Я впевнена, що кожна українська сім’я має у себе рідних, якими можна пишатися, гордитися і наслідувати. Сьогодні я хочу розповісти про свого прадідуся Олександра Матвійовича Котенка. Народився дід в 1914 році, коли світ огорнула перша світова війна. Злидні, холод та голод супроводжували малого Сашка все дитинство. Батько навчив свого сина читати і писати.
У 18 років Олександр пішов служити до лав Червоної армії, продовжував навчання, закінчив 7 класів – на той час неабияка освіта! Вступив до партії – став комуністом. Мріяв дід вчитися далі, але мрії не судилося здійснитися – почалася Велика Вітчизняна війна. Вона застала Олександра Матвійовича біля берегів Прибалтики, на острові Єзель, що у Балтійському морі. Ворог наступав дуже стрімко і дуже скоро Прибалтика була окупована. На острові встановили гармати, обнесли їх колючим дротом і зробили табір для військовополонених. Кілька тижнів полонені просто на землі під відкритим небом очікували своєї долі. Німці зрозуміли, що їм не потрібна така кількість полонених, вони вистроїли людей і почали вантажити їх у баржу. Був у цій черзі і мій дідусь, але за два чоловіки від нього баржу закрили. Подумав: «Помру тут». Почувся стукіт і баржа почала тонути. Так смерть перший раз обійшла стороною.
Потім тих, хто залишився гнали пішки через всю Прибалтику і Білорусію, аж доки полонених не відбили наші солдати. Війна лише почалась, а дідусь був ще молодим, тому взяв зброю і пішов воювати далі. І дійшов до самого Берліна. Нагороджений двома медалями «За відвагу», медалями «За звільнення Праги», «За звільнення Варшави», орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і ще багатьма нагородами. Доля оберігала Олександра – за час війни він жодного разу не був поранений. Після війни дідусь працював у райкомі комсомолу. Одного разу поїхав до Кременчука зустрічати молодь, що поверталася з Німеччини. І там зустрів її – свою єдину, її звали Марією. Одружилися. Народилися сини Анатолій та Володимир. Помер дідусь на 92 році життя. Велике і нелегке життя прожив Олександр Матвійович Котенко, а я ним пишаюся і завжди буду пам'ятати про нього.
