого вночі 1937 року забрали працівники НКВС, навіть не пред’явивши звинувачення, вкинули у кузов вантажного автомобіля і відвезли в невідомому напрямку. Пройшовши з боями майже половину Європи, гвардії капітан Олексій Максимович Духно закінчив війну в Австрії. На його грудях сяяли бойові ордени Богдана Хмельницького, Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня і двадцять медалей. Демобілізувавшись у 1946 році, розшукав свою майбутню дружину Зою Данилівну, і вони разом приїхали на малу батьківщину Олексія Даниловича – Семенівку. Прожили в мирі і злагоді 56 років. Виховали і виростили двох синів і доньку.
Ветеран війни і праці, учасник бойових дій, кавалер ордена «За мужність» і 12 медалей, серед яких медаль Жукова, «За перемогу над Німеччиною», «Захиснику Вітчизни» та інші, Зоя Данилівна Духно трудилася на інкубаторно-птахівничій станції, Веселоподільському цукрозаводі і останні 15 років перед виходом на заслужений відпочинок – старшим кухарем у Семенівському дитячому садочку «Малятко». Шановна Зоє Данилівно, спасибі за мирне життя, яке Ви вибороли для всіх нас, міцного Вам здоров’я та родинного тепла.
