Ветеран війни і праці, учасник бойових дій, інвалід війни І групи Андрій Павлович Зима 22 серпня цього року відзначив ювілейну дату. Йому виповнилося 90 років. Мала батьківщина ювіляра – село Мусіївка, сусіднього Хорольського району. Саме тут у селянській родині того далекого 1924 року він народився. Батько Павло Архипович і мати Марія Демидівна все своє трудове життя з ранку й до пізна трудилися на різних роботах у колгоспі. Малого Андрія виховувала сестра. Доля приготувала йому багато випробувань. Село Мусіївка в ті роки було чималим за кількістю населення, адже об'єднувало під своєю назвою 8 навколишніх хуторів. Тяжко переживали селяни роки голодомору. Тому у 1939 році в пошуках кращої долі багато селянських родин із Мусіївки переїхали в село Преслав Приморського району Запорізької області. Сюди переїхали батьки Андрія і його двоє сестер. Закінчивши 8 класів місцевої сільської школи,юнак продовжив навчання на здобуття професії сталевара, щоб працювати на заводі «Запоріжсталь».
Війна застала його учнем Запорізького ремесляного училища, яке у серпні 1941 року евакуювали разом із багатьма навчальними закладами в Новосибірську область, місто Сталінськ (нині Новокузнецьк). До далекого Сибіру їхали ешелоном майже місяць. Фашисти рвалися до Волги. На заклик ЦК ВЛКСМ Андрій разом із однолітками в серпні 1942 року пішов добровольцем на фронт. Серед кращих, ініціативних комсомольців його відібрано у спеціальну школу, де готували диверсійні групи в глибокий тил ворога, в партизанські загони. Після завершення навчання підрозділ, у якому був Андрій, підняли в повітря із аеродрому Тушино і десантували. Чи то за несприятливих погодніх умов,чи допущеній помилці в розрахунках, але диверсійний підрозділ приземлився не в глибокому тилу ворога, а за декілька кілометрів від передової. Після довгої, ретельної перевірки повернули підрозділ у Барвиху, де його розформували.
Андрій продовжив фронтову службу в 30 Московській гвардійській дивізії. В одному з боїв його було вперше тяжко поранено. Після лікування – знову на фронт, знову тяжкі, кровопролитні бої. У Східній Прусії під час узяття міста-фортеці Кенігсберг гвардії сержанта, командира відділення кулеметників Андрія Зиму було вдруге тяжко поранено. У фронтовому госпіталі хірурги зшивали його пошматоване осколками тіло, потрощену руку. Солдат вижив, вистояв і знову просився на передову, в легендарний ІІІ Білоруський фронт під командуванням генерала армії Черняховського. Та лікарі були невблаганні, і 19 березня 1945 року Андрія було комісовано.
Батько написав синові листа з фронту, щоб їхав на Полтавщину, в Семенівку до дядька Петра Архиповича Зими, відомого коваля, який усе життя пропрацював на Веселоподільському цукрозаводі. У серпні 1945 року Андрій приїздить у Семенівку. Сюди переїхала із Запоріжжя вся родина. Молодий чоловік працював у відділі сировини на цукрозаводі, відбудовував первістка перших п'ятирічок, гордість району, області та країни. Із 1946 по 1950 рік очолював одну з найчисленніших у районі комсомольських організацій. Був членом бюро Семенівського РК ЛКСМУ. У своїх спогадах Галина Петрівна Рибалка, яка на той час була секретарем Семенівського РК ЛКСМУ, розповідає, що комсомольська організація Веселоподільського цукрокомбінату на чолі з Андрієм Зимою була однією з кращих в області, ініціатором усіх починань.
Разом із дружиною Ганною Григорівною, яка 20 років тому відійшла за межу життя, виростили і виховали двох доньок і сина. Андрій Павлович має 7 онуків і 8 правнуків. Йому є про що їм розповісти. На грудях ветерана сяють ордени Великої Вітчизняної війни І ступеня «За мужність», 17 медалей, серед яких «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», медаль Жукова та інші. Ювіляр на власному досвіді знає, що таке війна, і закликає всіх нас жити в мирі й дружбі.
